— Якби це не був, — сказав містер Пеготті, сідаючи серед нас біля каміна, — найщасливіший вечір мого життя, то я був би себелюбною тварюкою... Більше нічого сказати не можу. Оця маленька, — Ем’лі, сер, — пошепки додав він Стірфорсові, — ота, що почервоніла, що оце втекла...
Стірфорс тільки кивнув головою, але зробив він це так виразно, з таким співчуттям до щастя містера Пеготті, що останньому здалося, ніби Стірфорс щось сказав йому.
— Справді, так, — мовив містер Пеготті, — то — вона, і така вона вже є. Дякую, сер.
Гем кілька разів кивнув мені головою, ніби погоджуючись із цими словами.
— Оця наша маленька Ем’лі, — вів далі містер Пеготті, — була в нашому будинку, я думаю (я людина не вчена, але така моя думка), була вона світлоокою радістю нашого дому. Вона — не моя дитина, у мене ніколи не було дітей; але більше не міг би я любити і свою рідну дитину. Ви мене розумієте? Не міг би!
— Цілком розумію, — сказав Стірфорс.
— Я був певний, що ви мене зрозумієте, сер, — сказав містер Пеготті, — і знову дякую вам. Мастер Деві, той може пригадати, якою вона була; а ви самі можете судити, яка вона є тепер; але ніхто з вас не може цілком зрозуміти, чим вона була, є і буде для мого люблячого серця. Я чоловік грубий, сер, грубий, як морський їжак, але, мабуть, тільки жінка могла б зрозуміти, чим є маленька Ем’лі для мене. Між нами кажучи, — він почав говорити ще тихше, — жінку, яка могла б це зрозуміти, звуть не місіс Геммідж, хоч у неї безліч чудових якостей.
Містер Пеготті знову обома руками скуйовдив волосся і продовжував, поклавши долоні на коліна.
— Є певний чоловік, що знав маленьку Ем’лі від тих часів, коли потонув її батько; він бачив її завжди — немовлям, малим дівчам, дівчиною. Не дуже гарний з лиця, о, ні, — казав містер Пеготті, — на мій зразок зроблений... грубий... наскрізь просолений зюйд-вестом... добре просолений... Але загалом — найчесніший парубок, серце в нього там, де слід бути.
Здалося мені, ніколи не бачив я, щоб Гем скалив зуби так, як при цих словах.
— І що ж робить оцей благословенний парубчина? — продовжував містер Пеготті, сяючи всім обличчям. — Він губить своє серце через нашу маленьку Ем’лі. Він ходить за нею, мов якийсь слуга, забуває свої справи, і через деякий час він мені пояснює, що трапилось. Я й сам хотів, бачте, щоб наша маленька Ем’лі добре вийшла заміж. Я хотів би бачити її, в усякому разі, під опікою чесного чоловіка, що мав би обороняти її. Не знаю, як довго я житиму, чи як скоро я помру, але знаю, що коли мене перекине якоїсь ночі дикий вітер у ярмутських водах, і востаннє побачу я міські вогні над хвилями, яких мені не подолати, то мені легше буде піти на дно, коли я зможу подумати: «Є там на березі чоловік, мов залізо, вірний моїй маленькій Ем’лі, поки той чоловік живе, ніяке лихо не торкнеться моєї Ем’лі».
Серйозно й просто містер Пеготті помахав правою рукою, ніби справді востаннє прощаючись з міськими вогнями, а потім, перезирнувшись із Гемом, почав знову:
— Гаразд! Я раджу йому поговорити з Ем’лі. Він уже досить великий, але він сором'язливіший, ніж маленький, і не наважується зробити це. Отже, я берусь поговорити. «Що? Він? — каже Ем’лі. — Він, якого я так добре знаю стільки років і так люблю? О дядю! Я ніколи не зможу вийти за нього. Він такий добрий хлопець!» Тут я поцілував і сказав їй тільки: «Люба моя, роби як знаєш, ти вільна, як пташка». А потім я повернувся до нього і сказав: «Хотів би я, щоб воно було так, але не виходить. Та будьте дружні одне з одним, як і раніше були, і кажу йому: стався до неї, як і раніше ставився, як і годиться чоловікові». А він сказав мені, потиснувши руку: «Так і робитиму». I по-чесному, мужньо тримався він так два роки, і вдома було в нас так, як заведено здавна.
