Ці середи були найщасливішими днями в житті містера Діка, і я був щасливий разом з ним. Невдовзі він познайомився з усіма вихованцями школи. Хоч він ніколи не брав безпосередньої участі в жодних іграх, крім як з паперовим змієм, але надзвичайно цікавився всіма нашими розвагами. Часто, затамувавши подих у критичну хвилину, стежив він за рухами хлопців, коли вони грали в кульки або бавились із дзигою. Часто, піднявшись на пагорбок, з капелюхом у руках, гукав він щосили і вимахував руками, коли вихованці школи збиралися перед його очима грати в зайця і хортів. У ці хвилини Карл Перший залишав його голову, і вона повністю належала містерові Діку. Скільки щасливих годин улітку мав він на майданчику для гри в крикет. Скільки разів у зимові дні траплялося мені бачити, як стояв він, синьоносий, на снігу, під східним вітром, і захоплено стежив, як ми ковзаємося на кризі, й плескав у долоні.
Його любили всі вихованці школи і визнавали неперевершеною його винахідливість у будь-яких дрібних справах. Він вирізав з апельсинових шкоринок такі дивні візерунки, яких не міг би зробити жоден з нас. Він міг зробити човен з будь-чого, навіть з тички. Зі старих кісток вирізав він шахові фігури, зі старих карт робив римські колісниці, з мотовил лагодив дивні колеса, а зі старого дроту споруджував чудові клітки для птахів. Але найбільшу вправність виявляв він в усяких виробах з мотузки і соломи: ми всі були переконані, що з цих матеріалів містер Дік міг зробити абсолютно все, на що тільки здатні людські руки.
Слава містера Діка зростала щодня і незабаром дійшла до самого директора. Якось доктор Стронг закликав мене до кабінету і спитав докладно про містера Діка; я розповів усе, що знав і що чув про нього від бабусі. Доктор надзвичайно зацікавився і доручив мені познайомити його з містером Діком, щойно він приїде наступної середи. Так я й зробив, і містер Дік негайно завоював прихильність доктора Стронга. Йому навіть дозволено було з'являтися безпосередньо до нашої школи після приїзду з Дувра й чекати до кінця ранкових уроків. Від того часу містер Дік, вважаючи себе за найщасливішого з людей, акуратно приходив на шкільне подвір'я о дванадцятій годині й походжав, чекаючи на мене, іноді дуже довго, бо в середу ми мали особливо багато уроків. Тут, на подвір'ї, пощастило йому познайомитися з гарною молодою дружиною доктора Стронга, яка була весь цей час надзвичайно бліда й рідко виходила зі своїх кімнат. Отже, популярність містера Діка дедалі зростала, і незабаром він дістав дозвіл заходити навіть до класної зали. Тут він завжди сідав в один і той же куток на один і той же стілець, що був через це названий «Діком». Сидів він, зітхав і мовчав, схиливши свою сиву голову і напружено прислухаючись до лекцій учителів. З усього видно було, що містер Дік сповнений глибокої пошани до науки, якої він ніколи не міг збагнути.
Цю пошану містер Дік поширив і на доктора, якого він вважав за найдотепнішого й найглибокодумнішого філософа всіх віків. Довгий час містер Дік розмовляв з доктором не інакше, як з непокритою головою. І навіть тоді, коли вони зовсім заприятелювали й гуляли разом у тій частині подвір'я, що ми її називали «Докторовою алеєю», містер Дік безнастанно стягав капелюха зі своєї голови, виявляючи таким чином відданість і пошану до мудрості та знань. Як це трапилось уперше, що доктор Стронг під час цих прогулянок почав читати своєму другові уривки з грецького словника — ми ніколи не могли довідатись, і ця обставина для всіх нас лишалася нерозгаданою таємницею. Можливо, що спочатку докторові здавалося, ніби він читає сам собі. Так чи так, але це стало їхньою звичкою. Доктор Стронг читав і перечитував; містер Дік, пройнятий тепер гордою свідомістю своєї гідності, слухав, сяючи всім обличчям і вважаючи, безперечно, що грецький словник — наймудріша книжка в світі.
