Ми попрощалися з місіс Стірфорс і міс Дартль, я повторював слова подяки, любляча мати ніжно обійняла свого сина. Останнє, що я побачив, був непорушний погляд Літтімера; і здалось мені, погляд цей промовляв, що я справді ще занадто юний.
Не можу й змалювати, що відчував я, з успіхом повертаючись до старих знайомих місць. Я так пишався Ярмутом, що мені навіть сподобалось, як Стірфорс назвав його гарною та чудовою далекою дірою, коли ми їхали через темні вулиці цього міста. Прибувши, відразу полягали спати (я тільки встиг помітити пару брудних черевиків з гетрами під моїм старим другом, Дельфіном, коли йшов повз двері), а вранці прокинулися досить пізно. Стірфорс в піднесеному настрої збігав на берег ще тоді, коли я спав. Він розповів, що встиг познайомитися мало не з половиною всіх тутешніх моряків. Ба більше, він здалеку побачив споруду, схожу на домівку містера Пеготті, та з її димаря виходив дим; і Стірфорсові, як він сказав, дуже кортіло зайти туди і заприсягтися, що він — це я сам, такий великий, що й не впізнати.
— Коли ти збираєшся познайомити мене з ними, Маргаритко? — спитав він. — Я до твоїх послуг. Роби, як хочеш.
— Я думаю, що сьогодні ввечері буде найкраще, Стірфорсе. Зайдемо туди, коли всі вони сидітимуть біля каміна. Хотів би я, щоб ти побачив, як там затишно і цікаво.
— Хай буде так, — відказав Стірфорс. — Сьогодні ввечері.
— І знаєш, я їх не повідомив, що ми тут, — спало мені на думку, — зробимо їм сюрприз.
— О, звичайно. Яка ж то буде забавка, — погодився Стірфорс, — якщо ми не зробимо цього несподівано? Треба побачити тубільців у природному стані.
— Хоч вони люди саме того сорту, про який ти говорив, — зазначив я.
— Ага! Ось воно що. Ти пригадуєш мої сутички з Розою? — вигукнув він, блиснувши очима. — Проклята дівчина, я майже боюсь її! Вона для мене — наче домовик. Та облишмо її! Що ти збираєшся тепер робити? Ти, мабуть, збираєшся піти подивитися на свою няньку?
— Авжеж, — відповів я, — насамперед я мушу побачити Пеготті.
— Добре! — сказав Стірфорс, дивлячись на свій годинник. — Скажімо, я дам вам дві години часу, щоб поплакати. Чи цього досить?
Сміючись, я відповів, що, мабуть, за цей час ми впораємось, але що він також мусить прийти туди; і тоді він побачить, що слава його йде попереду нього, і що його приймуть не гірше, ніж мене самого.
— Я піду, куди ти забажаєш, — сказав Стірфорс, — і зроблю все, що ти забажаєш. Скажи мені, куди треба йти, і через дві години я прибуду туди в якому тобі завгодно стані — сентиментальному чи комічному.
Я дав йому точні вказівки, як знайти резиденцію містера Баркіса, візника, і залишив його самого. Повітря було різке і бадьористе, земля — суха, море — хвилясте і прозоре; сонце розливалося потоками світла, хоч і не дуже гріло, і все було свіже й жваве. Я й сам почувався таким свіжим і жвавим, такий був радий знову опинитись у цьому місці, що ладен був зупиняти перехожих на вулицях і тиснути їм руки.
Вулиці були маленькі, звичайно. Гадаю, що завжди такими здаються нам вулиці, які ми раніше бачили тільки в дитинстві. Але я не забув нічого і побачив, що нічого не змінилось. Єдину зміну зауважив я на вивісці крамниці Омера: «Омер і Джорем» написано було тепер там, де раніше було тільки «Омер». Але слова «драпувальник, кравець, галантерейник, похоронна контора та ін.» лишилися незмінними.
Прочитавши цю вивіску, я мимоволі перейшов вулицю і зазирнув у крамницю. У глибині приміщення гарненька жінка гойдала на руках немовля, а другий хлопчик тримався за її фартушок. Неважко було впізнати в них Мінні та її дітей. Скляні двері до вітальні були зачинені, але здалеку, в майстерні по той бік двору, чув я звуки тієї музики, яка начебто ніколи не припинялася.
— Містер Омер вдома? — спитав я, входячи. — Мені хотілося б поговорити з ним хвилинку, якщо він вдома.
