Але старий будинок містера Вікфілда цілюще вплинув на мене, коли я підійшов до ґанку зі своїми шкільними книжками під пахвою. Постукавши у двері, я відчув, що турботи мої помалу зникають. Пробираючись нагору до своєї затишної кімнати, я відчув, як важка тінь сходів спадає на мої тривожні сумніви й закриває моє колишнє життя. У кімнаті своїй просидів я, зубрячи уроки, до обіднього часу (класи в школі зазвичай закінчувалися ще о третій годині). Заходячи до їдальні, я був сповнений надії, що можу стати задовільнішим учнем.
Агнес сиділа у вітальні, чекаючи на свого батька, що його якийсь відвідувач ще затримував у конторі. Вона зустріла мене приємною посмішкою і спитала, як подобається мені школа. Я відповів, що школа подобається мені дуже, але першого разу, сказав я, мені трохи ніяково було за нових обставин.
— А ось ви ніколи не вчилися в школі? — спитав я. — Адже ж так?
— Та як же! Я вчуся щодня!
— Але ж ви вчитеся тут, удома.
— Тато не міг би відпустити мене, — відповіла вона, усміхаючись і похитуючи головою, — його господиня, ви ж знаєте, завжди повинна бути вдома.
— Він дуже любить вас, я певний, — зазначив я.
Вона відповіла «так» і пішла до дверей послухати, чи не йде батько, щоб зустріти його на сходах. Але містер Вікфілд ще сидів у конторі, і дочка його повернулася.
— Моя мати померла в день мого народження, — сумно сказала Агнес. — Я знаю її тільки з того портрета, що його ви розглядали вчора. Чи ви здогадалися, чий це портрет?
Я відповів, що здогадався, бо сама вона дуже схожа на цей портрет.
— І тато теж так каже, — відповіла Агнес, радіючи моїй відповіді. — Тсс! Оце тато йде.
Мирне, світле обличчя її засяяло радістю, коли вона вийшла зустріти його, і вони повернулися пліч-о-пліч. Він щиро привітав мене й сказав, що я, безперечно, буду щасливий під керівництвом доктора Стронга, який, за його словами, був одним з найблагородніших людей у світі.
— Можуть трапитися такі люди, — я не думаю, щоб такі знайшлись, — які зловживатимуть його доброзичливістю, — сказав містер Вікфілд. — Ніколи не будьте таким, Тротвуде! Чоловік цей не має ніяких підозр ні до кого; не знаю, чи це добра якість, чи погана, але, в усякому разі, на це треба зважати завжди, коли маєте справу з доктором.
Говорив він це з якимсь незадоволеним і втомленим виглядом. Але я не встиг як слід поміркувати над цим питанням, бо саме тоді нас запросили обідати, ми зійшли до їдальні й посідали на свої місця.
Ледве встигли ми сісти, як Урія Гіп просунув у двері свою руду голову та кощаву руку і проказав:
— Тут містер Мелдон просить вас на кілька слів, сер.
— Але я щойно закінчив розмову з містером Мелдоном, — відповів господар.
— Так, сер, — підтвердив Урія. — Але містер Мелдон повернувся і просить вас на кілька слів.
Тримаючи двері розчиненими, Урія глянув на мене, глянув на Агнес, глянув на страви, глянув на тарілки, глянув на все, що стояло в кімнаті, — але здавалося, ніби він не дивиться ні на що. Увесь час удавав він, ніби не відводить своїх червоних очей від господаря.
— Прошу пробачення. Я хочу лише сказати, — пролунав якийсь голос позаду Урії, й Урія відразу зник, поступаючись місцем промовцеві, — благаю пробачити мені це вторгнення... хочу лише сказати, що вибору все одно вже нема, то що скоріше я поїду за кордон, то краще. Моя кузина Енні говорила якось, коли ми розмовляли про це, що вона краще воліла б бачити своїх друзів біля себе, а не відсилати їх у вигнання, а старий доктор...
— Ви говорите про доктора Стронга, — суворо урвав його мову містер Вікфілд.
— Звичайно, про доктора Стронга, — відповів інший. — Я називаю його старим доктором; це все одно, ви ж знаєте.
