Настав час лягати спати, вона залишила нас самих, я подав руку містерові Вікфілду, збираючись теж іти. Але він зупинив мене й сказав:
— Чи хочете ви залишитися з нами, Тротвуде, або ж перейти в якесь інше місце?
— Залишитися тут, — поспішно відповів я.
— Ви певні, що вам так хочеться?
— Якщо ви нічого не маєте проти! Якщо це можливо!
— Але ж ми тут живемо нудним життям, хлопче, ось чого я боюся, — сказав він.
— Мені тут не нудніше жити, ніж Агнес, сер. Зовсім не нудно!
— Ніж Агнес, — повторив він, поволі підходячи до каміна й спираючись на нього, — ніж Агнес!
Він пив так багато вина цього вечора, що очі його зовсім налилися кров’ю — так принаймні мені здалося. Я помітив це, коли він ще сидів у кутку за круглим столиком. Але тепер зовсім не було видно очей містера Вікфілда, бо він затулив їх рукою.
— Хотів би я знати, — бурмотів він, — чи не набрид я своїй Агнес. Мені ніколи не нудно з нею! Але це зовсім інша річ, зовсім інша річ!
Він говорив сам собі, не звертаючись до мене. Тому я сидів тихо і не втручався.
— Нудний старий будинок, — вів він далі, — і нудне одноманітне життя. Але я не можу жити без неї. Я не можу жити без неї! Іноді приходить до мене, мов привид, думка, що я можу вмерти і залишити її, або що люба моя може вмерти і залишити мене... Цю думку можна потопити тільки в...
Він не закінчив речення, але, підійшовши нерівними кроками до столу, сів на своє колишнє місце, машинально взяв порожній графин, вихилив його і знову підійшов до каміна.
— Коли вже ці журливі думки гнітять мене, поки вона тут, то що станеться зі мною, коли її не буде, — сказав він. — Ні, ні, ні. Я не можу відважитися на розлуку.
Він знову сперся на дошку каміна і глибоко замислився. Я не знав, чи слід мені йти до спальні, чи почекати, поки вій спам'ятається. Нарешті містер Вікфілд схаменувся, обвів очима кімнату, і погляд його зупинився на мені.
— Залишайтеся з нами, Тротвуде, га? — сказав він своїм звичайним тоном, ніби відповідаючи на якесь моє запитання. — Я дуже радий. Ви будете добрим товаришем для нас обох. Це дуже добре, що ви залишитеся з нами. Це добре для мене, добре для Агнес, добре, мабуть, для всіх нас.
— І особливо для мене, сер, — сказав я. — Я дуже радий жити з вами.
— Оце чудовий хлопець! — відповів містер Вікфілд. — Поки вам не надокучить жити з нами, можете лишатися тут.
По цій мові він потиснув мені руку й плеснув мене по спині. Він сказав, що коли після відходу Агнес ввечері мені треба буде робити ще якісь уроки, або якщо мені заманеться почитати книжку для розваги, я завжди можу заходити до його кабінету. Він сподівався, що ми не заважатимемо один одному. Я подякував йому за це і, взявши книжку, пішов слідом за ним, щоб упродовж півгодини скористатися з його дозволу.
Але побачивши світло в маленькій круглій конторі, я негайно відчув на собі вплив червоних очей Урії Гіпа і зачаровано скерував кроки в той бік. Урія сидів за невеличкою товстою книжкою і читав її з такою театральною увагою, що його вказівний палець переходив з одного рядка на інший, лишаючи по собі липкі сліди, немов слимак.
— Ви працюєте пізно вночі, Уріє? — спитав я.
— Так, мастере Копперфілд, — відповів Урія.
Я сів на протилежний стілець, щоб зручніше було розмовляти, і помітив тоді, що на обличчі Урії не було, очевидно, ніколи ніякої посмішки, замість неї він лише широко розтуляв рот і робив якісь суворі неприємні зморшки на обох своїх щоках.
— Я зараз не конторські справи роблю, мастере Копперфілд, — сказав Урія.
— А що ж тоді ви робите? — спитав я.
