— Але факти промовляють іще міцніше, — відказала міс Мердстон.
— Ха! — сказала бабуся. — Ну, сер?
— Я маю свої власні думки, — почав знову містер Мердстон, і погляд його ставав понуріший дедалі більше, зустрічаючись з очима моєї бабці, — щодо найкращої для нього системи виховання; вони засновані частково на моєму вивченні його натури, а частково — на вивченні моїх коштів і прибутків. Я відповідаю сам за свої думки, я дію згідно з ними і нікому не повинен звітувати. Досить і того, що я влаштував цього хлопця під наглядом одного з моїх друзів на вигідній посаді. Та йому це не сподобалося. Він утік. Він став волоцюгою і з'явився сюди в лахмітті, щоб скаржитися вам, міс Тротвуд. Я хочу викласти перед вами ймовірні наслідки, що можуть виникнути з нашої поблажливості до цього хлопця.
— Але поговорімо спочатку про цю вигідну посаду, — сказала бабуся. — Коли б він був вашим сином, ви, мабуть, теж влаштували б його туди?
— Коли б він був сином мого брата, — втрутилася міс Мердстон, — то запевняю вас, що його характер був би цілком інший.
— Або, коли б бідолашна дитинка, його мати, була ще жива, то йому все одно довелося б посісти ту вигідну посаду, кажете ви? — спитала бабуся.
— Я певний, — сказав містер Мердстон, схиляючи голову, — що Клара не заперечувала би нічому з того, що я й моя сестра Джейн Мердстон визнали б за краще.
Міс Мердстон підтримала це голосним бурмотінням.
— Уф! — відповіла бабуся. — Бідолашне дитятко!
Містер Дік, що дзеленчав грошима увесь час, почав тепер дзеленчати так гучно, що бабуся моя вирішила закликати його суворим поглядом до порядку і тільки тоді мовила:
— А прибутки бідолашної дитини померли разом з нею?
— Вмерли разом з нею, — відповів містер Мердстон.
— Після неї лишилися будинок і сад — «Граки» чи як воно зветься, хоч там немає жодного грака. Хіба вона не зробила розпоряджень, щоб цей маленький маєток належав її синові?
— Перший чоловік залишив їй цю власність без усяких обмежень і умов, — почав був містер Мердстон, але раптом бабуся зупинила його з надзвичайним запалом і нетерплячістю.
— Боже милий! Можна цього й не казати. Без усяких обмежень і умов? Мені здається, Девід Копперфілд поглядає тепер з висоти неба на свої «Граки» і дивується, яким це чином вони перейшли до чужих рук! Ще б пак, він залишив їй маєток без усяких обмежень і умов! Але коли вона вийшла заміж вдруге, коли вона, на превелике лихо, вийшла за вас, коротко кажучи, — вела далі моя бабуся, — хіба ж тоді ніхто не заїкнувся на користь цього хлопця?
— Покійна дружина моя любила свого другого чоловіка, мем, — сказав містер Мердстон, — і довіряла йому в усьому.
— Покійна дружина ваша, сер, була найнещасніша, найнедосвідченіша дитинка, — відказала бабуся, загрозливо похитуючи на нього головою, — ось хто вона була! А тепер, що ви збираєтесь казати далі?
— Тільки одне, міс Тротвуд, — відповів він. — Я приїхав сюди, щоб забрати Девіда назад; забрати його назад без усяких умов, влаштувати його долю так, як мені захочеться, і поводитися з ним так, як я забажаю. Я приїхав сюди не для того, щоб давати будь-які обіцянки або будь-кому звітувати. Можливо, що ви збираєтеся поблажливо поставитися до нього, повіривши всім його скаргам. Ваше ставлення до нас, — не занадто чемне, дозвольте зазначити, — спричиняється до таких моїх думок. Отже, мушу вас застерегти, що коли ви візьмете його під свою опіку один раз, то муситимете опікуватися ним завжди; коли ви втрутитеся між ним і мною тепер, то втручайтеся, міс Тротвуд, назавжди! Я не жартую і не дозволю, щоб зі мною жартували. Я приїхав сюди вперше і востаннє, щоб забрати його з собою. Чи готовий він їхати? Якщо він не готовий, і ви скажете мені з будь-якого приводу, що він справді не готовий, то знайте, що двері мого будинку замкнені для нього раз і назавжди, а ваші, таким чином, для нього відчиняються.
Бабуся слухала цю промову з надзвичайною увагою, намагаючись, очевидно, не пропустити жодного слова. Вона сиділа прямо й нерухомо, поклавши обидві руки на коліна і не спускаючи з промовця проникливих очей. Коли він закінчив, міс Бетсі, не змінюючи пози, обернула очі в той бік, де сиділа міс Мердстон, і спитала:
— Ну, мем, маєте ви ще щось сказати?
