Натяк цей мені здається таким прозорим, що мимоволі я червонію.
Дуже непокоїть мене мій юний вік. Та що з того, що мені сімнадцять років, і що я замолодий для старшої міс Ларкінс? Ще трошки, і мені вже двадцять один. Я регулярно прогулююся вечорами перед будинком містера Ларкінса, хоч боляче мені бачити, як входять туди офіцери, як розмовляють вони у вітальні, де старша міс Ларкінс грає на арфі. Два чи три рази я навіть наважився з сентиментально-закоханим виглядом блукати навколо будинку після того, як усі Ларкінси полягали спати. Я намагався вгадати, де вікно спальні старшої міс Ларкінс (і кидав камінці, як виявилось, до вікна містера Ларкінса). Я мрію, щоб спалахнула пожежа, щоб довкола стояла перелякана юрба, щоб я, розштовхавши людей, підніс до її вікна драбину, виніс кохану мою на руках, повернувся б за чимсь, що забула вона в кімнаті, й загинув би в полум'ї. Зазвичай я безкорисливий в любові, мені досить тільки показати себе героєм перед міс Ларкінс і вмерти.
Зазвичай, але не завжди. Іноді переді мною постають яскравіші фантазії. Вбираючись (десь дві години) перед великим балом у Ларкінсів (я мріяв про нього три тижні), я втішаю свою фантазію чудовими образами. Я уявляю, що насмілився попросити міс Ларкінс бути моєю дружиною. Я уявляю, що міс Ларкінс схилила голову мені на плече і каже: «О, містере Копперфілд! Чи смію я вірити своїм вухам?» Уявляю, як містер Ларкінс чекає на мене наступного ранку і каже: «О, мій любий Копперфілде, донька моя розповіла про все. Юність не може бути перешкодою. Ось вам двадцять тисяч фунтів стерлінгів. Будьте щасливі!» Уявляю, як бабуся моя благословляє нас, а містер Дік і доктор Стронг — свідки на шлюбній церемонії. Я хлопець розумний, я гадаю, — я гадаю тепер, мається на увазі, — і впевнений, що чесний, але образи постають всупереч усьому.
Я повертаюся в реальний світ, до чарівного будинку. Там — свічки, балачки, музика, квіти, офіцери (шкода) і старша міс Ларкінс — диво краси. Вона вдягнена в блакитне вбрання, у зачісці в неї блакитні квіти — незабудки. Та хіба ж їй треба носити незабудки? Це вперше запросили мене до товариства дорослих, і я трохи ніяковів. Ні з ким я тут не знайомий як слід, ніхто начебто не хоче розмовляти зі мною, крім містера Ларкінса, що запитує мене, як почувають себе мої шкільні товариші. Про це йому не слід було б запитувати, я прийшов сюди не для того, щоб мене ображали.
Деякий час нерішуче стою я в дверях, прикипівши очима до богині мого серця, та ось вона наблизилася до мене — вона, старша міс Ларкінс! — і люб'язно запитує, чи я танцюю.
Вклонившись, я белькочу:
— З вами, міс Ларкінс!
— Більше ні з ким? — запитує міс Ларкінс.
— Я не матиму приємності від танців з будь-ким іншим.
Міс Ларкінс сміється, червоніє (принаймні мені так здалось) і каже:
— За один танець я буду дуже вдячна.
Час цей надходить.
— Це, здається, вальс, — непевно зазначає міс Ларкінс, коли я підходжу до неї. — Ви танцюєте вальс? Якщо ні, то капітан Бейлі...
Але я таки танцюю вальс, і навіть досить непогано, тому беру міс Ларкінс за руку. Я рішуче відводжу її від капітана Бейлі. Він почувається нещасним, не маю сумніву в цьому. Але мені байдуже. Я теж колись почувався нещасним. Я танцюю вальс із старшою міс Ларкінс! Не знаю, де я, хто ще тут, як довго триває цей танець. Знаю тільки, що пливу в надхмарних висотах з блакитним янголом у блаженній нестямі. Нарешті бачу я себе вкупі з нею у маленькій кімнатці, на канапі. Їй подобається квітка (крапчаста японська камелія, ціною в півкрони) у моїй петлиці. Я віддаю їй квітку, кажучи:
— Я прошу незрівняну ціну за неї, міс Ларкінс.
— Невже? Чого ж ви просите? — відповідає міс Ларкінс.
— Одну з ваших квіток, щоб я міг зберігати її, як скупий береже золото.
— Ви сміливий хлопець, — каже міс Ларкінс. — Ось, маєте!
