Містер Дік незмінно був присутній на наших нарадах, фізіономія його тоді була пройнята надзвичайною глибокодумністю. Тільки одного разу висловив він свою думку; та й у цьому випадку (не знаю вже, як воно прийшло йому в голову) він раптом запропонував, щоб я зробився мідником. Моя бабуся сприйняла цю пропозицію так гнівно, що він ніколи більше не наважувався висловлювати свою думку. При всіх подальших розмовах він сидів мовчки і тільки дзеленчав грошима в своїй кишені.
— Троте, ось що я тобі скажу, мій любий, — мовила бабуся одного різдвяного ранку, коли я вже залишив школу. — Ми все ще не можемо розплутати цей вузол, а вирішити щось нам треба, і рішення ми маємо приймати обережно, аби не помилитися. Тому я гадаю, що нам треба зробити деякий відпочинок. Тим часом ти можеш подивитися на речі новим поглядом, не як школяр.
— Спробую, бабусю!
— Здається мені, — вела далі бабуся, — що невелика зміна місць, маленька подорож допоможе тобі розібратися з думками і дійти правильного висновку. Чи не хочеш ти тепер трохи поїздити? Скажімо, чи не хотів би ти поїхати до старих місць і побачити цю... цю неймовірну жінку з диким ім'ям, — сказала бабуся, потираючи носа, вона бо ніколи не могла цілком пробачити Пеготтi її ім'я.
— Нічого кращого, бабусю, ви і не могли б вигадати.
— Гаразд, — сказала бабуся, — це добре, бо мені теж подобається така думка. Цілком природно і розумно, що вона й тобі подобається. I я певна: що б ти не робив, Троте, ти завжди чинитимеш природно і розумно.
— Сподіваюся, бабусю.
— Твоя сестра, Бетсі Тротвуд, — мовила далі бабуся, — була б найрозсудливішою та найрозумнішою дівчиною. Ти намагатимешся бути гідним твоєї сестри? Правда ж?
— Я сподіваюся, що буду гідним вас, бабусю. Більшого мені не треба.
— Добре, що та бідолашна дитинка, твоя мати, не дожила до цього часу, — сказала бабуся, ніжно поглядаючи на мене, — інакше б вона так пишалася тепер своїм сином, що її голівонька зовсім запаморочилася б (бабуся моя завжди шукала виправдання своїй прихильності до мене, алегорично вказуючи на мою бідолашну матір). — Боже мій, Тротвуде, як ти мені нагадуєш її!
— Сподіваюся, це приємні спогади, бабусю? — спитав я.
— Він такий схожий на неї, Діку, — з притиском мовила моя бабуся, — він такий схожий на неї! Точнісінько такий, як вона була в той вечір, коли в неї почалися пологові муки. Присягаюся, він такий схожий на неї, як дві краплини води.
— Та невже? — спитав містер Дік.
— Він і на Девіда схожий, — рішуче сказала моя бабуся.
— Він дуже схожий на Девіда! — підтвердив містер Дік.
— Але я хотіла б, Троте, — продовжувала бабуся, — я хотіла б, щоб ти був твердим, сильним хлопцем. Я говорю не про фізичний твій стан, а про моральний. Фізично ти розвинувся дуже добре. Хотіла б я, щоб ти був добрим міцним хлопцем з твердою волею. Твердим, — сказала бабуся, струшуючи очіпком і стискаючи руку в кулак, — рішучим, з характером, Троте. З таким міцним характером, щоб ніхто не міг на тебе погано вплинути. Ось яким я хочу бачити тебе. Такими й слід було бути твоєму батькові та твоїй матері. Боже милий, так було б краще для них.
Я відповів, що намагатимуся стати таким, яким вона хоче бачити мене.
— А щоб ти міг помалу призвичаїтись до самостійного життя, — сказала бабуся, — я відряджу тебе самого в мандри. Спочатку мені хотілося, щоб містер Дік поїхав з тобою. Але, добре поміркувавши, я вирішила залишити його тут, щоб він оберігав мене.
Містер Дік на хвилину зажурився. Але обличчя його знову засяяло, коли він почув, що матиме честь захищати й оберігати найчудовішу жінку в світі.
— До того ж, — додала бабуся, — йому треба закінчити мемуари.
— О, безперечно, — поспішно відгукнувся містер Дік, — я збираюся, Тротвуде, негайно завершити їх… Справді, треба їх негайно завершити. А потім ми їх віддамо до друку, знаєте, тоді… — містер Дік зробив довгу паузу, — і тоді ми зваримо великий казан риби!