Бачу, ніби зараз, як вони походжають туди й сюди перед вікнами нашого класу: доктор читає з люб'язною усмішкою, розмахуючи листами манускрипту чи виразно хитаючи головою; містер Дік захоплено слухає, затамувавши подих, хоч думки його часом літають в невідомі краї на важких крилах грецьких слів. Це здається мені одним з найкращих видовищ у моєму житті. Здається мені, що коли б вони довіку гуляли так туди й сюди, то світ міг би від цього покращати. Та й справді, тисячі речей, про які гомонить світ, не можуть зробити ні йому, ні мені більше добра.
Агнес також заприятелювала з містером Діком. Часто заходячи до нашого будинку, познайомився він і з Гіпом. Моя дружба з ним підтримувалася трохи дивним способом. Він приїздив до Кентербері, власне, як мій опікун, але вийшло так, що насправді мені доводилося опікувати й оберігати містера Діка. В усіх випадках, що потребували деяких зусиль розуму, містер Дік питав моєї думки та незмінно робив за моїми порадами. Він глибоко поважав мої високі здібності, які, на його переконання, я дістав у спадщину від моєї бабусі.
Якось уранці в четвер, коли перед навчанням я проводжав містера Діка до контори диліжансів, на дорозі зустрівся зі мною Урія і нагадав дану йому обіцянку — відвідати його з матір’ю. Кривляючись, він додав:
— Але я не сподіваюсь, що ви виконаєте свою обіцянку, мастере Копперфілд! Ми занадто смиренні та вбогі люди!
Досі мені важко було зрозуміти, чи подобався мені Урія, чи я його зневажав. Думки мої металися між цими протилежними почуттями, коли я стояв серед вулиці, дивлячись йому в обличчя. Але в усякому разі мені прикро було чути підозри в гордощах, і я відповів, що чекаю тільки на запрошення.
— О, якщо так, мастере Копперфілд, — сказав Урія, — і коли ви справді не гребуєте нашим убозтвом, то чи не завгодно вам завітати до нас сьогодні ввечері? Але якщо ви гребуєте, то не турбуйтеся, мастере Копперфілд, ми добре розуміємо свою нікчемність.
Я відповів, що спитаю про це містера Вікфілда, і якщо він дозволить, у чому я не мав ніяких сумнівів, то з охотою прийду до них на чашку чаю. Отже, о шостій годині вечора, коли роботу в конторі було завершено, я заявив Урії, що готовий іти.
— Мати моя дуже пишатиметься, слово честі, — сказав він, коли ми вийшли разом. — Тобто вона пишалася б, якби гордість не була гріхом, мастере Копперфілд!
— Однак ви не думали про це, сподіваюсь, коли сьогодні вранці гадали, ніби я гордий? — сказав я.
— О, ні, мастере Копперфілд, — відгукнувся Урія. — Повірте моєму сумлінню, мастере Копперфілд, зовсім ні. Це мені й на думку не спадало. Ми люди нікчемні, вбогі, і зовсім не треба бути гордим, щоб гребувати нами. Ми ж бо добре знаємо свою вбогість.
— Ви, здається, дуже пильно вивчаєте юриспруденцію останнім часом, — зауважив я, щоб змінити тему розмови.
— Я читаю, мастере Копперфілд, ви маєте рацію. Але хіба це можна назвати вивчанням? — смиренно відповів Урія. — Годинку-другу ввечері, та й то уривками — яка тут наука? Я все вивчаю містера Тідда.
— Це, здається, важкувата книжка?
— Для мене важка час від часу, — відповів Урія, — але не знаю, чи здалась би вона важкою для обдарованої людини.
Потім він почав стукотіти по підборіддю кістлявими пальцями своєї правої руки і додав:
— Бачите, мастере Копперфілд, у містера Тідда є деякі вислови, — латинські слова й терміни — що дуже важкі для читача з моїми вбогими здібностями.
— А ви хотіли б вчитися латини? — жваво відгукнувся я. — Я готовий вас навчати з задоволенням, бо ми вивчаємо латину.
— О, спасибі, мастере Копперфілд, — відповів він, похитуючи головою. — Це дуже мило з вашого боку робити мені таку пропозицію, але я занадто нікчемна особа, щоб прийняти її!
— Що за дурниці, Уріє!