На ці послання Пеготті відповідала з такою самою швидкістю, але не з такою ґрунтовністю, як клерк торговельної контори. Вона вичерпала всі свої розумові здібності, щоб належним чином зобразити почуття, які схвилювали її душу після звістки про мою втечу. Чотири сторінки невиразних і уривчастих речень, без початку і кінця — якщо не зважати на клякси — не спроможні були полегшити її стану. Ці клякси вражали мене більше, ніж дива ораторського мистецтва; вони-бо показували, що Пеготті зросила сльозами весь папір. Чого ж іще я мав бажати?
Проте я зрозумів без великих труднощів, що Пеготті все ще була налаштована проти моєї бабусі, і видно було з усього, що їй нелегко змінити свою думку стосовно цієї особи. «Дивно, — писала вона між іншим, — що ми ніколи нічого доброго не чули про міс Бетсі, а ось ви говорите, що виходить зовсім не те. Оце так наука». Пеготті, очевидно, побоювалась міс Бетсі, бо засвідчувала свою повагу в несміливих і нерішучих фразах. Вона переймалася також і щодо мене, вважаючи дуже ймовірною мою другу втечу з Дувра. Це видно було з того, як вона не раз натякала, що може забезпечити мені проїзд диліжансом до Ярмута.
Одна звістка в листі Пеготті змусила мене дуже засумувати. Нянька писала, що всі меблі в нашому старому будинку було продано з аукціону, що містер і міс Мердстон виїхали невідомо куди, а будинок продають або здають в оренду. Бог свідок, я не був прив'язаний до будинку, поки там залишалися Мердстони, але прикро було мені подумати, що давнє наше гніздо зовсім занедбане, що сад заріс травою і гниле листя рясно вкриває стежки. Я уявляв собі, як вітер тепер виє навколо стін нашого будинку, як дощові краплини дріботять у вікна, як місяць малює привидів на стінах спорожнілих кімнат. Ще раз згадав я про дві могили на кладовищі під деревом. І здалося мені, ніби будинок наш теж помер і зникло з землі все, пов’язане з пам’яттю моїх батьків.
Інших новин не було в листах Пеготті. Містер Баркіс був, за її словами, чудовий чоловік, хоч усе ще трохи бережливий; але в усіх нас є свої вади, а в Пеготті їх теж чимало (хоч я й досі не знаю, в чому вони полягали). Маленька спальня в будинку містера Баркіса завжди до моїх послуг, і він засвідчує свою глибоку повагу до мене. Містер Пеготті здоровий, а місіс Геммідж усе ще сумує, а маленька Ем’лі не передає мені поцілунку, але каже, що Пеготті може сама мені його передати, якщо схоче.
Усі ці новини, як і слід було, я передавав своїй бабусі, вважаючи тільки за потрібне мовчати про маленьку Ем’лі; до неї ж бо, як я розумів, бабуся ніяк не могла мати дружніх почуттів. У перші місяці мого перебування в школі доктора Стронга міс Бетсі частенько приїздила до Кентербері і майже завжди несподівано, мавши намір, як я гадаю, спіймати мене на гарячому. Але, на щастя, вона завжди знаходила мене за книжками і завжди чула про мене тільки найкраще. Всі казали їй, що я швидко посуваюся вперед у школі. Тому раптові візити моєї бабусі незабаром припинились. Я бачився з нею тільки по суботах, один чи два рази на місяць, коли дозволяли мені їздити до Дувра. Містер Дік щодругої середи приїздив до мене в поштовому диліжансі, який зупинявся біля нашого будинку рівно о дванадцятій годині дня, і гостював у нас до наступного ранку.
В усіх цих випадках він незмінно привозив із собою шкіряний портфель з письмовими матеріалами, потрібними для продовження його мемуарів. Він зауважував, що час роботи над документом вже спливає, і він має передавати його до друку.
Містер Дік особливо любив імбирні пряники. Щоб зробити його візити ще приємнішими, бабуся вповноважила мене відкрити для нього кредит у кондитерській; щоправда, хазяїн крамниці заздалегідь дістав від міс Бетсі вказівки не збільшувати ні в якому разі цей кредит понад один шилінг на добу. Ця обставина, а також всі відправлені до бабусі рахунки трактирника, в якого містер Дік зупинявся на ночівлю, змусили мене припустити, що йому дозволяли тільки дзеленчати своїми грошима, а не витрачати їх. Подальші дослідження показали, що це було справді так, чи принаймні мала місце згода з бабусею, за якою містер Дік зобов’язаний був звітувати про витрату кожного пенні. Він усіляко намагався догодити міс Бетсі, завжди був занадто далекий від думки обдурити її хоч з якого приводу. Такий стан речей рятував його від усіх марних витрат, і містер Дік, взявши з мене обіцянку зберігати цю таємницю, розповідав мені тисячу разів, що як у цьому, так і в усьому іншому, бабуся моя була найрозумнішою жінкою в світі. Ці слова він завжди супроводжував таємничими жестами і вимовляв не інакше, як пошепки.