— Насправді, міс Тротвуд, — відповіла міс Мердстон, — все, що я могла сказати, уже досить добре виклав мій брат, і всі відомі мені факти розповів він так виразно, що я не маю нічого додати, крім подяки за вашу ввічливість. За вашу надзвичайну ввічливість, — додала міс Мердстон.
Але ця іронія зовсім не вразила мою бабусю. Вона зберігала непорушний спокій, наче гармата, біля якої я спав у Четемі.
— А що скаже хлопець? — спитала бабуся. — Чи ти готовий їхати, Деві?
Я відповів, що ні, і просив бабусю не відпускати мене. Я сказав, що містер і міс Мердстон ніколи не любили мене, ніколи не були добрі зі мною. Що матуся, яка любила мене ніжно, стала нещасною зі мною через них, як це відомо мені й Пеготті. Я сказав, що ніхто не міг бути нещаснішим за мене, коли я жив з цими людьми. І благав її — забув тепер, у яких саме висловах, але пригадую, що тоді вони мене самого дуже зворушили — взяти мене під свою опіку заради пам'яті мого батька.
— Містере Дік, — сказала бабуся, — що мені робити з цією дитиною?
Містер Дік поміркував, повагався, просяяв і відповів:
— Негайно зняти з нього мірку для одягу!
— Містере Дік, — переможно мовила моя бабуся, — дайте мені вашу руку, бо ваш здоровий глузд — неоціненна річ!
Вона міцно потиснула руку містера Діка, притягла мене до себе і звернулася до містера Мердстона:
— Можете йти, куди заманеться, хлопець лишається в мене. Коли правда все те, що ви казали про нього, то я принаймні можу зробити для нього стільки ж, скільки зробили ви. Але я не вірю жодному вашому слову.
— Міс Тротвуд, — відказав містер Мердстон, підводячись і знизуючи плечима, — якби ви були джентльменом...
— Чи ба! Яка нісенітниця! — сказала бабуся. — Краще вже мовчіть!
— Як винятково ввічливо! — вигукнула міс Мердстон, підводячись слідом за своїм братом. — Неймовірно люб'язно, слово честі!
— Ви думаєте, я не знаю, — вела далі моя бабуся, раптом ставши глухою до слів цієї жінки і звертаючись тільки до її брата та люто похитуючи головою, — на яке життя прирікли ви цю бідолашну дитину? Думаєте, я не знаю, яким жахливим для цієї тендітної істоти був день, коли ви вперше з'явилися на її шляху, залицяючись до неї і вдаючи, можу заприсягтися, ніби ви й мухи не могли скривдити?
— Ніколи не чула нічого люб'язнішого! — зазначила міс Мердстон.
— Думаєте, що я не зможу зрозуміти вас, — вела далі бабуся. — Але я розумію вас так само добре... як, наприклад, бачу й чую вас тепер — а це, відверто кажучи, не дає мені жодної приємності. О, так, клянуся богом! Хто може бути таким ніжним і шовковим, як містер Мердстон спочатку? Бідолашна спантеличена дитинка ще жодного разу в своєму житті не зустрічала такого чоловіка. Він наче весь з цукру зроблений. Він обожнює її. Він любить її хлопця, ніжно любить його! Він буде другим батьком для нього, і вони всі житимуть разом серед троянд і лілій, чи не так? Уф! Забирайтеся геть! — несподівано закінчила бабуся.
— Ніколи за ціле своє життя не зустрічала такої особи! — вигукнула міс Мердстон.
— І коли, нарешті, ви цілком перемогли цю дурненьку, — знову заговорила бабуся, — прости мені, боже, що я так називаю її, — ви, звичайно, почали перевиховувати її, почали знущатися з неї, наче з пташки в клітці, ви її зі світу зігнали, навчаючи співати ваших пісень.
— Вона або з глузду з'їхала, або п'яна! — крикнула міс Мердстон у розпачі, що не може звернути на себе потік промов моєї бабусі. — Я дуже підозрюю, що вона п'яна!
Міс Бетсі, не звертаючи ні найменшої уваги на цю репліку, продовжувала промовляти до містера Мердстона, ніби в кімнаті й не було його сестри.
— Містере Мердстон, — вона погрожувала йому пальцем, — ви мучили бідолашне дитя, ви розбили їй серце! Душа її була сповнена любові, — я це знаю, я знала це задовго до того, як ви вперше зустрілися з нею, — і ви обернули на зло її любов, — найкраще, що було в її природі, — і ви ж таки звели її в передчасну могилу. Ось правда, подобається вам це чи ні! І хай ви та ваші підбрехачі втішаються цією правдою!