— Тоді чому ж ви йому не скажете про це, смішна ви істото? — спитала мати.
— А як же я йому скажу? — мовила Пеготті, визираючи з фартушка. — Він мені ніколи й слова не говорив про це. Він це не наважується зробити. Якби насмілився він мені сказати хоч слово про це, я б йому такого ляпаса вліпила!..
Її власне обличчя було таким червоним, яким тільки взагалі може бути обличчя. Раз у раз закривалася вона знову фартушком і трусилася від припадків реготу. Тільки після двох чи трьох таких припадків спромоглася вона почати обід.
Я помітив, що матуся моя, хоч і посміхалася, коли Пеготті поглядала на неї, але стала серйозна й замислена. Вперше помітив я, як вона змінилась. Обличчя її було все ще гарне, але змучене турботами та занадто вже тендітне. Її тоненька й біла рука здавалася мені майже прозорою. Але інша зміна в ній вразила мене найбільше: в її поведінці з'явилася тривога та хвилювання. Згодом вона мовила, ніжно поклавши свою руку на руку старої служниці:
— Пеготті, люба, ви ж не збираєтесь іти заміж?
— Хто? Я, мем? — відказала Пеготті, витріщивши очі. — Боронь боже, ні!
— Не тепер? — боязко спитала мати.
— Ніколи! — скрикнула Пеготті.
— Не кидайте мене, Пеготті! Залиштеся зі мною. Це вже недовго триватиме, мабуть! Що я робитиму без вас?
— Щоб я залишила вас, дорога моя! — вигукнула Пеготті. — Та ні за що в світі! І чого це така думка з'явилася в вашій дурненькій голівці? — як бачите, Пеготті частенько говорила з моєю матір'ю, як з дитиною.
Але мати нічого не відповідала, лише подякувала няньці, й Пеготті заторохтіла далі:
— Щоб я залишила вас? Хотіла б я на себе подивитися тоді! Щоб Пеготті пішла геть від вас? Хотіла б я тоді спіймати її на гарячому! Ні, ні, ні! — Пеготті трясла головою, схрестивши руки. — Вона цього не зробить, люба моя! Хоч у цьому домі є деякі кішки, які були б дуже задоволені в такому разі, але вона їм такої приємності не зробить. Я залишуся біля вас, доки не стану старою каргою. А коли я стану зовсім глухою, кривою, сліпою та беззубою, коли з мене вже не буде жодної користі й навіть провин на мене не можна буде скидати, тоді я почвалаю до свого Деві і попрошу його прийняти мене!
— І тоді, Пеготті, — встряв я у розмову, — я буду щасливий побачити вас і прийму, як королеву!
— Благослови вас бог, серденько моє! — скрикнула Пеготті. — Я знаю, що ви це зробите!
І вона заходилася цілувати мене, заздалегідь дякуючи за гостинність. Потім вона знову закрила голову фартушком і знову розсміялася, згадавши про містера Баркіса. Потім вона поколисала немовля. Потім вона зібрала посуд зі столу, а потім перевдягла чепчик і сіла працювати зі своєю скринькою, рулеткою і недогарком свічки, як колись.
Ми сиділи біля вогню і весело розмовляли. Я розповів їм, який суворий вихователь містер Крікль, і вони дуже співчували мені. Я розповів їм, який чудовий хлопець Стірфорс, як він опікувався мною. І Пеготті заявила, що з охотою пройде пішки десятки миль, аби побачити його. Немовля прокинулось, я взяв його на руки і з любов'ю колисав. Коли дитинка знову заснула, я притулився до матері, за старим, давно забутим звичаєм, і сидів, обійнявши її за талію, схиливши палаюче обличчя на її плече. Знову її прекрасні кучері спадали на мене — пригадую, я порівнював їх з янгольськими крилами. Я справді був дуже щасливий!
Сидячи так, споглядаючи вогонь та уявляючи всякі дивні картини на розпечених жаринках, я майже повірив, що ніколи не виїздив звідси. Здавалося мені, що містер і міс Мердстон були лише химерними картинами у вогні, які зникнуть, коли загасне полум’я. Здавалося мені, що в пам'яті моїй нема нічого справжнього, крім моєї матері, Пеготті й мене.
