Стірфорс коротко розсміявся.
— Це не відповідь, сер, — сказав містер Крікль, — на моє зауваження. Я чекаю більшого від вас, Стірфорсе.
Коли вже містер Мелл здавався мені незграбним перед гарним хлопцем, то зовсім неможливо розповісти, яким незграбним здавався містер Крікль.
— Хай він спробує заперечити це, — сказав Стірфорс.
— Заперечити, що він злидар, Стірфорсе? — крикнув містер Крікль. — Він що, десь милостиню збирає, чи як?
— Коли він сам не збирає, то одна з його близьких родичок, — відповів Стірфорс. — Але це одне й те ж!
Він глянув на мене, а рука містера Мелла ніжно погладила мене по плечу. Зашарівшись і відчуваючи болючий жаль у серці, я підвів голову, але очі містера Мелла були прикуті до Стірфорса. Він усе ще лагідно потріпував мене по плечу, але дивився на нього.
— Коли ви чекаєте, містере Крікль, що я виправдаюся, — сказав Стірфорс, — і скажу, що я мав на думці, то я маю сказати тільки те, що його мати живе з милостині в богадільні.
Містер Мелл все ще дивився на нього, все ще лагідно гладив мене по плечу й прошепотів сам до себе, якщо я правильно почув:
— Так я й гадав!..
Містер Крікль звернувся до свого помічника з суворою гримасою й удаваною ввічливістю:
— Тепер ви почули, що сказав цей джентльмен, містере Мелл. Будьте ласкаві, якщо це вас не обтяжить, заперечити йому перед усією школою.
— Він каже правду, сер, без усяких поправок, — відповідь містера Мелла пролунала серед мертвої тиші, — все, що він сказав — правда.
— Будьте такі ласкаві в такому разі оголосити прилюдно, прошу, — сказав містер Крікль, схиляючи голову набік і обводячи очима клас, — чи я колись знав про це до теперішнього моменту.
— Гадаю, що не знали напевно, — відказав вихователь.
— Ви знаєте, що ні, — сказав містер Крікль, — хіба не так, чоловіче?
— Я гадаю, що ви ніколи не вважали моє становище дуже добрим, — виказав помічник. — Ви знаєте, яке становище я маю і завжди займав тут.
— Я вважаю, якщо вже ви заговорили про це, — сказав містер Крікль, і жили на його чолі набрякли більше ніж завжди, — що ви взагалі займали не своє місце і помилково вирішили, ніби тут школа для бідних. Містере Мелл, ми маємо розлучитись, якщо ви не заперечуєте. Що швидше, то краще.
— Немає більш слушного часу, — відповів містер Мелл, підводячись, — ніж тепер.
— Тим краще для вас, сер! — сказав містер Крікль.
— Прощаюся з вами, містере Крікль, і з вами всіма, — мовив містер Мелл, оглядаючи кімнату, і знову легенько поляскав мене по плечу. — Джеймсе Стірфорсе, найкраще, що я можу вам побажати, — це щоб ви колись відчули сором за свій сьогоднішній вчинок. А тепер я волів би бачити вас ким завгодно, але не другом мені чи будь-кому, хто мене цікавить.
І знову він поклав руку мені на плече. А потім, взявши флейту й кілька книжок з пюпітра, залишивши ключ для свого наступника, він вийшов зі школи з усім своїм майном під пахвою. Містер Крікль тоді з допомогою Тенгея оголосив промову, в якій він подякував Стірфорсу за оборону (хоч, може, занадто палку) незалежності і респектабельності Салем-Гаузу і закріпив свої слова, потиснувши Стірфорсові руку, а ми тричі гукнули «ура» — не певний, на чию честь, але, мабуть, на честь Стірфорса. Я палко приєднався до цих вигуків, хоч почувався дуже зле. Потім містер Крікль висік Томмі Тредльса, бо той плакав, а не радів з приводу вибуття містера Мелла. Після того хазяїн повернувся до свого дивана чи ліжка, одним словом, до того місця, звідки прийшов.
Ми лишилися самі і, пригадую, збентежено поглядали один на одного. Мене ж гризло сумління за мою участь у тому, що сталось, і ніщо не могло мене втримати від сліз, крім страху, що Стірфорс, який часто поглядав на мене, міг визнати це нетовариським вчинком чи, краще сказати, ознакою неповаги, зважаючи на різницю у віці і моє ставлення до нього, і тому я побоювався виявити почуття, що мучили мене. Він дуже гнівався на Тредльса і казав, що надзвичайно радий, що Томмі висікли.