— О, так, сер, він вдома, — відказала Мінні. — У таку погоду з його астмою не можна виходити на вулицю. Джо, поклич дідуся!
Хлопчик, що тримався за її фартушок, закричав так гучно, що сам засоромився свого голосу і сховав голову в згортках материної спідниці — це дуже звеселило Мінні. Я почув, що до нас наближаються пихкання і зітхання, і незабаром переді мною з'явився містер Омер, дихаючи ще важче, ніж колись, але не дуже постарілий.
— До ваших послуг, сер, — сказав містер Омер. — Що можу я зробити для вас, сер?
— Ви можете потиснути мені руку, містере Омер, якщо ваша ласка! — відповів я, простягаючи руку. — Ви колись дуже добре поставилися до мене, і боюся, що тоді я був не надто вдячний.
— Та невже? — відказав старий. — Радий почути це, але щось не пригадую. Чи ви певні, що то саме я добре поставився до вас?
— Цілком певний!
— Очевидно, пригадувати мені тепер так само важко, як і дихати, — сказав містер Омер, поглядаючи на мене і похитуючи головою, — бо я все ж таки не пам'ятаю вас.
— Хіба ви не пам'ятаєте, як підійшли до карети зустріти мене, як я тут поснідав, як ми поїхали до Блендерстона разом: ви і я, і місіс Джорем, і містер Джорем теж, хоч він тоді не був її чоловіком.
— О боже мій! — вигукнув містер Омер і зайшовся кашлем від несподіванки. — Що ви кажете? Мінні, люба, ти пригадуєш це? Ще б пак, замовлення було на леді, здається?
— На мою матір, — підтвердив я.
— Саме так, — сказав містер Омер, торкаючись мого жилета вказівним пальцем, — і була там ще маленька дитинка. Були замовлення. Маленьке замовлення поклали разом з великим замовленням. Це було, звичайно, в Блендерстоні. Боже мій, і як вам живеться тепер?
Я відповів, що живеться мені дуже добре, і висловив сподіванку, що йому теж живеться непогано.
— О! Нема на що нарікати, знаєте, — сказав містер Омер, — щось мені дедалі важче стає дихати, та коли людина старіє, то їй вже нечасто стає легше дихати. Я приймаю речі, якими вони є, і намагаюсь узяти від життя якнайбільше. Так буде краще, правда ж?
Містер Омер знову закашлявся, бо сам розсміявся зі своїх слів. Мінні, яка стояла біля нього і забавляла своє немовля, допомогла батькові віддихатися.
— Боже мій! — сказав містер Омер. — Так, напевне. Два замовлення! І чи повірите ви, що під час цієї самої поїздки ми призначили день весілля моєї Мінні з Джоремом? «Призначте день, сер», — сказав Джорем. «Зробіть це, тату», — сказала Мінні. А тепер він став моїм компаньйоном. І подивіться! Його молодший син.
Мінні розсміялася, поправляючи волосся, коли батько її поклав свої гладкі пальці в ручку дитинки.
— Два замовлення, авжеж, — повторив містер Омер, замріяно похитуючи головою. — Саме так. А зараз Джорем працює над сірим гробом із срібними цвяхами, мірка із нього, — старий трунар показав на онука, — дюймів на два більша за цього. Може, хочете поїсти чогось?
Я подякував, але відмовився.
— Стривайте, — сказав містер Омер. — Дружина візника Баркіса, сестра моряка Пеготті — вона мала якийсь зв'язок з вашою сім'єю? Вона там служила, здається?
Моя ствердна відповідь дуже задовольнила його.
— Мабуть, у мене тепер і дихання полегшає, бо пам'ять явно кращає, — зазначив Містер Омер. — Гаразд, сер, тут у нас працює одна її юна родичка, в неї такий витончений смак на вбрання... Запевняю вас, що навряд чи будь-яка герцогиня в Англії може зрівнятися з нею.
— Чи то не маленька Ем’лі? — мимоволі спитав я.
— Її звуть Ем’лі, — відказав містер Омер, — і вона справді маленька. Але, вірте мені, таке в неї обличчя, що половина жінок у цьому місті показилася.
— Дурниці, батьку! — окрикнула Мінні.
— Люба моя, — сказав містер Омер, — я не кажу, що саме ти сказилася! — він підморгнув мені. — Я кажу тільки, що половина жінок у Ярмуті та й на п'ять миль довкола показилася від заздрощів до цієї дівчини.