Різні вирази змінювалися на обличчі містера Пеготті під час його оповіді. І ось знову повернулася переможна радість на його обличчя, коли він поклав одну руку мені на коліно, а другу — на коліно Стірфорсові і виголосив нам таку промову:
— I раптом, одного вечора — скажімо, сьогодні, — повертається маленька Ем’лі з роботи, а він із нею. Нема в цьому нічого особливого, скажете ви? Справді, бо він оберігає її, як брат, увечері і навіть удень, повсякчасно. Але оцей чортів парубок тримає її за руку і гукає мені весело: «Дивіться! Це моя майбутня маленька дружина!» А вона каже, наполовину сміливо і наполовину соромлячись, і сміючись, і плачучи водночас: «Так, дядю! Якщо ви дозволите»... Якщо я дозволю! — скрикнув Містер Пеготті і від захоплення зробив коло головою. — Боже мій, а що ж мені ще робити?.. «Якщо ви дозволите, то я тепер краще розумію речі, добре подумала про це і спробую бути йому хорошою дружиною, бо він милий, любий хлопець». А тоді місіс Геммідж заплескала в долоні, мов у театрі, а тут і ви ввійшли. Ось воно! Нема чого приховувати! Ви ввійшли, щойно все це відбулось, і оцей чоловік одружиться з нею, щойно закінчить вона навчання.
Гем аж похитнувся під ударом, яким містер Пеготті виявив свою нестримну веселість, довіру і дружбу; але відчуваючи, що мусить щось сказати нам, він мовив, запинаючись і переборюючи природну соромливість:
— Вона була не вища за вас, мастере Деві... коли ви вперше приїхали... А я вже тоді думав, якою вона буде, як виросте. Я бачив, як вона виростала... джентльмени... мов квітка. Я покладу життя за неї... мастере Деві... О! З охотою і радістю! Вона для мене більше... джентльмени... ніж... вона для мене все, чого я можу побажати, і більше, ніж можу я... ніж можу я сказати. Я... я люблю її віддано. Нема такого джентльмена на всій землі, та й на морі нема такого... що міг би любити жінку більше, ніж я люблю її, хоча є багато простих людей... які могли б сказати краще... те, що вони хочуть сказати.
Зворушливо було дивитися, коли такий здоровенний парубок, яким став тепер Гем, тремтів від любові до гарненької маленької істоти, що завоювала його серце. Зворушливою була навіть проста довіра, яку подарували нам містер Пеготті і він сам. Зворушило мене і саме це оповідання. Не знаю, чи не йшов я туди з певним уявленням, ніби все ще кохаю маленьку Ем’лі. Знаю тільки, що все це сповнило мене радістю; але якоюсь дуже непевною радістю, що від найменшого дотику могла стати раною.
Тому, якби від мене залежала підтримка цієї піднесеної сцени, то вийшло би це в мене досить погано. Але це взяв на себе Стірфорс і зробив так майстерно, що за кілька хвилин ми почувалися найщасливішими людьми у світі.
— Містере Пеготті, — сказав Стірфорс, — ви — чолов'яга напрочуд добрий і заслуговуєте того щастя, що відчуваєте сьогодні ввечері. Вашу руку, містере Пеготті. Геме, поздоровляю вас, мій хлопче. Дайте вашу руку! Маргаритко, підкинь дров у камін, щоб веселіше запалав вогонь! Містере Пеготті, коли ви не вмовите вашу милу племінницю повернутися до нас (для неї я звільню оце місце в кутку), то я піду звідси. Будь-яка прогалина біля вашого каміна в такий вечір — завелика прогалина — річ, до якої я не хочу бути причетним, навіть за всі скарби обох Індій!
Отже, містер Пеготті йшов до моєї колишньої кімнатки, привести маленьку Ем’лі. Спочатку маленька Ем’лі не хотіла йти до нас, і на допомогу вирушив Гем. Нарешті вони привели її до каміна, вона була дуже збентежена і дуже несмілива. Та згодом вона збадьорилася, побачивши, як мило і шанобливо розмовляє з нею Стірфорс, як вправно уникає він усього, що могло б збентежити її, як гомонить він з містером Пеготті про човни, кораблі, припливи, рибу, як нагадує він мені про часи, коли побачився з містером Пеготті в Салем-Гаузі, як радіє він цьому кораблеві і всьому, що оточує його, як легко підтримує він розмову. Незабаром опинилися ми в дружньому колі, зачаровані милим гостем і захоплені жвавою розмовою.
Щоправда, Ем’лі мало розмовляла цього вечора; але вона пильно дивилася на всіх, уважно слухала і відкликалася своїм чарівним виразним обличчям. Стірфорс розповів про одну жахливу корабельну катастрофу (оповідання це почалося з його розмови з містером Пеготті) так мальовничо, немов вся ця картина знову стояла перед його очима — і погляд маленької Ем’лі не відривався від нього весь час, немов сама вона бачила загибель корабля. Щоб розважити нас, він розповів після цього якусь свою пригоду — і так весело, ніби це було для нього такою самою новиною, як і для нас; маленька Ем’лі сміялась, і всі ми сміялися разом із Стірфорсом. Він умовив містера Пеготті проспівати, або, точніше, проревти «Коли буря загуде, загуде, загуде», і сам проспівав моряцьку пісню так гарно і виразно, що мені майже здавалося, наче вітер, який сумно повівав навколо будинку, вриваючись у тишу, підсвистував йому.