Коли ми повечеряли і нам подали бокали та графини з вином, Стірфорс пообіцяв, сидячи біля каміна, що він серйозно подумає про поїздку разом зі мною.
— Нема чого поспішати, — сказав він, — побудь у нас тиждень.
Місіс Стірфорс гостинно підтримала це запрошення. Під час розмови він кілька разів назвав мене Маргариткою; це спричинилось до нової серії запитань міс Дартль.
— Але справді, містере Копперфілд, — запитала вона, — це у вас таке прізвисько? I чому він називає вас так? Чи це тому... гм... що він вважає вас юним і невинним? Я ж така нерозумна в цих речах.
Почервонівши, я відповів, що, мабуть, так воно і є.
— О, — сказала міс Дартль, — я щаслива почути це. Я запитую з цікавості, і я щаслива довідатися про це. Він вважає вас юним і невинним, а ви його друг! Ах, це просто чудово!
Незабаром після цього вона пішла спати, а за нею і місіс Стірфорс. Ми з Стірфорсом, побалакавши з півгодини біля каміна про Тредльса та інших хлопців зі старого Салем-Гаузу, пішли разом нагору. Кімната Стірфорса була поруч з моєю, і я зайшов подивитися на неї. Вона була зразком комфорту: там стояли крісла, стільці, диванчики з подушками, вишитими руками його матері; здавалося, що тут не бракувало нічого. Гарне обличчя його матері дивилося на свого милого сина з портрета на стіні, і здавалося навіть, що подоба її пильнувала його, коли він спав.
У своїй кімнаті знайшов я вже розпалений вогонь у каміні. Фіранки перед вікном та навколо ліжка надавали кімнаті затишку. Я сів у зручне крісло, міркуючи про своє щастя; деякий час сидів я так, поринувши у думки, але раптом побачив, що з карнизу над каміном пильно стежить за мною портрет міс Дартль.
Щось тривожне було в цьому портреті. Художник не намалював шрам, але моя уява доповнила портрет — шрам з'являвся і зникав, іноді обмежуючись лише верхньою губою, як бачив я його за обідом, а іноді показуючи повний розмір рани від молотка, як тоді, коли міс Дартль гнівалася.
Чи не могли вони повісити цей портрет у якомусь іншому місці? Щоб позбутись її тривожного погляду, я швидко роздягнувся, загасив світло й ліг. Але й засинаючи, не міг я забути, що вона все ще дивиться на мене. «Чи воно справді так? Та невже? Мені хочеться знати!» звучало в моїх вухах. Уві сні я збентежено запитував у різних людей, чи воно справді так, чи ні — не знаючи навіть, про що я говорю.
IV. Маленька Ем’лі
Був у домі Стірфорсів слуга — чоловік, що, як я довідався, служив Стірфорсові в університеті; слуга цей був зразком респектабельності. Я певний, що ніколи не займав подібну посаду чоловік респектабельнішого вигляду. Мовчазний, спокійний, чемний, запобігливий, він завжди тихо ходив, завжди був на місці, коли була в ньому потреба, і ніколи не з'являвся без потреби. Але найзначнішою його прикметою була респектабельність. У його обличчі не було поступливості, на жорсткій шиї він тримав міцну голову, волосся його було коротко пострижене і акуратно зачесане на скронях, говорив він м'яко, так виразно вимовляючи літеру «С», що здавалося, ніби він вживає її частіше, ніж усі інші люди; але всі його особливості були респектабельними. Навіть якби його ніс був догори дриґом, то і його б він носив респектабельно. Він оточив себе атмосферою респектабельності і безпечно в ній пересувався. Неможливо було підозрювати його в чомусь — такий неймовірно респектабельний він був. Нікому й на думку не спало б вбрати його в ліврею — такий респектабельний він був. Змусити його робити якусь звичайну лакейську роботу означало б глибоко образити почуття найреспектабельнішої людини. Мабуть, служниці в будинку несвідомо відчували гідність цього лакея, тому завжди самі виконували його роботу, поки він читав газету біля вогню на кухні.
Ніколи не бачив я самовпевненішої людини, але і ця його властивість наче додавала йому ще більшої респектабельності. Навіть те, що ніхто не знав його імені, було немов складовою частиною його респектабельності. Нічого не можна було закинути його прізвищу, Літтімер, яким його всі звали. Пітера можна було й повісити, Тома — відіслати, але Літтімер звучало занадто респектабельно.