Бідолашний Тредльс, пройшовши стадію лежання головою на парті і втішаючи себе цілим товпищем скелетів, сказав, що йому наплювати! Містера Мелла гірше скривдили!
— Ах ти ж, дівчисько! Хто ж це скривдив його? — спитав Стірфорс.
— Як це хто? Ти, — відповів Тредльс.
— Що я зробив? — перепитав Стірфорс.
— Що ти зробив? — відказав Тредльс. — Образив його почуття та позбавив його служби.
— Його почуття? — зневажливо повторив Стірфорс. — Почуття недовго його мучитимуть, будь певний. Вони в нього не такі делікатні, як у тебе, сер Тредльс! А щодо служби — чудова це була служба, еге ж? Так ти гадаєш, я не збираюся написати додому і подбати, щоб йому вислали грошей? Рюмсало!
Ми вирішили, що цей намір Стірфорса — дуже шляхетний. Мати його була вдовою і, як розповідали, ладна була зробити майже все, що він попросить. Ми всі надзвичайно раділи, що Тредльс дістав такого відкоша, і підносили Стірфорса до небес. Особливо зраділи ми, коли він повідав нам, що все це він зробив виключно для нас, заради нас і що самовіддано врятував нас від великої ганьби.
Але мушу зазначити, що вночі, коли я почав своє чергове оповідання, мені кілька разів почулася флейта містера Мелла. А коли нарешті Стірфорс втомився і я ліг спати, то звуки флейти сумно бриніли навколо мене, а я був у відчаї.
Я незабаром забув містера Мелла, зайнятий Стірфорсом, який без усяких книжок (він начебто знав усе на пам'ять) керував кількома класами, доки не знайшли нового вихователя. Новий вихователь прибув з класичної школи, і перед тим, як взятися за виконання своїх обов'язків, обідав один день у вітальні, де був відрекомендований Стірфорсу. Стірфорс цілком схвалив його і сказав нам, що він — хлопець хоч куди! Хоч я і не дуже зрозумів, які наукові досягнення мались на увазі під цим компліментом, я став дуже поважати його і не мав сумнівів щодо його великих знань, хоч цей учитель, на відміну від містера Мелла, ніколи не звертав уваги на мене.
Тільки ще одну подію в цьому семестрі пригадую я на тлі щоденного шкільного життя. Пригадую її з багатьох причин.
Одного вечора, коли ми були вже в страшенному отупінні і містер Крікль жахливо лютував серед нас, ввійшов Тенгей і за своїм звичаєм гучно заявив:
— Відвідувачі до Копперфілда!
Вони з містером Кріклем обмінялися кількома словами з приводу того, що це за відвідувачі та до якої кімнати провести їх. Під час цієї розмови я, згідно зі звичаєм, стояв і чекав на подальші накази, хоч мало не зомлів від здивування. Нарешті мені наказали піти задніми східцями і передягтися в чисте, а потім іти до їдальні. Я виконав цей наказ тремтячи і так швидко, що я і не підозрював раніше, що можу так. Підійшовши до дверей їдальні, я подумав, що то може бути моя мати — перед тим я думав побачити містера чи міс Мердстон — я відсмикнув руку від дверної ручки і зупинився, щоб стримати ридання. Нарешті я наважився ввійти.
Спершу я не побачив нікого і тільки почув, що хтось натискає на двері; я зазирнув туди і побачив, на моє здивування, містера Пеготті й Гема. Вони махали мені капелюхами і штовхали один одного до стінки. Я не міг стримати сміху, але більше від радості побачити їх, ніж від їхнього вигляду. Ми дуже щиро потисли один одному руки, я сміявся і сміявся, і нарешті мусив добути хустинку і витерти очі!
Містер Пеготті (скільки пригадую, він впродовж усього візиту так і не закривав рота) дуже розчулився, побачивши це, і підштовхнув Гема, щоб той мовив хоч слово.
— Не журіться, мастере Деві! — мовив Гем, скалячи зуби. — Ого, як же ви виросли!
— Справді, виріс? — спитав я, витираючи очі. Я плакав не з якоїсь відомої мені причини, просто чомусь розплакався, побачивши старих друзів.
— Чи виросли, мастере Деві? Ще й як виросли! — сказав Гем.
— Ще й як виросли! — підтримав містер Пеготті.
Я знову розсміявся, бо вони пересміювалися. Потім ми всі троє реготали, аж доки я не відчув загрозу знов заплакати.