— Я ніколи не говорила про них, — заперечила Пеготті.
— Ні, Пеготті, — відказала моя мати. — Але ви вигадуєте! Ось про що я вам говорю. Це найгірше, що ви робите. Вам подобається вигадувати. Я оце сказала, що зрозуміла вас, і ви це самі бачите. Коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона й удаєте, ніби зневажаєте їх (бо в глибині свого серця ви не зневажаєте, Пеготті), то ви не гірше за мене знаєте, які ці наміри добрі і як виявляє він їх в усьому! Коли здається, що він буває суворим з певною особою, Пеготті, — ви розумієте, і Деві теж, певно, розуміє, що я не натякаю ні на кого з присутніх, — то він це робить тільки для блага цієї певної особи. Він справді любить певну особу, бо він любить мене і діє він так виключно для добра певної особи. Він краще за мене вміє розуміти всі речі. Я бо дуже добре знаю, що я слабка і легковажна істота, а він — твердий, суворий, серйозний чоловік. I я йому завдаю, — тут сльози закапали з очей моєї матері, — я йому завдаю багато болю. I мені слід бути дуже вдячною і коритися йому навіть у своїх думках. I коли я не роблю цього, Пеготті, то я дорікаю сама собі і розгублююсь, і не знаю, що мені робити.
Пеготті занурила підборіддя в п'ятку панчохи і мовчки дивилася на полум'я в каміні.
— Так ось, Пеготті, — сказала моя мати, змінюючи тон, — не будемо сваритися, бо я цього не витримаю. Ви — справжній друг мій, якщо взагалі є в мене ще друзі у цьому світі. I коли я називаю вас смішною істотою або ще чимсь таким, Пеготті, то я лише хочу сказати, що ви — мій вірний друг і завжди були, від того самого вечора, коли містер Копперфілд уперше привіз мене сюди, а ви вийшли до воріт привітати мене.
Пеготті не забарилася з відповіддю і ратифікувала угоду дружби, обійнявши мене так міцно, як ніколи. У той час я не розумів, чому сталася така бесіда, але зараз я певний, що добра жінка завела всю цю добру розмову тільки для того, щоб моя мати могла втішитися перемогою в невеличкій суперечці. Спосіб цей виявився дуже дієвим — пригадую, що мати в той вечір вже не сумувала, а Пеготті кидала на неї менше стурбованих поглядів.
Коли ми попили чаю, викинули попіл з каміна і зняли нагар зі свічок, я прочитав Пеготті розділ з книжки про крокодилів, як спогад про старі часи. Книжку цю витягла вона зі своєї кишені; ймовірно, що вона її завжди носила з собою. А потім ми заговорили про Салем-Гауз, що змусило мене знову згадати про Стірфорса, а спогади про нього були улюбленим предметом моїх розмов. Дуже щасливі були ми. Цей вечір, що йому судилося назавжди закрити цей том мого життя, ніколи не зникне з моєї пам’яті.
Майже о десятій годині ми почули рипіння коліс. Всі ми позскакували з місць. Мати моя поспішно сказала, що вже пізно, а міс Мердстон вважає, що дітям треба рано лягати спати і, мабуть, мені краще йти до ліжка. Я поцілував її та пішов із свічкою нагору, доки вони не встигли ввійти. Коли я йшов до тієї спальні, де я був колись ув'язнений, моїй дитячій уяві здалося, що вони принесли з собою додому холодне повітря, яке здуло, мов пушинку, давній домашній затишок.
Ніяково було мені вранці йти вниз снідати, бо я не бачив містера Мердстона з того самого дня, як вчинив свій пам'ятний злочин. Але я не мав іншого виходу. Разів два чи три, повернувшись на півдорозі та навшпиньках утікши до своєї кімнати, я нарешті таки зійшов і з'явився у вітальні.
Він стояв перед каміном спиною до вогню, а міс Мердстон розливала чай. Коли я ввійшов, він твердо глянув мені в обличчя, але ніяк інакше не реагував на мій прихід.
Після секундного вагання я підійшов до нього і вимовив:
— Прошу пробачити мені, сер! Я дуже шкодую про свій вчинок і сподіваюся, що ви пробачите мені.
— Радий чути, що ти шкодуєш, Девіде, — відказав він.
Рука, що він подав мені, була саме та, яку я вкусив. Я мимоволі затримав погляд на червоній смужці на ній. Але я почервонів ще більше, ніж та смужка, побачивши зловісний вираз його обличчя.
— Як ваше здоров'я, мем? — звернувся я до міс Мердстон.
