Нічого подібного я не бачив від часу свого від'їзду, і всі мої надії щодо друга розвіялися. Головний слуга розквитався зі мною остаточно. Він уже не наближався до мене і звернув усю свою шанобливу увагу на старого джентльмена в довгих гетрах, зустріти якого наче сама вийшла з льоху пінта витриманого старого портвейну, хоч він її не замовляв. Молодший слуга прошепотів мені на вухо, що цей старий джентльмен був нотаріусом у відставці, що він мешкав у Грейському кварталі та назбирав протягом багаторічної практики величезну купу грошей, яку він мав намір заповісти доньці своєї пралі. Ходили також чутки, що у нього в бюро зберігся масивний столовий сервіз, весь почорнілий від тривалого лежання, хоч ніхто зі смертних не бачив у його квартирі більше однієї ложки і виделки. Від цього моменту я вважав уже свого друга остаточно загиблим і вирішив у душі, що немає для нього й найменшої надії.
Проте, нетерпляче бажаючи побачити свого любого старого приятеля, я пообідав нашвидку (це не дуже підвищило мене в очах головного слуги) і поспішно вийшов чорним ходом. Знайти будинок номер два було не складно, напис на дверях оголошував, що містер Тредльс мешкає в апартаментах на горішньому поверсі. Отже, мені треба було зійти нагору. Я йшов старими ветхими сходами, слабо освітленими на майданчику кожного поверху маленьким каганцем, що вмирав у барлозі брудного скла.
І коли я почав іти від одного поверху до іншого, мені раптом здалося, що десь нагорі я почув приємний сміх; і то був сміх не адвоката і не прокурора, і не адвокатського чи прокурорського клерка; ясно було, що то сміються дві чи три дівчинки. Я хотів спинитися та прислухатися, але тут моя нога загрузла в дірці, замість якої мала бути дошка, на сходах вельмишановного домовласницького товариства Грейського кварталу; я впав з деяким шумом, і коли підвівся, довкола панувала цілковита тиша.
Посуваючись далі з більшими заходами обережності, я щасливо завершив подорож, і серце моє забилося дужче, коли на відчинених дверях я прочитав «Тредльс». Я постукав. Зсередини почулося голосне шарудіння, але нічого більше. Тому я постукав знову.
Цього разу до мене вийшов маленький хлопець з гострими рисами, схожий почасти на слугу, почасти на клерка. Він дуже захекався, але поглядав на мене войовниче, немов закликаючи мене довести щось юридичним порядком.
— Чи в себе містер Тредльс? — спитав я.
— Так, сер, але він занятий.
— Мені треба бачити його.
Після хвилинного вагання гострий хлопець наважився впустити мене. Відчинивши двері з цією метою трохи ширше, він завів мене спочатку до маленької комори, що була за приймальню, а потім до маленької вітальні, де за письмовим столом, закиданим паперами, сидів мій давній друг, що також захекався від напруженої діяльності.
— Святий боже! — скрикнув Тредльс, глянувши на мене. — Та це ж Копперфілд!
І він кинувся в мої міцні обійми.
— Усе гаразд, мій любий Тредльсе?
— Усе гаразд, мій любий, любий Копперфілде, і лише добрі новини!
— Мій любий хлопче! — сказав Тредльс, схвильовано скуйовджуючи волосся, хоч це було зовсім зайвою операцією. — Любий мій Копперфілде, мій давно втрачений і довгоочікуваний друже, яка це для мене радість бачити тебе! Який ти засмаглий! Який я радий! Честю і життям запевняю, любий мій Копперфілде, що я ніколи ще так не радів, ніколи!
Я також був неспроможний висловити свої почуття. Спочатку я просто не міг говорити.
— Мій любий хлопче! — кричав Тредльс. — Якої слави ти здобув! Мій славетний Копперфілде! Ах, боже ж мій, коли ти приїхав, звідки ти приїхав, що ти поробляв?
І не чекаючи відповіді на жодне з цих запитань, Тредльс посадив мене в крісло перед каміном. Потім, несамовито розгрібаючи вугілля однією рукою, він почав другою здирати з мене краватку, явно думаючи, що то було пальто. Коли я остаточно усівся в кріслі, Тредльс, не випускаючи коцюби, схопив мене знову в свої обійми, і я обійняв його. Обидва ми плакали, сміялись і міцно потискали руки один одному.
— Подумати лишень, — сказав Тредльс, — що ти повернувся додому раніше, ніж ми гадали, хлопче мій любий! А все ж таки не був на церемонії!