— Тротвуде, — таємниче сказав мені одної середи містер Дік, — що це за чоловік, який ховається біля нашого будинку й лякає її?
— Лякає мою бабусю, сер?
Містер Дік кивнув головою:
— Я гадав, що ніщо не може налякати її, бо вона... — тут він почав шепотіти, — майте на увазі, вона — наймудріша й найдивовижніша з жінок!
Мовивши це, він відступив назад, щоб побачити, який ефект справив на мене його опис.
— Уперше він прийшов, — знову заговорив містер Дік, — стривайте... тисяча шістсот сорок дев’ятий рік — дата страти короля Карла. Здається, ви казали про тисяча шістсот сорок дев’ятий рік?
— Так, сер!
— Не знаю, як це може бути, — промовив містер Дік, дуже збентежено похитуючи головою. — Не думаю, щоб я був такий старий!
— То був рік, коли той чоловік з’явився вперше, сер? — спитав я.
— Отож, — сказав містер Дік, — не можу зрозуміти, як воно могло бути в той рік, Тротвуде! Ви взяли цю дату з історії?
— Так, сер!
— Гадаю, що історія ніколи не бреше, чи, може, бреше? — спитав містер Дік з певною надією.
— Та що ви, ні, сер! — якнайрішучіше відповів я. Я був ще молодий і щиро так вважав.
— Не можу скласти докупи, — містер Дік знову похитав головою. — Тут щось десь негаразд. Так чи так, але невдовзі після того, як помилково переклали деякі турботи з голови короля Карла в мою, цей чоловік прийшов уперше. Я гуляв з міс Тротвуд після чаю, коли щойно стемніло, і тоді він опинився перед нашим будинком.
— Він прогулювався? — спитав я.
— Прогулювався? — повторив містер Дік. — Стривайте. Дайте мені пригадати. Ні... ні, ні, він не прогулювався.
Я нетерпляче спитав, що ж він робив.
— Та його там зовсім не було, — сказав містер Дік, — аж раптом він з’явився за її спиною і зашепотів. Тоді вона обернулася й знепритомніла, а я стояв нерухомо й дивився на нього, а він пішов геть. Але найдивніша річ, що відтоді він завжди ховається в землі чи ще десь.
— Чи він справді від того часу завжди ховається ? — спитав я.
— Певно, що ховається, — відказав містер Дік, суворо похитуючи головою. — І не виходив до вчорашньої ночі. Ми гуляли вчора вночі, і він знову з’явився за її спиною, і я знову впізнав його.
— І він знову налякав мою бабусю?
— Вона аж затремтіла, — сказав містер Дік і зацокотів зубами. — Зблідла. Заплакала! Але слухайте, Тротвуде, — він притулив мене ближче до себе й зашепотів зовсім тихо, — чому це вона дала йому гроші, коли місяць сяяв?
— То, мабуть, жебрак!
Містер Дік похитав головою, ніби рішуче відкидаючи цю думку, і кілька разів уперто повторив:
— Не жебрак, не жебрак, не жебрак, сер!
Далі він розповів, як побачив зі свого вікна пізно вночі, що бабуся дала цій особі гроші за садовою огорожею, коли місяць сяяв. Особа ця після того зникла — очевидно, провалилася крізь землю, як він вважав, бо її більше не бачили. А бабуся моя поквапливо й потайки повернулася до будинку і навіть була вранці якась не в собі, чим дуже вразила містера Діка.
Коли він мені це розповідав, я не мав жодного сумніву, що невідомий існував тільки в уяві містера Діка, був одним з тих нещасливих принців, які завдавали йому стільки клопоту. Але поміркувавши, я почав думати, що хтось двічі погрожував забрати бідолашного містера Діка з-під опіки моєї бабусі. А бабуся, очевидно, змушена була платити викуп за нього. Я встиг дуже прив’язатися до містера Діка і бажав йому добра, тому неабияк налякався з такого припущення. Щодругої середи хвилювався я, що він може не з’явитися з візитом до мене. Але він незмінно приїздив, сидячи на передку біля кучера — сивоволосий, усміхнений і щасливий; і ніколи вже більше він не згадував про чоловіка, який може налякати мою бабусю.