– Да. Каждый день и помногу раз.
– Он покинул компанию, не в силах выносить позор. Говорят, у него депрессия.
– А вот и Фиона, она – ирландка.
Фиона оказалась толстой сдобной телкой, слепленной из белого дрожжевого теста, подобные тела хочется подолгу месить. На руках она держала грудного ребенка. Бедняжка, она была из хорошей богатой семьи и полностью содержала своего супруга, вкладывая деньги в его сомнительный талант, оплачивая ему бесчисленные уроки, рожая ему детей. Я в глубине души презираю мужчин-празитов, хотя это наверно очень кайфово – сидеть на шее у бабы.
У меня же всегда в жизни получалось наоборот – бабы садились на шею мне. Проклятье! Повернувшись от Фионы, я столкнулся с Юрой. Я предлагал ему ехать с нами на юг, но он отказался, сославшись на то, что может там сорваться и пойти в казино. Он не играл уже несколько месяцев. За ним следом шла Карин.
– Отдай мне "Ос"! – ныла она. – Это моя картина! Я могу вернуть тебе твои 273 шиллинга, но ты должен отдать мне будиловских "Ос"!
ДРАНА ОРИШКА
Оришка драна захотіла
Купити мила, бо потіла
Старенька ратиця її…
А у сім'ї сказали: – "Годі!
Бо не бувать такій негоді!
Усі ми хворі та брудні,
Не лише ратиці одні!"
"Про нас подумай!
Та іди до кухні поратись!
Біди щоб не було від тебе знову –
Ти краще зший собі обнову
З ганчірок та мішків з-під проса!
Ти не одна брудна і боса!"
"Вари вечєрю –
Та поноса у нас щоб потім не було!
Бо буде знати все село,
Що знову ми дристали в полі
В кущах картоплі та квасолі…"
Оришка ратицю потерла,
Шматок старого сала зжерла,
І почвалала за сарай,
Де вив прив'язаний бугай…
Гіркі вона ковтала сльози,
А коло хати квітли рози…
ДУМА
Я за селом побачів пані,
Що у салдатському жупані
Тягла додому возик дрів,
Та трошки сіна для корів.
Її б узяв я у долоні,
Та губи б цілував солоні!
Солодкі б щоки цілував,
Її б від холоду сховав.
Але в очах її тривога,
І хата, що стоїть убога,
Окрай села,
В очах її.
І вії опускає долу,
А її у думках голу
Вже бачу, вже моя вона!
І хай то не моя вина,
Що злидень я
І подарунки
Не піднесу за поцілунки!
А десь у лісі, де чаклунки
Живуть з бабусіних казок
Стоїть засніжений бузок,
Та виє дикая тварина…
По небі пробіжить хмарина,
Та вже нема її.
РОМАНС
Ви у вашому ліжку
Піднімаєте ніжку,
Посміхаєтесь ніжно
Сніжним ранком
Морозним.
Ваші губи рожеві
Ніби рани ножеві
На моєму коханні
І страждання душі.
Ви така неповторна,
Ви така непокорна,
Ніби небная птаха,
Ніби горня коза.
І у вашомі ліжку
Ви читаєте книжку,
Тихо чєшете кішку,
Піднімаєте ніжку
Сніжним ранком.
І раком,
Заголяючись сракой,
Встали ви,
Щоб побачіти сонця
Проміння!
ПЕРЕКЛАД З РОСІЙСЬКОЇ (не стучи в мою дверь кулаком)
Не стукай в мої двері куркулем!
Не відчиню тобі, ти знай, падлюка!
Ти був банальним бугаєм,
Вже інший тут мене баюка!
Та не дзвини мені, не смій!
Я до світання тут кохаю,
В моєму ліжку добрий змій
Мене на просині катає.
Йому я лагідно сміюся. Він теж.
Шепочє: – "О, моя милуся!
Бентеж мене! Мене бентеж!
На тебе я не надивлюся!"
Тебе ж я, може, теж кохала,
І лиш цілуючи тебе,
Я те кохання відчувала,
А ось кохав-но ти мене?
Мене ти кинув, мов ганчірку,
Пішов до іншої, мудак!
Та, хлопчє, треба знати мірку,
І треба, хлопчє, знати смак!
Та ось я іншого цілую,
Він, як і ти – смачний брунет!
Я з ним кохаюсь і милую,
І забавляюсь тет-а-тет…
Я хочу, щоб мене кохали,
І цілували у ночі,
А на світанні не кидали,
На те кохання плюючі!!!
ДУМА ІІ
Де в піднебесся льне Карпата,
Та виють вовки за селом,
Жила дівчинонька кирпата,
Кормилась давнім ремеслом.
Коли веслом по чорній річці
Човнв гнала свого вона,
Лиш вітер у чєрвоній стрічці
Тихенько борсав, та волна
Її гойдала, мов дитину,
По березі пасли скотину
Лихі гуцули…
Лихо вже
Вона зазнала в раннім віці,
Коли пішла попечєриці
Вона із батьком на смітник.
Та раптом батько якось зник
І долу пав – кривава стрічка
Текла з грудей, і печєричка
В руці його, маленька, біла…
Вона по батьку голосила.
Та чула інші голоси:
Брехали пси, ворожа сила
Ввійшла тим ранком до села.
І мати горя не знесла –
Сконала скоро… Відтоді
Біда біді сестрою стала:
Радянська Влада лютувала,
Та долю страшну готувала
Всим тим, хто не хотів її.
Сльозами повнились гаї
Та гори набухали кровью –
Блукала смерть по Придністровью…
І поховався у Карпатах
Народ наляканий по хатах.
Нехай ганьба на супостатах
Лежить… Життя собі біжить,
Не зупиняючись на мить…
Де в піднебесся льне Карпата,
Та виють вовки за селом,
Жила дівчинонька кирпата,
Кормилась давнім ремеслом.
І, підібрав подол спіднички,
Вона ходила по порічки,
Що чєрвоніли коло річки,
Мов краплі крові…
ПОЕМА
Якого трястя баба Настя
Розповідала тих дурниць?!
Бо не ходив до молодиць
Кривий Панас!
Він пас колгоспнії отари,
Замріяно дивився в хмари,
Та прагнув в думках на Парнас
Ввійти із віршами своїми.
Та не судьба здійснитись мрії
Його була…
З села отару
Він в ранці гнав колись давно,
Коли кров в жилах, мов вино,
Була ще –
Розповів циганці,
Що шляхом поспішала в Київ,
Що слави чєрв все серце виїв,
І що не знає, що робити –
Чі заголити їй спідницю
У мокрих від роси кущах?
Або побігти у крамницю, і,
Ніби ложка у борщах,
Втонути у горілки пляшці?
Та вибрав перше, і по ляжчі
Вже гладив юную циганку,
Що вийшла на дорогу з ранку,
Щоб пополудні до Подолу
Дістатись…
Ноги з-під подолу
Стирчали білі і м'які,
Та свіжі, ніби огірки,
Що щойно зірвані на ланці…
Любов свою віддав циганці.
І душу їй свою віддав,
І все забув, і не згадав
Нічого…