Мені навіть важко повірити, що минуло повні два місяці між моїм поверненням до Салем-Гаузу і цим днем мого народження. Тільки розумом сприймаю я, що так воно мало бути, інакше я був би переконаний, що одна подія без усякого проміжку йшла слідом за другою.
Як добре я пам’ятаю, що то був за день. Я знову вдихаю туман, що висів над тією місцевістю; бачу іній крізь туман; відчуваю, як вкрите інеєм волосся липне до моїх щік; дивлюся на темний клас, в якому подекуди мерехтять свічки в туманному ранку, дихання хлопців парою виходить з вуст, учні дмухають на пальці, тупотять ногами по підлозі.
Це трапилося після сніданку. Щойно ми повернулися до класу з майданчика, містер Шарп увійшов, кажучи:
— Девіда Копперфілда кличуть до вітальні.
Я чекав на кошик з подарунками Пеготті і аж спалахнув від радості при цьому повідомленні. Хлопці почали мене просити не забути їх при розподілі ласощів, коли я жваво зіскочив з лави.
— Не поспішайте, Девіде, — сказав містер Шарп. — Часу досить, мій хлопче, не поспішайте.
Мене мав би здивувати зворушений тон, яким він говорив, коли б я мав час подумати про це. Але я похапцем побіг до вітальні. Там знайшов я містера Крікля, що сидів за сніданком, поклавши перед собою палицю й газету, і місіс Крікль з відкритим листом у руці. Але ніякого кошика там не було.
— Девіде Копперфілде, — сказала місіс Крікль, відводячи мене до дивана й сідаючи поруч зі мною. — Я хочу поговорити з вами цілком відверто. Я маю щось розповісти вам, дитя моє.
Я, звичайно, глянув на містера Крікля. Але той, не дивлячись на мене, похитав головою і припинив зітхання величезним тостом із маслом.
— Ви занадто юний, щоб розуміти, як щодня змінюється світ. Але ми всі мусимо пізнати це, Девіде, дехто з нас — змалку, дехто з нас — під старість, дехто з нас — впродовж цілого свого життя.
Я серйозно глянув на неї.
— Коли ви виїздили з дому наприкінці канікул, — сказала місіс Крікль після короткого мовчання, — чи всі у вас вдома були здорові? — вона знову помовчала. — Ваша мама була здорова?
Я затремтів, сам не знаючи чому, і все ще серйозно дивився на неї, навіть і не намагаючись відповісти.
— Бо, — провадила вона далі, — з великим жалем мушу сказати вам, цього ранку я почула, що ваша мама дуже хвора.
Туман виріс між мною і місіс Крікль, в якусь хвилину постать її заколихалась у ньому. Потім я відчув, як палаючі сльози струмлять по моєму обличчю, і все знову опинилося на своєму місці.
— Вона дуже небезпечно хвора, — додала вона.
Я знав уже все.
— Вона померла!
Не було потреби казати мені цього. Ще до цих слів я розпачливо заплакав і відчув себе сиротою у неосяжному світі.
Місіс Крікль була дуже добра до мене. Вона затримала мене там на цілий день і часом лишала наодинці. Я плакав, змучений засинав, прокидався і плакав знову. Коли не міг уже більше плакати, я почав міркувати. І тоді найтяжче стискалося моє серце, ніщо не було спроможне вгамувати мого болючого смутку.
Думки мої не були зосередженні на нещасті, що тяжіло на моєму серці, але блукали довкола нього. Я думав про те, як тихо в нашому замкненому будинку. Я думав про немовлятко, що (як сказала місіс Крікль) занедужало і, мабуть, теж помре. Я думав про могилу мого батька на кладовищі біля нашого будинку, про те, як моя мати лежатиме там під тим, таким знайомим мені, деревом. Коли мене лишали на самоті, я ставав на стілець і дивився в дзеркало — які червоні в мене очі і яке смутне у мене обличчя. Коли минуло кілька годин, я почав міркувати, чи вже справді в мене скінчилися сльози, бо на те було схоже, і про що я почну думати посеред цього нещастя, коли наближуся додому — бо я мав їхати додому на похорон. З жалем відзначаю, що пишався увагою, яку виявляла до мене решта хлопців, бо в своєму горі я став дуже важливою особою.
