ХХІІ. Агнес
Залишившись наодинці, ми з бабусею заговорилися до пізньої ночі. Я довідався, що емігранти надсилали на батьківщину листи, сповнені радісних сподівань. Містер Мікоубер справді переказав кілька невеличких грошових сум у рахунок тих «фінансових зобов'язань», що їх він оформлював так діловито, як між людиною і людиною. Дженет, поступивши на службу до моєї бабусі після повернення її до Дувра, остаточно покінчила з відреченням від чоловіків, уклавши шлюбний союз із успішним власником таверни. Бабуся також поставила хрест на цьому принципі та всіляко сприяла молодим людям і навіть сама присутня була на їхньому весіллі. Про все це, щоправда, я вже частково знав з листів, отриманих за кордоном. Містера Діка, звичайно, ми також не забули. Бабуся моя повідомила мене, що він якнайстаранніше переписує все, що трапляється йому під руку, і завдяки такій праці спромігся відсунути на достатню віддаль короля Карла Першого; і яка для неї велика втіха та винагорода, що містер Дік живе вільним та щасливим життям, замість того, аби замкненим монотонно коротати свій вік, і що ніхто крім неї не знає і не може знати, що за людина містер Дік.
— А коли, Троте, — сказала моя бабуся, злегка поплескуючи мене по руці своєю долонею, — ти збираєшся поїхати до Кентербері?
— Я винайму коня і поїду верхи завтра вранці, бабусю, якщо тільки ви не хочете проїхатися зі мною разом.
— Ні! — з властивою їй гостротою відповіла бабуся. — Я вже краще лишатимуся на місці.
— Тоді я поїду верхи, — сказав я. — Я б і сьогодні не зміг без зупинки проїхати через Кентербері, якби їхав до будь-кого іншого, а не до вас.
Їй дуже сподобались ці слова, але вона відповіла:
— Чого там, Троте, мої старі кістки почекали б і до завтра.
І вона знову легенько поплескала по моїй руці, а я замислено задивився у вогонь.
Замислено, бо не міг я опинитися знову тут, так близько від Агнес, і не відчути знову тих докорів і жалю, що так довго мучили мене. То були не жорстокі докори, бо вони навчили мене того, про що я не міг довідатися, коли молоде життя все лежало переді мною; а все-таки то були докори. Мені здалося, ніби бабуся знову говорить: «Ах, Троте! Сліпий, сліпий, сліпий!» І цього разу я краще зрозумів її.
Ми обоє мовчали кілька хвилин. Підвівши очі, я помітив, що вона все ще пильно спостерігає за мною. Мені здалося навіть, що вона стежить за ходом моїх думок.
— Ти побачиш, що батько її — вже сивий старий, — сказала моя бабуся, — хоч він щодо всього іншого став кращою людиною, виправився. Тепер він уже не вимірює всі людські прагнення, радості і лиха однією вузькою лінійкою. Повір мені, дитинко, що такі речі дають наслідки, і, буває, непоправні, перш ніж устигнеш їх виміряти будь-якою лінійкою.
— Я з вами цілком згодний, — сказав я.
— Ти побачиш, що Агнес така сама добра, така прекрасна, така розумна, безкорислива, як і раніше, як і завжди. Якби я знала вищу хвалу, Троте, то хвала ця належала б їй.
Не було для неї вищої хвали; не було для мене сильнішого докору. О, як далеко я збочив з прямого шляху!
— Якщо вона навчає юних дівчат бути такими, як вона сама, — сказала моя бабуся, і сльози навернулись їй на очі, — то небо знає, що життя її не минеться марно. Бути корисною іншим і щасливою — ось її мета. Так вона сама сказала. Та хіба ж може вона бути інакшою, ніж корисною і щасливою!
— Чи є в Агнес якийсь... — я думав уголос, але не наважився до кінця висловити свою думку.
— Що? Га? Якийсь хто? — різко перепитала моя бабуся.
— Якийсь наречений, — сказав я.
— Дюжина! — скрикнула моя бабуся з якоюсь гнівною гордістю. — Вона могла б вийти заміж двадцять разів, мій любий, поки ти мандрував за кордоном.
