Його впевненість підбадьорила інших і освітила обличчя засуджених полум’ям надії на омріяну свободу. Моє серце забилося об стінки грудної клітки. Я не мала змоги застерегти чоловіків. Навіть якби я це зробила, вони не послухали б мене. Їхній ватажок проголосив, що я просто дівчинка, тож тепер вони бачили перед собою лише дівча. Це було їхньою фатальною помилкою.
Здоровань недбало нахилився, щоб схопити мене. Рука чоловіка опинилася так близько, що я відчула запах його поту.
Запах привів у дію якийсь пусковий механізм у мені. Усе було як завжди: страх зник, розчинившись у хвилях гніву.
Мої зуби вп’ялися в його руку. Заюшила кров. Гаряча і мідна. Чоловік скрикнув і спробував відступити, але було запізно. Я схопила його зап’ястя і подалася вперед, викручуючи йому руку. Почувся тріск зв’язок. Я вдарила чоловіка ззаду по ногах, щоб повалити на землю. А потім перестрибнула через нього і приземлилася чоботами на його потилицю. Череп чоловіка розколовся.
Другий надміру сміливий чолов’яга теж підійшов до мене занадто близько. Свою помилку він зрозумів тільки тепер. Засуджений закричав від жаху, але втекти йому не вдалося. Я рухалася дуже швидко. Ударом долоні я вбила носовий хрящ чоловіка прямо йому в мозок.
Переступивши через два тіла, я рушила в бік третього засудженого — того, якому вистачило розуму остерігатися мене. Він скрикнув і відсахнувся, притиснувшись спиною до силового поля огорожі — так само, як я хвилину тому, коли ще не була розлюченою. Він підняв тремтячі руки. Його тіло здригалося від ридань.
— Будь ласка, не треба. Будь ласка, не вбивай мене, будь ласка, ні!
Ці слова змусили мене засумніватися.
Усе життя, усе своє свідоме життя я давала відсіч агресорам, вбивала, щоб уникнути смерті, вбивала, щоб не вбили мене. Але тільки раз до цього в мене просили пощади. Тоді я не знала, що робити. Тепер, стоячи перед чоловіком, який тремтів від страху, я знову розгубилася і заклякла на місці. Як мені діяти далі?
— Немезідо.
Раптом я побачила перед собою Матір-Засновницю. Нас розділяло тільки силове поле загону.
— Вона зрозуміє мене, якщо я до неї заговорю? — запитала Імпірінс хазяїна загону.
— У них достатньо людських якостей для розуміння мови, — сказав хазяїн загону, — але вона не навчиться відповідати, доки машини не попрацюють над її мозком.
Мати-Засновниця кивнула і повернулася до мене.
— Ти вразила мене, Немезідо. Я хочу запитати тебе: ти хочеш залишитися тут? Чи ти хочеш мати власний дорогоцінний скарб, який будеш любити й захищати? Чи хочеш ти мати будинок із комфортом, про який ти навіть мріяти не могла?
Любов? Комфорт? Ці слова були мені невідомі. Я не знала, що вони означають, але тон її був переконливим і багатообіцяючим. Він лунав, немов мелодія в моїй голові, перекриваючи стогони переляканої людини.
Я не могла відірвати очей від пильного погляду Матері-Засновниці.
— Якщо ти бажаєш бути чимось більшим, ніж твариною в цьому сирому загоні, — сказала вона, — то доведи, що гідна служити родині Імпірінс. Покажи, що за потреби ти здатна виконувати накази. Вбий цього чоловіка!
Любов. Комфорт. Я не знала, що це таке, але бажала цього. Я матиму їх. Я підійшла до чоловіка і скрутила йому шию.
І тільки коли третій труп упав на підлогу біля моїх ніг, Мати-Засновниця посміхнулася.
Пізніше наглядач привів мене в лабораторію, де чекала маленька дівчинка. Мене закували в кайдани задля її безпеки: на руки й ноги надягли масивні залізні кільця, зовнішня оболонка яких була розпечена від електричних розрядів. Я не могла відірвати очей від цього дивного маленького створіння: мініатюрного і тремтливого, з темним волоссям й шкірою і носом, який ніколи раніше не ламали.
Я знала, що це було за створіння. Це була справжня дівчинка.
Я знала, тому що колись вбила подібну істоту.
Вона зробила крок уперед, підійшовши занадто близько до мене, і я загарчала на неї. Дівчинка відсахнулася.
— Вона ненавидить мене, — мовила дитина тремтячими губами.
— Немезіда тебе не ненавидить, — запевнив її лікар, перевіряючи міцність моїх кайданів. — Це лише манера поведінки Діаболіків на цьому етапі розвитку. Ззовні вони схожі на нас, але насправді не є людськими істотами, як ти і я. Це хижаки. Вони не знають що таке співчуття або доброта. Вони просто не здатні на це. Ось чому, коли вони стають старшими, ми вчимо їх, як слід поводитися в цивілізованому суспільстві. Підійди ближче, Сайдоніє.
Він поманив дівчинку пальцем. Сайдонія підійшла за ним до найближчого екрана комп’ютера.