Виконуючи свій план, бабуся незабаром забезпечила мене гарненьким гаманцем з грошима, валізою і ніжно відрядила в експедицію. На прощання бабуся дала мені кілька добрих порад і безліч поцілунків. Вона повторила, що мета моєї подорожі — побачити світ, поміркувати як слід. Тому вона радила мені зупинитися на кілька днів у Лондоні, якщо я забажаю, — чи по дорозі до графства Суффолк, чи на зворотному шляху. Коротше кажучи, я був вільний робити будь-що впродовж трьох тижнів чи місяця. Єдиними поставленими мені умовами були — мислити й спостерігати, а також писати докладні листи додому тричі на тиждень.
Спочатку поїхав я до Кентербері — попрощатися з Агнес, містером Вікфілдом (я ще навіть не відмовився від своєї кімнати в їхньому будинку) та добрим доктором. Агнес дуже зраділа, побачивши мене, і сказала, що будинок став якийсь не такий після мого від'їзду.
— Безперечно, я і сам став якийсь не такий, виїхавши від вас, — відповів я. — Без вас мені начебто не вистачає правої руки. Скажу навіть більше, я наче загубив не руку, а голову і серце. Кожен, хто знає вас, — радиться з вами і керується вашими вказівками, Агнес.
— Кожен, хто знає мене, розбещує мене компліментами, здається, — відказала вона, усміхаючись.
— Ні, ви ж не така, як усі інші. Ви така добра, така лагідна. У вас такий благородний характер! Все, що ви робите, завжди справедливе.
— Ви так говорите про мене, — з милим сміхом перепинила мене Агнес, — ніби я — колишня міс Ларкінс.
— Ну, що ви, Агнес. Не справедливо так зловживати моєю довірою, — відповів я, червоніючи від згадки про ту, що займала мої думки. — Але я все одно буду довіряти вам, Агнес, це ніколи не зміниться. Як трапиться зі мною якась біда, або я закохаюсь, я завжди вам розповідатиму, якщо дозволите, навіть якщо трапиться мені закохатися серйозно.
— Ну, ви завжди закохувалися серйозно! — знову розсміялася Агнес.
— О! То були дитячі, школярські уподобання! — відповів я, теж сміючись, але не без ніяковості. — Тепер все інакше, і, мабуть, прийде час, коли я буду страшенно серйозний. Дивує мене, що ви самі досі не закохалися серйозно, Агнес.
Агнес знову розсміялась і похитала головою.
— О, я знаю, що ви не закохані, — бо коли б це з вами трапилось, ви розповіли б мені. Або принаймні, — зазначив я, помітивши легке збентеження на її обличчі, — ви дали б мені змогу самому зрозуміти це. Але я не знаю нікого, хто гідний був би любити вас, Агнес. Це мусить бути чоловік благороднішого характеру і взагалі значно гідніший, ніж усі, кого я бачив тут, — тільки тоді я дам свою згоду. Надалі я пильно стежитиму за всіма вашими шанувальниками, і будьте певні, що ставитиму високі вимоги до того, кому пощастить привернути вашу увагу.
У напівжартівливих, напівсерйозних визнаннях ми далеко відійшли від наших колишніх, по-дитячому дружніх відносин. Але раптом Агнес уважно глянула на мене і сказала зовсім іншим тоном:
— Тротвуде, я хотіла дещо спитати вас, бо, мабуть, не скоро матиму нагоду ще поговорити з вами. Та й нікого іншого я, звичайно, про це не питала. Чи не помітили ви, як змінився тато?
Я справді помітив і часто питав себе, чи помічала це й вона. Мабуть, вона прочитала відповідь на моєму обличчі, бо на хвилину опустила вії, і я помітив на них сльози.
— Що ж ви помітили, скажіть мені? — тихо проказала вона.
— Я гадаю... можна мені бути зовсім відвертим, Агнес, бо я його дуже люблю?
— Так, — сказала вона.
— Я гадаю, що йому шкодить та звичка, яка вкоренилася в ньому за останні часи. Він часто буває дуже нервовий, чи то мені тільки здається...
— Ні, то не тільки здається, — сказала Агнес, похитуючи головою.
— Рука його тремтить, мова уривається, в очах з'являється якийсь дикий вираз. Я помітив, що в таких випадках, коли він зовсім не в настрої, його здебільшого викликають в якихось справах.
— Це робить Урія, — сказала Агнес.
— Так, а тато ваш, почуваючись неготовим до справ, не розуміючи в цей час нічого, гнівається на себе, впадає в розпач; і наступного дня йому стає гірше, потім ще гірше, аж доки він не стає зовсім змучений і втомлений. Хай вас не бентежать мої слова, Агнес, але я одного разу побачив, як він, перебуваючи в такому стані, поклав голову на стіл і заплакав, мов дитина.