— Безперечно, — сказав я. — Безперечно. Але чи є в неї якийсь наречений, що був би гідний її? Агнес не може звернути уваги на абикого.
Бабуся деякий час сиділа мовчки, замислено спершись підборіддям на руку. Повільно підвівши погляд на мене, вона сказала:
— Я підозрюю, що в неї є щира прихильність, Троте.
— Взаємна? — спитав я.
— Троте, — поважно відповіла моя бабуся, — я не можу сказати. Я не мала ніякого права говорити навіть те, що сказала. Агнес не довірила мені цієї таємниці, але я підозрюю.
Її пильний і збентежений погляд (вона навіть здригнулася) переконав мене більше, ніж будь-коли, що вона справді стежила за ходом моїх недавніх думок. Я підбив підсумок усім рішенням, зробленим мною в ці довгі дні і ночі, і всім хвилюванням мого серця.
— Якщо це так, — почав я, — і сподіваюся, що це справді так...
— Я зовсім не знаю, чи це саме так, — коротко сказала моя бабуся. — Ти не повинен покладатися на мої підозри. Ти мусиш тримати їх в секреті. Можливо, вони дуже безпідставні. Я не маю права говорити.
— Якщо це так, — повторив я, — то Агнес розповість мені, коли сама визнає це за потрібне. Сестра, якій я довіряю так багато, бабусю, не завагається довіритися мені.
Повільно відвернула моя бабуся свій погляд від мене і замислено затулила рукою очі. Потім вона поклала другу свою руку мені на плече, і так ми вдвох просиділи, зазираючи думками в минуле й не промовивши більше ні слова, аж доки не розійшлися по своїх спальнях.
Рано-вранці я виїхав у місто, що було ареною подій моїх дитячих днів. Не можу сказати, щоб я був цілком щасливий думкою, що мені вдалося здобути перемогу над самим собою. Не скажу й того, що щастя моє збільшувалося перспективою швидкого побачення.
Незабаром я проїхав знайомий шлях і ступив на спокійні вулиці, де кожен камінь був сторінкою дитячого щоденника. Пішки підійшов я до старого будинку і відступив від нього знову, бо серце моє забилося надто швидко. Я повернув назад і зазирнув крізь вікно у маленьку кімнатку в кутку, де раніше сиділи за конторськими книжками спочатку Урія Гіп, а потім містер Мікоубер; з цієї кімнати зробили тепер маленьку вітальню і не було в ній слідів колишньої контори. Щодо іншого, то старий будинок, чистий і охайний, був таким самим, яким я бачив його вперше. На мій стукіт вийшла нова служниця, яку я попросив доповісти міс Вікфілд, що її бажає бачити джентльмен, який повернувся з закордону з дорученнями від її друга. Мене провели старими сходами до вітальні, яка цілком зберегла свій колишній вигляд. Книжки, що їх ми, бувало, читали з Агнес, лежали на своїх полицях, і маленька конторка, за якою колись я вчив вечорами свої уроки, стояла в тому самому старому кутку. Всі маленькі зміни, вчинені тут вторгненням Гіпів, були скасовані, і все знову було по-старому, як у давноминулі щасливі часи.
Я став біля вікна і дивився через старовинну вулицю на протилежні будинки, пригадував, як вогкими вечорами спостерігав їх, як міркував про людей, що бачив у вікнах, доки жінки цокали по бруківці дерев'яними черевиками, а нудний дощ падав косими струменями, лився з ринв і розтікався по дорозі. Знову відновилося в мені почуття, з яким я стежив за волоцюгами, коли вони приходили в цьому дощовому присмерку до міста, і торби на кінцях палиць гойдалися за їхніми спинами. Як і тоді, вечір був насичений запахом вогкої землі, мокрого листя і шипшини, і здавалося мені, що я чую навіть ті самі звуки, які лунали в моїх вухах під час моїх власних втомних блукань.
Відчинилися маленькі двері у вкритій дубом стіні, я здригнувся і обернувся. Прекрасні ясні очі подруги мого дитинства зустрілися з моїми. Вона спинилася, притиснула руку до грудей, і я схопив її в обійми.
— Агнес! Люба моя дівчинко! Я занадто несподівано з’явився перед вами?