— На якій церемонії, мій любий Тредльсе?
— Ах, помилуй боже, — скрикнув Тредльс, за старою звичкою широко розплющуючи очі. — Хіба ж ти не отримав мого останнього листа?
— Звичайно, не отримав, якщо там йшлося про якусь церемонію.
— Ото диво, мій любий Копперфілде, — сказав Тредльс, скуйовдивши своє волосся, а потім поклавши обидві руки мені на коліна, — я ж одружився!
— Одружився? — радісно скрикнув я.
— Та це вже, як бог святий. І вінчав нас із Софі преподобний Горацій, у Девонширі. Та чого там, мій любий хлопчику! Вона стоїть тут за гардиною! Глянь сюди!
На моє здивування, наймиліша дівчина в світі вийшла в ту ж мить, сміючись і зашарівшись, із своєї засідки. Я тут-таки на місці не міг не заявити, що навряд чи світ будь-коли бачив більш привітну, щасливу, веселу, радісну молодицю. Я поцілував її, як давню знайому, і від усього серця привітав молодих.
— Хто б міг подумати, що ми побачимося знову за таких щасливих обставин? — вигукнув Тредльс. — Ти неймовірно засмаглий, мій любий Копперфілде, помилуй боже мою душу, який я щасливий!
— І я також, — сказав я.
— А я так вже напевно, — мовила Софі, червоніючи і сміючись.
— Ми всі такі щасливі, що далі й нема куди, — сказав Тредльс. — Навіть дівчата щасливі. Та боже ж мій, маю визнати, я забув про них!
— Забув? — перепитав я.
— Про дівчат забув! — пояснив Тредльс. — Про сестер Софі. Вони гостюють у нас. Вони нещодавно приїхали подивитися Лондон. Правду кажучи, коли... то це ти загримів на сходах, Копперфілде?
— Так, — відповів я, сміючись.
— Ну ось, коли ти загримів на сходах, я саме розважався з дівчатами. Правду кажучи, ми грали в лови. Гра чудова, але не зовсім пристойна для вестмінстерських юристів, а надто, коли приходять до них клієнти. Тому вони всі розбіглися по кутках і тепер, без сумніву, підслуховують нас, — сказав Тредльс, зазирнувши у протилежні двері.
— Шкода, — сказав я, зареготавши знову, — що я спричинився до такої втечі.
— Шкодувати тут нема чого, — весело заперечив Тредльс, — ти не сказав би цього, якби бачив, як вони побігли, коли ти постукав у двері, і знов прибігли, щоб підібрати гребінці, бо вони повилітали у них із зачісок. Прямо-таки навіжені дівчата, Копперфілде, запевняю тебе. Голубонько, чи не покличеш ти сюди дівчат?
Софі випурхнула в сусідню кімнату, де, як ми почули, її прийняли з захопленням і дружнім сміхом.
— Чудова музика, Копперфілде, чи не так? — сказав Тредльс. — Дуже приємна для слуху. Це прямо-таки оживляє ці старі кімнати. Нічого не може бути приємнішого для бідолашного хлопця, який жив самотньо все своє життя, розумієш. Це чарівно. Бідолашні! Вони зазнали великої втрати, розлучившись із Софі, яка, запевняю тебе, була, є і буде наймилішою дівчиною в світі! Я й сказати тобі не можу, який я задоволений, що вони зуміли зберегти самовладання після такої жорстокої втрати. Дівчаче товариство — чудова річ, Копперфілде. Може, це не професійно, але дуже чудово.
Я помітив, що він трохи завагався, і зрозумів, що він боявся своєю щирою радістю завдати мені болю, тож я поспішив висловити своє повне задоволення і заспокоїв свого доброго друга.
— Ну, що тут поробиш! — почав знову Тредльс. — Адже ж, якщо казати всю правду, любий мій Копперфілде, то мушу зазначити, що наш господарський устрій також певною мірою не відповідає справам солідного адвоката. Навіть присутність тут Софі може виявитися несполучною з моїми юридичними обов'язками. А другої квартири у нас нема... Та все це дурниці. Ми пливемо у відкрите море в легкому човнику і приготувалися заздалегідь хоробро зустріти всяку бурю і негоду, а Софі дивовижна господиня. Ти будеш просто вражений, коли довідаєшся, як розташувались у нас дівчата. Я й сам майже не розумію, як це влаштувалось.