Мабуть, через його респектабельність я почувався особливо юним у присутності цього чоловіка. Я не міг добрати, скільки йому років. І це теж було йому на користь, бо при такому його респектабельному спокої йому можна було дати п'ятдесят і тридцять років однаково.
Вранці Літтімер зайшов до моєї кімнати, щоб занести цю нещасну воду для гоління та почистити мій костюм. Відгорнувши завісу і виглянувши з ліжка, я побачив, що він, зігрітий рівною температурою респектабельності, не порушеною навіть січневим східним вітром, ставить мої черевики в першу танцювальну позицію та здмухує порошинки з мого сюртука, кладучи його бережно, мов дитину.
Я побажав йому доброго ранку і спитав, котра година. Він витяг зі своєї кишені найреспектабельнішого в світі годинника і, притримуючи пальцем кришку, глянув на циферблат, ніби радячись з оракулом; закривши годинника, він сказав, що, з мого дозволу, зараз пів на дев'яту.
— Містер Стірфорс буде радий дізнатись, як ви відпочили, сер.
— Дякую, — відповідав я, — відпочив я дуже добре. А містер Стірфорс почувається цілком добре?
— Дякую, сер, містер Стірфорс почувається непогано.
Ще одна його властивість — він ніколи не вживав вищих ступенів порівняння. Завжди спокійний, холодний і помірний.
— Чи можу я мати честь зробити ще щось для вас, сер? Дзвоник задзвонить о дев'ятій, сім'я снідає о пів на десяту.
— Мені нічого не треба, дякую вам.
— Дякую ВАМ, сер, з вашого дозволу, — сказавши це і трохи схиливши свою голову, ніби перепрошуючи, що виправляє мене, він вийшов і причинив двері так обережно, немов я щойно заснув солодким сном, від якого залежить моє життя.
Щоранку між нами відбувалася така сама розмова, ніколи ні слова більше і ні слова менше. І хоч я відчував себе дорослим у товаристві Стірфорса, розмовляючи з місіс Стірфорс або з міс Дартль, але в присутності цього найреспектабельнішого чоловіка я ставав, як то кажуть поети, «хлопцем знову».
Літтімер привів для нас коней; і Стірфорс, який знав і вмів усе на світі, навчав мене їздити верхи. Літтімер добув нам рапіри, і Стірфорс навчав мене фехтувати; він роздобув рукавички, і я почав, під керівництвом того самого вчителя, вдосконалювати свої знання в боксі. Я не дуже хвилювався, що Стірфорс побачить, який я новак у цих науках, але я не наважувався показати свою незграбність перед респектабельним Літтімером. У мене не було жодних підстав вважати, що Літтімер сам знається на цих мистецтвах; він ніколи не виявляв цього нічим, хіба що тільки тремтінням однієї зі своїх респектабельних повік; але коли він був присутній при наших вправах, я почувався найзеленішим і найнедосвідченішим зі смертних.
Я дуже докладно розповідаю про цього чоловіка, бо він справив тоді на мене неабияке враження і відіграв згодом значну роль у певних подіях.
Тиждень минув у чудових розвагах. Не складно припустити, що минув він дуже швидко для мене, захопленого подіями і товариством. Проте я мав так багато нагод ще краще пізнати Стірфорса і ще більше полюбити його, що час, який я провів із ним, здавався мені набагато довшим. Він поводився зі мною, як з іграшкою, але це було мені тільки приємно. Це нагадувало мені наше давнє знайомство; це здавалося природним продовженням наших дитячих років; це показувало мені, що він не змінився; це позбавляло мене ніякового почуття, що він значно вищий і кращий за мене; і крім того, так дружньо, невимушено і ніжно він не поводився ні з ким іншим. І в школі ставився він до мене інакше, ніж до всіх інших; я з радістю думав, що протягом цілого життя ставився він до мене інакше, ніж до решти своїх друзів. Я гадав, що я ближчий до його серця, ніж будь-який інший друг, і думки ці зігрівали моє серце. Він таки вирішив поїхати зі мною, і нарешті настав день нашого від'їзду. Спочатку він вагався, чи не взяти з собою Літтімера, але нарешті вирішив залишити його вдома. Респектабельна істота, завжди задоволена своєю долею, поклала наші валізи в маленький екіпаж, який мав відвезти нас до Лондона. Літтімер упакував наші валізи так, ніби ми вирушали у багаторічну подорож; з цілковитим спокоєм і гідністю прийняв він винагороду, що я йому несміливо запропонував.