— Я вдосконалюю свої юридичні знання, мастере Копперфілд, — відповів Урія. — Тепер я вивчаю «Практичні настанови» Тідда. О, містер Тідд — великий письменник, мастере Копперфілд!
Після цього захопленого вигуку він знову заходився читати з тією самою напруженою увагою, забруднюючи рядки своїм вказівним пальцем. Високий стілець правив мені за спостережний пост. Я помітив, що тонкі ніздрі Урії мали якусь надзвичайну здатність звужуватись і розширюватися, ніби він моргав ними замість очей, які натомість ніколи не моргали.
— Гадаю, ви дуже вчений юрист? — спитав я після тривалої мовчанки.
— Хто? Я, мастере Копперфілд? — обізвався Урія. — О, ні! Я мізерна, вбога людина.
Тут я помітив, що мені недарма здавалося, ніби від рук Гіпа лишалися брудні сліди на папері. Він-бо заходився розтирати свої долоні, ніби висушуючи їх і гріючи. Я пригадав, що він і раніше потайки витирав їх хустиною.
— Я дуже добре знаю, що я — наймізерніша людина, — скромно вів далі Урія Гіп. — Хай інші йдуть своїм шляхом. Мати моя також дуже вбога людина. Ми живемо в убогому житлі, мастере Копперфілд, але ми вміємо бути вдячними. Колишня посада мого батька була мізерна й вбога. Він був могильником.
— Що він тепер робить? — спитав я.
— Він тепер на небесах, мастере Копперфілд, — відповів Урія Гіп. — Але ми вміємо бути вдячними. Ось, приміром, чи не повинен я дякувати долі, що мені пощастило служити у містера Вікфілда?
Я спитав його, як довго служить він у містера Вікфілда.
— Я служу тут уже чотири роки, мастере Копперфілд, — сказав Урія, закривши книгу після того, як дбайливо зробив відзначку на місці, де зупинився. — Я поступив сюди рівно за рік після смерті мого батька. Я маю дякувати своєму добродію. Містер Вікфілд дав мені змогу вивчити вітчизняні закони, і без його великодушного сприяння ми б нічого не могли зробити, бо мої й матері моєї кошти — дуже мізерні.
— Отже, вивчаючи вітчизняні закони, ви сподіваєтеся згодом стати адвокатом?
— З дозволу божого, мастере Копперфілд.
— Може статися, ви ввійдете в товариство з теперішнім вашим хазяїном, — сказав я, щоб зробити йому комплімент, — і тоді ця контора існуватиме під фірмою «Вікфілд і Гіп» чи ба навіть «Гіп, спадкоємець Вікфілда».
— О, ні, мастере Копперфілд, — заперечив Урія, хитаючи головою, — я занадто мізерний і вбогий для цього.
Справді, він нагадував різьблену голову на стовпі біля мого вікна, коли смиренно сидів, уп’явшись у мене очима, розтуливши рота так, що огидні зморшки прорізалися на обох його щоках.
— Містер Вікфілд — надзвичайна людина, мастере Копперфілд, — сказав Урія. — Поживіть з ним більше і ви пізнаєте його значно краще, ніж я можу розповісти словами.
Я відповів, що абсолютно певний цього. Проте, на жаль, я недовго знаю містера Вікфілда, хоч він — давній друг моєї бабусі.
— О, так, мастере Копперфілд, — сказав Урія. — Ваша бабуся — дуже мила леді, мастере Копперфілд!
Висловлюючи свій ентузіазм, Урія Гіп виробляв найогидніші гримаси, і цього разу увага моя була прикута лише до зміїних викривлянь його шиї; тому я не міг добре оцінити комплімент моїй бабусі.
— Дуже мила леді, мастере Копперфілд, — повторив Урія Гіп. — Вона, здається, дуже любить міс Агнес, мастере Копперфілд?
— Ви не помиляєтеся, — сміливо відповів я, хоча нічого не знав про взаємини бабусі з міс Агнес, хай бог мене простить!
— Сподіваюся, що ви теж любите її, мастере Копперфілд, — вів далі Урія. — Я певний цього!