— А чи пригадуєте ви дату, — спитав містер Дік, глибокодумно поглядаючи на мене й підводячи перо, щоб занотувати мою відповідь, — коли королю Карлу Першому відрубали голову?
Я відповів, що, як не помиляюся, це трапилося тисяча шістсот сорок дев'ятого року.
— Отож, — відказав містер Дік, чухаючи пером за вухом і недовірливо поглядаючи на мене. — Так і в книжках написано. Але не вірю, щоб це була правда. Бо ж коли це трапилося так давно, то як могли люди зробити цю жахливу помилку — відтявши йому голову, перекласти з неї трохи клопоту в мою?
Я був дуже здивований цим питанням, але не міг дати жодних нових відомостей з цього приводу.
— Це дуже дивно, — вів далі містер Дік, сумно поглядаючи на рукопис і знову проводячи рукою по волоссю. — Я ніколи не міг розв'язати це питання. Досі ця обставина залишається незрозумілою. Але нічого, нічого! — сказав він, збадьорившись. — Часу в нас удосталь! Передайте мій привіт міс Тротвуд, робота моя посувається вперед справді дуже добре.
Я вже збирався піти геть, коли він звернув мою увагу на повітряного змія.
— Як вам подобається цей змій? — спитав він.
Я відповів, що то прегарний змій. Футів, мабуть, зо сім заввишки, гадав я.
— Це я його зробив! Ми підемо й запустимо його разом з вами, — сказав містер Дік. — А бачите це?
Містер Дік показав, що змій обклеєний був рукописом. Рукопис цей був дбайливо вкритий дрібним, але чітким почерком. Мені здалося, що слова про голову Карла Першого повторювалися там кілька разів.
— Мотузок тут довгенький, — сказав містер Дік, — і коли змій залітає високо, то він далеко заносить з собою історичні факти. Я користуюся цим засобом, щоб розповсюджувати важливі відомості. Не знаю, куди вони потраплять. Це залежить від багатьох обставин: від напряму вітру і так далі; але все одно я користуюся цим.
Обличчя його було таке миле, приємне і шанобливе, і водночас таке щире і доброзичливе, що я не розумів, чи він жартує зі мною. Тому я розсміявся, він теж розсміявся, і ми розлучилися щирими друзями.
— Ну, дитинко, — сказала бабуся, коли я спустився, — як почувається цього ранку містер Дік?
Я повідомив, що він передає привіт і що робота його справді дуже добре посувається вперед.
— Якої ти думки про нього? — спитала бабуся.
З якихось непевних міркувань я не хотів цілком висловити свої думки і відповів, що містер Дік, очевидно, чудовий джентельмен. Але від бабусі не можна було відбутися такою відповіддю. Вона полишила своє рукоділля і сказала, склавши руки:
— Ну ж бо! Твоя сестра Бетсі Тротвуд прямо сказала б мені свою думку про всяку людину. Намагайся бути подібним до твоєї сестри і говори зі мною відверто!
— Чи він... чи містер Дік... я запитую, бо не знаю цього, бабусю... чи він цілком при своєму розумі? — пробелькотів я, відчуваючи, що став на небезпечний ґрунт.
— Абсолютно, — відповіла бабуся.
— О, звичайно, — не зовсім щиро погодився я.
— Коли є таке у світі, — сказала моя бабуся надзвичайно рішуче й твердо, — що жодним чином не стосується містера Діка — то це божевілля!
Нічого не міг я зробити, як тільки несміливо повторити:
— О, звичайно!
— Його називали божевільним, — сказала бабуся. — Я з приємністю кажу, що його називали божевільним, бо інакше не могла б я мати перевагу користатися його товариством і порадами впродовж цих останніх десяти років, від того часу, як твоя сестра Бетсі Тротвуд розчарувала мене.
— Отак довго? — спитав я.
— І що за люди насмілювалися називати його божевільним? — вела вона далі. — Містер Дік — далекий мій родич. Я не вважаю за потрібне пояснювати, який саме родич. Коли б не я, то його рідний брат загнав би його до божевільні. Оце і все.
Боюся, що я лицемірив, але помітивши, як серйозно бабуся ставиться до теми розмови, я вдав таку саму серйозність.