Не без задоволення дає вона мені квітку. Я прикладаю незабудку до своїх вуст, а потім ховаю її на грудях. Міс Ларкінс, сміючись, бере мене під руку й говорить:
— А тепер відведіть мене до капітана Бейлі.
Я все ще охоплений спогадами про цю чудову розмову і наш вальс, коли вона повертається до мене під руку з якимсь незграбним літнім джентльменом, що цілий вечір грав у віст. Вона каже:
— О! Це — мій сміливий друг. Містер Честел хоче познайомитися з вами, містере Копперфілд
Я відразу розумію, що він друг сім'ї, і дуже радий познайомитися з ним.
— Хвалю ваш смак, сер, — говорить містер Честел. — Він промовляє на вашу користь. Гадаю, вас не дуже цікавить хміль, але я, бачите, вирощую немало хмелю, і якщо колись матимете бажання приїхати в наші краї поблизу Ешфорда і завітати до нас, то ми будемо дуже раді, лишайтеся в нас скільки заманеться.
Я палко дякую містерові Честелу, ми тиснемо один одному руки. Мені здається, що я бачу дивний сон. Ще раз танцюю зі старшою міс Ларкінс. Вона говорить, що я танцюю добре. Я йду додому зовсім очманілий від блаженства, і цілу ніч сниться мені, що я танцюю вальс, обійнявши блакитний корсаж моєї богині. Після того кілька днів я тільки й роблю, що пригадую той вечір. Але я не можу побачити її ні на вулиці, ні вдома. Втішаюся священним даром — зів'ялою квіткою.
— Тротвуде, — каже Агнес якось по обіді, — як ви гадаєте, хто виходить заміж завтра? Та, ким ви так захоплені.
— Не ви, сподіваюсь, Агнес?
— Ні, не я! — вона підвела своє веселе обличчя від нот, що їх переписувала. — Ви чули його, тату? Не я, а старша міс Ларкінс.
— За… за капітана Бейлі? — в мене ледве вистачає сили на це запитання.
— Ні, зовсім не за капітана. За містера Честела, власника плантацій хмелю.
На тиждень чи два я в смутку забуваю все на світі. Знімаю перстень, одягаюсь у найгірші костюми, не мащуся більше ведмежим жиром і часто сумую над зів'ялою квіткою колишньої міс Ларкінс. Згодом мені трохи набридає таке життя, м'ясник знову кидає мені виклик, я забуваю квітку, виходжу на бій з м'ясником і перемагаю його.
Оце та ще повернення персня на мій мізинець і ведмежого жиру на моє волосся є останніми в моїх спогадах етапами на шляху до вісімнадцятого року життя.
ІІ. Я роздивляюся довкола і роблю відкриття
Не знаю напевно, радів я чи сумував, коли закінчилися мої шкільні дні та настав час покинути заклад доктора Стронга. Я був там дуже щасливий, глибоко поважав доктора, і всі відзначали мене в цьому маленькому шкільному світі. З цих останніх міркувань я сумував за школою, але з інших, не досить важливих, причин — радів, що покидаю її. Мене спокушало туманне уявлення про молодого самостійного чоловіка — про важливість, що притаманна самостійному молодому чоловікові; про речі, що бачить і робить ця чарівна істота; про корисний вплив, що він має на суспільство. Таку владу мали ці мрії над моїм юнацьким розумом, що я покинув школу без жалю, цілком природного за подібних обставин. Ця розлука не справила на мене такого враження, як інші розлуки. Даремно намагаюсь я пригадати будь-які подробиці — нічого особливого не виринає в моїх спогадах. Очевидно, широкі перспективи, що відкривалися переді мною, зовсім запаморочили мене. Майже марно минулися досвід і спостереження, що їх я надбав у дитинстві; я дивився на життя, як на чарівну казку, яку мені доводилося починати читати.
Ми з бабусею проводили багато палких дискусій на тему професії, якій маю я себе присвятити. Більше року я намагався знайти задовільну відповідь на її часто повторюване запитання «ким я хочу бути?». Але ніяк не міг я знайти в собі прихильності до чогось конкретного. Коли б я мав натхнення до навігаційної науки, прийняв командування швидкохідним кораблем і вирушив у подорож навколо світу, вкриваючи себе славою далеких мандрів і великих відкриттів, я б, мабуть, вирішив, що це мені цілком підходить. Але я не отримав цього дивовижного подарунка долі, тому хотів присвятити себе такій справі, яка б не занадто обтяжувала гаманець моєї бабусі, та добре виконувати свої обов'язки, які б вони не були.