Керований такою скромністю, я почав шукати другорядні крамнички з матроським лахміттям, подібні до закладу містера Доллобі. Нарешті мені пощастило відшукати саме таку крамничку в кутку брудного завулка, що заріс кропивою. Коло крамниці був паркан, а на паркані висіли матроські костюми, які, очевидно, не могли вміститися в самій крамниці. Тут, іззовні, висіла безліч заіржавілих рушниць, пістолетів, клейончастих капелюхів і стояло кілька залізних лотків зі стількома старими заіржавілими ключами, що ними, мабуть, можна було відімкнути всі двері в цілому світі.
У цю низьку, тісну і брудну крамничку, яку більше затьмарювало, ніж освітлювало крихітне віконце, завішане лахміттям, я несміливо зійшов по брудних та смердючих східцях, залитих помиями. З душного лігва позаду крамнички вислизнув потворний стариган, вся нижня частина обличчя якого вкрита була жорсткою сивою бородою. Ні слова не мовивши, він схопив мене за чуба. То був жахливий стариган, вбраний у брудну фланелеву сорочку. Від нього страшенно смерділо ромом. У лігві видно було ліжко, прикрите старою ковдрою, і друге крихітне віконце, звідки відкривався мальовничий краєвид — кропива і кульгавий осел серед неї.
— Ох, чого тобі треба? — заревів цей старий лютим монотонним голосом. — Ох, мої очі й кістки, чого тобі треба? Ох, мої легені й печінка, чого тобі треба? Ох, гир-р-р!
Я так розгубився через його слова, особливо повторювання останнього незрозумілого вигуку, що не спромігся дати ніякої відповіді. А стариган, усе ще тримаючи мене за волосся, повторював:
— Ох, чого тобі треба. Ох, мої очі й кістки, чого тобі треба. Ох, мої легені й печінка, чого тобі треба. Ох, гир-р-р, — він вигукував це так енергійно, що очі від напруження мало не вилізли йому на чоло.
— Я хотів би знати, — мене трусило, — чи не бажаєте ви купити куртку?
— Ох, треба подивитися на куртку! — скрикнув старий. — Ох, серце моє у вогні, покажи мені куртку! Ох, мої очі й кістки, викладай свою куртку!
По цій мові він відпустив мого чуба зі своїх тремтячих рук, що нагадували кігті великого птаха, і начепив на ніс окуляри, які не надто прикрашали його запалені очі.
— Ох, скільки хочеш за куртку? — скрикнув старий, оглянувши мій крам. — Ох, гр-р-р... скільки хочеш за куртку?
— Півкрони, — відказав я, прийшовши до тями.
— Ох, мої легені й печінка! — скрикнув старий. — Ні! Ох, мої очі, ні! Ох, мої кістки, ні! Вісімнадцять пенсів! Гр-р-р...
Щоразу, як вигукував він цей таємничий звук, очам його загрожувала небезпека повилазити; кожне речення він наспівував на один і той самий мотив, що нагадував подув вітру, який починається на низьких тонах, поступово підвищується і знову спадає — іншого порівняння не можу підшукати.
— Гаразд, — сказав я, щасливий покінчити цей торг, — я погоджуюся на вісімнадцять пенсів.
— Ох, моя печінка, — загукав старий, кидаючи куртку на полицю. — Забирайся з крамниці! Ох, мої легені, забирайся з крамниці! Ох, мої очі й кістки!.. гир-р-р... не проси грошей, візьми що-небудь на обмін!
Ніколи в житті своєму, ні раніше, ні потім, не був я такий наляканий. А все ж таки я смиренно сказав йому, що потребую грошей та ніщо інше мені не потрібне; але я згодний чекати, якщо він хоче, на вулиці, і не збираюся підганяти його. Отже, я вийшов на вулицю і сів у холодку в кутку. І просидів я там багато годин, доки тінь не змінилася сонячним світлом, а сонячне світло знову не змінилося тінню; а я все ще сидів там, чекаючи на гроші.
Сподіваюся, серед торгівців лахміттям не знайдеться другого такого п'яного божевільного. Незабаром я довідався, що він добре відомий усім сусідам, і про нього йде поголоска, ніби він продався дияволові. Хлопчики, що весь час бігали навколо крамниці, гукали про це і голосно вимагали, щоб він виніс своє золото.
— Не прикидайся жебраком, Чарлі! Винеси своє золото! Винеси трохи того золота, що за нього ти продався дияволові, та ну ж бо! Воно зашите у тебе в матраці, Чарлі! Розпори його і дай нам трохи.