Якщо будь-коли дитина вражена була щирою тугою, то це був саме я. Але пригадую, що ця увага якось задовольняла мене, коли я походжав по майданчику для ігор цього вечора, а всі хлопці сиділи в класі. Їхні погляди крізь вікна давали мені відчуття відзначеності, тож я набирав смутнішого вигляду і починав ступати повільніше. Коли навчання скінчилось і вони вийшли та заговорили зі мною, я вирішив не задирати носа перед ними і поводитися так само, як і раніше.
Я мав їхати додому наступної ночі. Не в диліжансі, а в важкій кареті, що звалася «Фермер» і призначалася, головним чином, для сільських подорожей на короткі відстані. Цього вечора я не розповідав історій з книжок, а Тредльс наполегливо змусив мене позичити в нього подушку. Не знаю, нащо він це зробив, бо в мене була власна подушка; але більше нічого він, сердега, позичити не міг, окрім, хіба, аркуша паперу, вкритого скелетами, що його він подарував мені на прощання для вгамування смутку і заспокоєння почуттів.
Другого дня я покинув Салем-Гауз. Тоді мені й на думку не спадало, що я залишаю це місце назавжди. Дуже повільно їхали ми цілу ніч і дісталися Ярмута тільки о дев’ятій чи о десятій годині вранці. Я шукав містера Баркіса, але його там не було. Замість нього до вікна карети підійшов гладкий веселий маленький стариган у чорному, з бантами потертих стрічок на колінах штанів, у чорних панчохах, у крислатому капелюсі.
Постукавши у вікно карети, він спитав:
— Мастере Копперфілд?
— Так, сер!
— Чи не підете ви зі мною, юний добродію, будь ласка, — сказав він, відчиняючи дверцята. — Я матиму приємність доставити вас додому.
Я подав йому руку, дивуючись, хто це такий, і ми пішли до крамниці на вузькій вулиці. На вивісці цієї крамниці було написано: «Омер — драпувальник, кравець, галантерейник, похоронна контора та ін.». То була тісна й задушлива крамниця, повна всякого одягу, готового і неготового, а в одному вікні повно було чоловічих і жіночих капелюхів. Ми зайшли до маленької приймальні позаду крамнички, де побачили трьох молодих жінок за роботою над безліччю чорних тканин. Матерія купою лежала на столі, маленькі шматки й обрізки вкривали всю підлогу. У кімнаті було жарко, тут панувала задушлива атмосфера теплого чорного крепу. Тоді я не знав, що то був за запах, але тепер знаю його добре.
Ці три молоді жінки дуже захоплені були своєю справою. Вони підвели голови глянути на мене, а потім знову заходилися працювати. Рука з голкою мельк-мельк-мельк. Водночас через вікно чути було ритмічне стукотіння молотка в майстерні по той бік маленького двору. Це стукотіння утворювало якусь одноманітну мелодію: РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат — і так безперестанку.
— Ну, — звернувся мій провідник до однієї з трьох молодих жінок, — як іде робота, Мінні?
— Ми закінчуємо вчасно, — весело відказала та, не підводячи голови. — Не бійся, тату!
Містер Омер зняв свого крислатого капелюха і сів, відсапуючись. Він був такий огрядний, що мусив деякий час віддихатися, аж тоді він спромігся вимовити:
— Це добре!
— Тату, — грайливо сказала Мінні. — І чого це ти товстішаєш?
— Та й сам не знаю, доню, — задумливо відказав він. — Така вже в мене комплекція.
— Ти такий, бач, веселий чоловік, — сказала Мінні. — Ти так на все легко дивишся!
— Немає сенсу дивитися на речі інакше, люба, — відповів містер Омер.
— Авжеж, ні, — відказала дочка. — Ми тут усі веселенькі, слава богу! Правда ж, тату?
— Сподіваюся, доню, — сказав містер Омер. — Ну, тепер я вже віддихався та, мабуть, зніму мірку з цього юного школяра. Чи не зайдете ви до крамниці, мастере Копперфілд?
Задовольняючи прохання містера Омера, я пішов за ним. Він показав мені купу костюмів і додав, що вони найвищої якості та найкраще підходять для жалоби за батьками. По тому він почав вимірювати мене з усіх боків і записувати заміри до книжки. Занотовуючи, він звернув мою увагу на свої записи, на кілька фасонів, що, за його словами, «щойно увійшли у моду», і на кілька інших фасонів, які, за його словами, «щойно вийшли з моди».