— Бачиш? — запитав він.
Мені теж було видно зображення, але там для мене не було нічого цікавого. Я пробила достатньо черепів, щоб розпізнати зображення людського мозку.
— Це лобова кора головного мозку. — На хвилину лікар замовк і в погляді, який він кинув на дівчинку, промайнув страх. — Звичайно, я не досліджував цю ділянку особисто, але специфіка моєї роботи полягає в тому, щоб робити відкриття, спостерігаючи за машинами.
Брови Сайдонії поповзли вгору, ніби його слова її здивували.
Лікар зніяковів і поспіхом продовжив розповідати:
— Наскільки я розумію, машини збільшать цю частину її мозку. Значно збільшать. І Немезіда стане розумнішою. Вона навчиться говорити і мислити. Машини також розпочнуть процес єднання.
— І я їй сподобаюсь?
— Віднині вона стане твоїм найкращим другом.
— І вона більше не буде злитися? — прошепотіла Сайдонія.
— Ну, Діаболіки були створені агресивними. Але Немезіда не спрямовуватиме свою агресію на тебе. Ти будеш єдиною людиною в усьому світі, яку вона любитиме. А тому, хто спробує заподіяти тобі шкоду, варто остерігатися.
Сайдонія боязко посміхнулася.
— А тепер, люба, стань так, щоб вона тебе бачила. Зоровий контакт має вирішальне значення для процесу єднання.
Лікар поставив Сайдонію переді мною — на відстані, щоб я не змогла до неї дотягнутися. Ухилившись, коли я спробувала його вкусити, він прикріпив до мого черепа стимулятори. За мить вони почали дзижчати і гудіти.
Я відчула поколювання в мозку і перед очима застрибали зірочки.
Мої ненависть, потреба трощити, шматувати і нищити почали згасати.
Ще один легкий удар струму, потім іще один.
Я дивилася на маленьку дівчинку, яка стояла переді мною, і в мені зароджувалося якесь нове — незвідане, і до цього часу незнайоме, мені почуття.
Безперервний гуркіт у черепі почав змінювати і переробляти мене.
Я хотіла допомогти цій дівчинці. Я хотіла захистити її.
Гуркіт не припинявся, він тривав і тривав, а потім зник і у Всесвіті не залишилося нічого, окрім неї.
Упродовж наступних кількох годин після модифікації мого мозку, лікар проводив тести. Він дозволив Сайдонії підійти трохи ближче до мене, потім іще ближче. Він спостерігав за мною в той час, як я спостерігала за Сайдонією.
Нарешті час настав.
Лікар відійшов подалі, залишивши нас із Сайдонією наодинці. Вона підвелася, тремтячи всім тілом. Для перестороги лікар направив на мене електричний пістолет і відкрив мої кайдани.
Я встала і звільнилася від них. Маленька дівчинка зробила різкий вдих, її ключиці різко виступили вперед під її худою шийкою. Цю шию так легко зламати. Я знала це. Проте, хоча я й могла зашкодити їй, хоча мене і випустили перед нею так само, як перед усіма іншими, вбитими мною до цього, сама лише думка про те, щоб завдати шкоди цьому тендітному створінню, викликала у мене відразу.
Я підійшла ближче, щоб добре роздивитися цю дівчинку, цю безмірно дорогоцінну істоту, чиє виживання віднині стало значно важливішим для мене, ніж моє власне. Яка вона маленька. Я дивувалася почуттям, що розгорялися в моїх грудях, подібно до жевріючих жарин. Це дивовижне тепло з’явилося, коли я дивилася на неї.
Коли я доторкнулася до ніжної шкіри її щоки, Сайдонія здригнулася. Я роздивилася її темне волосся, яке так контрастувало з моїм, — абсолютно вибіленим. Я нахилилася, щоб розгледіти райдужки її великих очей. Їхні глибини затопив страх. Я хотіла, щоб той страх зник. Вона все ще тремтіла, тому я поклала долоні на її тендітні руки і завмерла, сподіваючись, що моя врівноваженість заспокоїть її.
Сайдонія перестала тремтіти. Її страх зник. Кутики її губ поповзли вгору.
Я зімітувала її жест, змушуючи свої губи вигнутися. Це здавалося неприродним і дивним, але я зробила це для неї. Вперше у своєму житті я робила щось задля когось, а не заради себе.
— Привіт, Немезідо, — прошепотіла Сайдонія. Вона голосно глитнула. — Мене звати Сайдонія. Між її бровами пролягла смужка, а потім вона притиснула долоню до своїх грудей. — Сай-до-нія.
Я зімітувала її жест, поплескавши себе по грудях.
— Сайдонія.
Сайдонія розсміялася.
— Ні.
Вона взяла мою руку і притягнула до своїх грудей. Я відчула шалений стукіт її серця.
— Я — Сайдонія. Але ти можеш називати мене Донія.
— Донія, — повторила я, погладжуючи її ключиці, розуміючи її.
Донія посміхнулася і я відчула... тепло, задоволення, гордість. Вона обернулася до лікаря.
— Ви були праві! Вона не ненавидить мене.