— Дурень, пихою набитий, — сказала бабуся. — Тому тільки, що брат його був трошки дивакуватий — хоч він і вполовину не такий дивакуватий, як багато людей — він не хотів його тримати у себе вдома і відправив до якоїсь приватної лікарні, хоч сам батько перед смертю доручив йому піклуватися про нещасного, якого він вважав майже за ідіота. Сам він був дуже розумний, якщо таке вигадав? Сам був божевільний, без сумніву!
І знову, помітивши переконаність бабусі, я вдав, ніби цілком з нею погоджуюся.
— Нарешті, я сама втрутилася в ці справи. Я пішла до цього дурня з пропозицією та сказала: брат ваш цілком розумний чоловік — розумніший, ніж ви, сподіваюся. Хай він користується своїми маленькими прибутками і живе в моєму будинку. Я не боюся його, я не набита пихою, я готова піклуватися про нього не так, як інші люди! Сперечалися-сперечалися, та я таки нарешті домоглася свого. Відтоді містер Дік назавжди оселився в мене. У цілому світі нема істоти милішої й добрішої. А вже який він розумний, які чудові дає поради!.. Та ніхто, крім мене, не знає, який великий розум у цього чоловіка.
Бабуся розгладила сукню і похитала головою, ніби струшуючи з неї презирство цілого світу.
— Була в нього улюблена сестра, — вела вона далі, — добра істота, любила його. На лихо, вона захопилася прикладом інших дівчат і вийшла заміж, а він, цей чоловік, також пішов за прикладом інших чоловіків і занапастив її. Це справило таке враження на голову містера Діка (цього не можна називати божевіллям), нещастя це, жах перед братом, усі ці події так схвилювали його, що він захворів на гарячку. Тоді він ще не жив у мене, але спогади про цю подію досі засмучують його. Чи не казав він тобі чогось про Карла Першого, дитинко?
— Так, бабусю!
— Ах! — сказала бабуся, трохи збентежено потираючи носа. — Він має звичку висловлюватися алегорично. Він пов'язує свою хворобу з великими історичними заворушеннями і тому вживає таких образів. А чому б йому й не роботи це, коли подобається?
Я відповідав:
— Безперечно, бабусю!
— Це — не діловий спосіб висловлюватися, — сказала бабуся, — не звичайний спосіб. Я це знаю і тому наполягаю, щоб у мемуарах ані слова не було про ці події.
— Бабусю, ці мемуари, що він пише, — це його власна історія?
— Так, дитя, — сказала бабуся, знову потираючи носа. — Він пише про свої пригоди в мемуарах лорда-канцлера чи ще якогось там лорда — однієї з тих осіб, яким платять за право написати мемуари про них. Сподіваюся, що незабаром у нього все вийде. Шкода лише, що містер Дік ще не може тримати себе в руках і не запроваджувати той свій спосіб висловлюватися, але то байдуже, хай попрацює. Робота для нього дуже корисна.
Насправді, потім я довідався, що містер Дік цілих десять років намагався вигнати короля Карла Першого зі своїх мемуарів.
— Повторюю знову, — сказала бабуся, — ніхто, крім мене, не знає глибокого розуму цієї людини. А він — найприємніший і найрозумніший співрозмовник у цілому світі. Звичайно, він любить запускати змія, то й що ж! Франклін теж любив пускати змія. А він був квакером чи подібним чимсь, коли не помиляюся. Квакер, що пускає змія, — значно кумедніша річ, ніж хтось інший!
Коли б я міг припустити, що бабуся перелічує всі ці подробиці виключно для мого виховання, вважаючи мене гідним дружньої довіри, то така думка була б для мене дуже улеслива і могла б вважатися доброю ознакою її майбутніх рішень. Але неважко було переконатися, що ці думки захоплювали її душу, і міс Бетсі висловлювала їх усім і кожному, хто виявляв охоту слухати. Цього разу, за відсутності інших, я був її слухачем.
Але водночас це великодушне співчуття до беззахисного містера Діка, від якого відмовився цілий світ, не тільки запалило мене надією, але й пробудило в моєму серці теплі і безкорисливі почуття до міс Бетсі. Я почав розуміти, що бабуся, незважаючи на деякі ексцентричні вибрики і сувору поведінку, заслуговує цілковитої пошани і довіри. Цього дня, як і напередодні, вона невтомно воювала з віслюками і ще й жахливо розгнівалася, коли якийсь молодий чоловік, проходячи повз вікна, підморгнув Дженет, а така образа її гідності була найпринизлівішою. Але її поведінка стала викликати в мене повагу навіть більше, ніж переляк.