— Ах, боже мій! — зітхнула міс Мердстон, простягаючи мені чайну ложку замість пальців. — Як довго триватимуть канікули?
— Місяць, мем!
— Від якого дня?
— Від сьогодні, мем.
— О! — мовила міс Мердстон. — Отже, один день уже минув!
Вона завела календар канікул і щоранку викреслювала по одному дню. Вона робила це насуплено, доки не дійшла до десяти, але, перейшовши до двозначних чисел, почала виявляти ознаки надії, а ближче до кінця стала навіть жартівлива.
Саме в цей перший день я мав нещастя нагнати на неї (хоч взагалі їй не властива була така слабкість) дикого жаху. Я ввійшов до кімнати, де сиділа вона з моєю матір’ю. Немовля, якому було лише кілька тижнів, лежало на руках моєї матері. Дуже обережно я взяв його до себе на руки. Раптом міс Мердстон так несамовито скрикнула, що я мало не впустив дитину.
— Люба моя Джейн! Що сталося? — скрикнула мати.
— Боже мій! Кларо, чи ви бачите? — вигукнула міс Мердстон.
— Що, моя люба Джейн? — спитала моя мати. — Де?
— Він схопив її! — крикнула міс Мердстон. — Хлопець схопив дитинку!
Вона тремтіла від переляку, але якось знайшла в собі сили скочити до мене і забрати дитинку з моїх рук. Після цього вона зомліла і стала така слабка, що їй мусили дати вишневої наливки. Очунявши, вона урочисто заборонила мені торкатися мого брата, що б там не було! А бідолашна моя мати, якій хотілося зовсім протилежного, слабко підтримала заборону, кажучи:
— Безперечно, ви маєте рацію, моя люба Джейн!
I ще один випадок стався, коли це любе немовля — воно справді любе було для мене, бо ж у нас була одна мати — стало невинною причиною гніву міс Мердстон. Ми сиділи втрьох, і мати моя, дивлячись в очі немовляті, що лежало в неї на руках, сказала:
— Деві! А йди-но сюди! — і глянула мені в очі.
Я побачив, як міс Мердстон відклала свої чотки.
— Кажу вам, — ніжно мовила мати, — вони цілком схожі. Мабуть, вони схожі на мої. Здається, в них мій колір. Але як же дивно вони схожі!
— Ви про що говорите, Кларо? — спитала міс Мердстон.
— Моя люба Джейн, — пролепетала мати, трохи збентежена різким тоном цього питання, — я думаю, що очі немовляти і Деві зовсім схожі.
— Кларо! — заявила міс Мердстон, гнівно схоплюючись з місця. — Ви іноді буваєте цілковитою ідіоткою!
— Моя люба Джейн, — спробувала була протестувати мати.
— Цілковитою ідіоткою, — повторила міс Мердстон. — Хто інший міг би порівнювати дитинку мого брата з вашим хлопцем? Вони зовсім несхожі! Вони абсолютно різні! Вони явно не схожі між собою з усіх поглядів! Сподіваюся, що вони назавжди будуть несхожі! Не можу я сидіти тут і слухати такі порівняння.
По цих словах вона гордо подалася геть, грюкнувши дверима за собою.
Коротко кажучи, міс Мердстон не любила мене. Коротко кажучи, мене там не любив ніхто, навіть я сам. Бо ті, що любили мене, не могли виявляти цього, а ті, що не любили мене, виявляли це так наочно, що я завжди болюче почувався недоладним, незграбним і дурним.
Я відчував, що вони ніяковіли через мене не менше, ніж я через них. Коли я входив до кімнати, де вони сиділи, розмовляючи, то якась хмара затьмарювала обличчя моєї матері, хоч перед тим вона здавалася веселою. Коли містер Мердстон був у найкращому гуморі, я псував його. Коли міс Мердстон була в найгіршому гуморі, я робив його ще гіршим. У мене вистачало розуму втямити, що моя мати завжди спокутувала це. Вона боялася розмовляти зі мною, бути ласкавою зі мною, бо такою поведінкою могла образити їх і отримати після цього чергову нотацію. Вона не тільки безнастанно боялась образити їх сама, вона боялася, що і я можу їх чимсь образити, і варто мені було ворухнутись, як вона стурбовано стежила за їхніми поглядами. Тому я вирішив якомога менше зустрічатися з ними. Багато довгих зимових годин висиджував я в своїй непривітній спальні, загорнувшись в маленьке пальто і заглибившись у книжку, прислухався, як у церкві б'є годинник.
Вечорами я іноді приходив до Пеготті на кухню. Там я почувався зручно і не боявся бути самим собою.