Усі ці вигуки та кілька пропозицій позичити йому ножа, щоб розпороти матрац, розлютили його до такої міри, що він раз у раз вибігав зі свого лігва на вулицю і розганяв хлопців на всі боки. Іноді в своїй люті він приймав мене за одного з тих шибайголів і нападав на мене, ніби збираючись роздерти на шматки, але тут-таки, вчасно усвідомлюючи свою помилку, тікав знову в свій барліг і лягав у ліжко. Там він на всю горлянку ревів, наче вітер, пісню про смерть Нельсона, додаючи «ох» перед кожним рядком і вигукуючи безліч «гр-р-р». Та ніби цього було не досить, хлопчики, бачачи мене на одному й тому ж місці, вирішили, що я живу тут, і цілий день мучили мене наскоками і глузуванням.
Кілька разів умовляв він мене згодитися на обмін і виносив зі свого барлогу то вудлище, то скрипку, то капелюха, то флейту. Але я не піддавався цим спокусам і, продовжуючи сидіти біля порога, слізно просив віддати мені гроші чи куртку. Нарешті він почав сплачувати мені по півпенса. Цілі дві години виносив він мені один шилінг.
— Ох, мої очі й кістки! — скрикнув він тоді, висунувши свою голову з крамниці. — Чи згодишся ти піти геть ще за два пенси?
— Я не можу, — відповів я, — я з голоду помру!
— Ох, мої легені й печінка, чи підеш ти за три пенси?
— Я пішов би й задарма, коли б міг, — сказав я, — але мені дуже потрібні гроші.
— Ох, гр-р-р! — справді, неможливо змалювати, як видрав він цей вигук з глибини своїх грудей, коли висунув з-за дверей свою потворну голову. — Чи підеш ти геть за чотири пенси?
Зовсім змучений, я згодився на цю пропозицію і, взявши тремтячою рукою гроші з його пазурів, пішов геть від крамниці, поки ще сонце не сіло. Голод і спрага дуже мучили мене, але, витративши три пенси на хліб і молоко, я підкріпився. Того дня я просунувся вперед ще на сім миль.
Цієї ночі спальня моя була під іншою копицею, де я вигідно розташувався після того, як вимив натруджені ноги в рівчаку й загорнув їх у свіже листя. Вирушивши в дорогу вранці, я побачив, що шлях мій лежить серед фруктових садів і хмільників. Літо вже добігало кінця, у садах рясніли достиглі яблука, а подекуди збирали вже жовтий хміль. Чудові краєвиди відкривалися навкруги, і я вирішив переспати цю ніч серед кущів хмелю. Я уявляв собі за приємне товариство довгі ряди жердин, оповиті розкішним листям.
На кожному кроці надибував я на підозрілих волоцюг, вони сповнювали мене неподоланним жахом, що й досі живий у моїй душі. Деякі з них здавалися мені лютими негідниками: вони витріщалися на мене, коли я проходив повз них, або зупинялись і кликали мене до себе, а коли я кидався тікати, жбурляли вслід камінням. Особливо добре пригадую одного молодчика, — мідника, мабуть, бо він ніс на собі шкіряну торбу і жаровню, — поруч з ним ішла якась жінка. Оглянувши мене, цей молодчик таким гучним і лютим голосом наказав мені підійти, що я мимоволі зупинився і обернувся.
— Підходь, коли тебе кличуть, — сказав мідник, — інакше-бо я розпорю тобі живіт, юначе!
Я вирішив, що краще буде повернутися. Коли я підсунувся до нього ближче, намагаючись здобути прихильність своїм виглядом, то побачив, що в жінки синець під оком.
— Куди ти йдеш? — спитав він, схопивши мене за комір почорнілою рукою.
— Я йду до Дувра! — відповідав я.
— Звідки ти йдеш? — продовжував запитувати мідник, міцніше хапаючи мене за сорочку.
— Я йду з Лондона, — промовив я.
— З чого ти живеш? — спитав мідник. — Ти шахрай?
— Н-ні, — сказав я.
— А не брешеш, чорти б тебе взяли? Коли ти насмілишся вихвалятися своєю чесністю переді мною, — гукнув мідник, — я тобі голову розіб'ю!
Вільною рукою він замахнувся на мене, а потім оглянув мене з голови до ніг.
— Чи є в тебе досить грошей на пінту пива? — спитав мідник. — Коли маєш, то викладай, доки сам не заберу!
Напевно, я віддав би йому гроші, коли б не зустрівся очима з жінкою і не побачив, що вона заперечливо похитує головою і промовляє губами: «Не треба».