— Я цього не знаю, — відказав містер Вікфілд.
— Гаразд, хай буде доктор Стронг, — погодився молодий чоловік. — Доктор Стронг, здається мені, був тієї ж думки. Але з ваших слів і вчинків я можу зрозуміти, що він змінив свою думку, а тому нічого не лишається сказати, крім одного: що скоріше я заберуся звідси, то краще. Тому я й вирішив повернутись і сказати: що скоріше я заберуся звідси, то краще. Коли треба пірнути у воду, то нема чого баритися на березі.
— Запевняю вас, містере Мелдон, що вам недовго доведеться баритися, — сказав містер Вікфілд.
— Дякую. Дуже вдячний вам. Я не хочу дивитися дарованому коневі в зуби, це неввічливо! Інакше-бо, смію сказати, моя кузина Енні могла б легко влаштувати це на свій розсуд. Гадаю, що Енні треба було б тільки сказати старому докторові.
— Ви маєте на думці, що місіс Стронг могла б тільки сказати своєму чоловікові... Чи так я вас розумію? — спитав містер Вікфілд.
— Саме так, — відказав молодий чоловік, — треба було б тільки сказати, що вона хоче, аби це та інше було зроблено так і так; і воно було б так і так, безперечно!
— А чому це безперечно, містере Мелдон? — спитав містер Вікфілд, спокійно поїдаючи обід.
— А тому, що Енні — чарівна юна дівчина, а старий доктор… тобто, доктор Стронг — у жодному разі не чарівний юний хлопець, — пояснив містер Мелдон, сміючись. — Я не хочу нікого ображати, містере Вікфілд. Я маю тільки на думці, що, мабуть, певна компенсація є цілком природною в такому шлюбі.
— Компенсація для леді, сер? — суворо спитав містер Вікфілд.
— Для леді, сер!
Містер Мелдон зайшовся сміхом. Але помітивши, що містер Вікфілд так само спокійно і байдуже продовжує обідати, і що нема ніякої надії змусити його ворухнути хоч одним м’язом обличчя, молодий чоловік додав:
— А проте я вже сказав, для чого повернувся, і ще раз прошу вибачити мені це вторгнення, тож я дозволю собі забратися геть. Звичайно, я коритимуся вашим вказівкам, зважаючи на те, що справа ця влаштовується тільки між вами і мною й невідома буде нікому, навіть докторові.
— Чи ви вже обідали? — спитав містер Вікфілд, показуючи рукою на стіл.
— Спасибі. Я збираюсь обідати, — сказав містер Мелдон, — з моєю кузиною Енні. Бувайте!
Містер Вікфілд не підвівся з місця і тільки очима задумливо простежив за молодим чоловіком. То був трохи худорлявий джентльмен з гарним обличчям і швидкою мовою — очевидно, впевнений і сміливий. Отак уперше побачив я містера Джека Мелдона, хоч і не сподівався зустрітися з ним так швидко, коли цього ранку чув у доктора розмову про нього.
Пообідавши, ми повернулися до горішньої вітальні, і там знову, з усіма подробицями, повторилося те, що й вчора. Агнес поставила бокали й графини в тому самому кутку, а містер Вікфілд сів випити — і випив чимало. Агнес грала для нього на фортепіано, сиділа біля батька, працювала й розмовляла, зіграла кілька партій у доміно зі мною. Далі вона приготувала чай, а потім, коли я приніс свої книжки, зазирнула до них, при чому я побачив, що вона озброєна чималими знаннями, хоч і вдає, ніби нічого не знає. Вона допомогла мені вчити уроки. Пишучи ці слова, бачу я її в усій спокійній красі й чую її чудовий ніжний голос. Благодійний вплив її на мої почуття і думки починається для мене з цього самого дня. Я люблю маленьку Ем’лі і я не люблю Агнес, — ні, це зовсім інше почуття, — але я знаю, що лагідність, мир та істина перебувають скрізь, де є Агнес. І м’яке світло віконної картини в церкві, що її я бачив давно, завжди осяває цю дівчину і мене, й усе, що навколо неї.