Пеготті штопала якусь панчоху, поки видно було, потім вона натягла панчоху на ліву руку, наче рукавичку, взяла голку в праву руку, готова знову штопати, коли полум'я спалахне яскравіше. Не можу добрати, чиї то панчохи завжди штопала Пеготті, звідки брався такий невичерпний запас панчіх, що потребували штопання? Відколи пам'ятаю себе, вона завжди займалася саме цим рукоділлям і ніколи жодним іншим.
— Цікаво мені знати, — сказала Пеготті, яка іноді раптом починала цікавитися найнесподіванішими речами, — що сталося з двоюрідною бабцею Деві?
— Боже мій, Пеготті, — мати моя навіть підвелася від здивування, — які дурниці ви говорите!
— Та мені справді цікаво знати, мем, — наполягала Пеготті.
— Але чому ця особа спала вам на думку? — спитала моя мати. — Хіба ж нема нікого іншого в світі?
— Не знаю вже, як це сталося, — відповіла Пеготті. — Може, я така вже дурна, але думки мої ніколи не можуть обирати слушних людей. Люди пригадуються мені і забуваються, або зовсім не пригадуються і не забуваються, як їм заманеться. Цікаво мені знати, що з нею сталося!
— Химерна ви жінка, Пеготті, — відповіла моя мати. — Можна подумати, ніби ви хочете, щоб вона приїхала до нас ще раз.
— Боронь боже! — скрикнула Пеготті.
— А коли так, то не говоріть про такі страшні речі, — сказала моя мати. — Міс Бетсі замкнулася в своїй хатині над морем і залишиться там. У всякому разі малоймовірно, щоб вона потурбувала нас знову.
— Ні! — замислено підтвердила Пеготті. — Ні, це зовсім неймовірно. Але цікаво мені знати, якщо вона помре, то чи залишить вона щось Девідові?
— Помилуй мене боже, Пеготті, — відказала мати, — яка ж ви дурна жінка! Та ви ж знаєте, що її образило саме навіть народження бідолашного хлопчика.
— Здається мені, що й тепер вона не схоче пробачити, — натякнула Пеготті.
— А чому б їй тепер хотіти пробачити йому? — трохи різко спитала моя мати.
— Тому що тепер у нього є братик, — промовила Пеготті.
Мати негайно заплакала і спитала, як насмілилася Пеготті сказати таку річ.
— Так хіба ж оце бідолашне невинне малятко в колисці заважало колись вам чи комусь іншому, ревнивиця ви! — сказала вона. — Краще вам вийти заміж за містера Баркіса, візника. Чому ви цього не зробите?
— Я б тоді зробила щасливою міс Мердстон, — зауважила Пеготті.
— Яке у вас погане ставлення до людей, Пеготті! — відповіла моя мати. — Ви заздрите міс Мердстон, як може заздрити хіба що така смішна істота, як ви. А ви хотіли б самі тримати у себе всі ключі та хазяйнувати в коморі? Це мене не здивувало б. Адже ви знаєте, що вона це робить тільки через свою добрість і з найкращими намірами. Ви це знаєте, Пеготті, ви це добре знаєте!
Пеготті промимрила щось подібне до «знаємо ми ці найкращі наміри». Вона вважала, що тут вже забагато добрих намірів.
— Я знаю, на що ви натякаєте, злючко, — сказала мати. — Я розумію вас чудово, Пеготті! Ви це знаєте, і мені дивно, чому ви не згораєте від сорому. Не змінюйте тему і вже не викручуйтеся, зараз ми говоримо про міс Мердстон. Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що, на її думку, я занадто безтурботна і занадто...
— Гарненька, — додала Пеготті.
— Хай хоч і так, — відказала моя мати, стримуючи усмішку, — і коли вона така дурненька, що говорить ці речі, то хіба ж слід мені дорікати їй за це?
— Ніхто так не каже, — зазначила Пеготті.
— Ще б пак, сподіваюся, що ні! — відказала моя мати. — Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що з цієї причини хоче звільнити мене від різноманітних турбот, бо я, на її думку, не пристосована, і я справді думаю, що навряд чи я пристосована до них. І хіба ж вона день і ніч не метушиться в будинку... І хіба ж вона не робить усе і не залазить в усякі місця — до вугільного льоху, до комори і ще не знаю куди, в не дуже приємні місця... і невже ви станете вигадувати, ніби це вона не з любові робить?
— Я нічого не вигадую, — сказала Пеготті.
— Вигадуєте, Пеготті, — заперечила моя мати. — Більше нічого ви і не робите. Ви весь час вигадуєте. Ви тішитеся своїми вигадками, і коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона…