Лікар кивнув.
— Відтепер Немезіда з’єднана з тобою. Вона житиме і дихатиме заради тебе до кінця твого життя.
— Я теж її люблю, — повідомила Донія, усміхаючись до мене. — Думаю, ми станемо друзями.
Лікар тихо розсміявся.
— Так, друзями. Обіцяю, Немезіда стане твоїм найкращим другом. Вона любитиме тебе до кінця твоїх днів.
Тепер я знала, як зветься це нове і дивне, але дивовижне почуття, що вирувало в мені, — це було те, що пообіцяла мені Імпірінс Мати-Засновниця.
Це була любов.
1
САЙДОНІЯ припустилася фатальної помилки.
Вона висікала статую з великої кам’яної брили. Було щось чарівне в ударах і миготінні її лазерного ножа на тлі темного вікна, за яким виднілося зоряне небо. Вона ніколи не спрямовувала лезо туди, куди я очікувала, але завжди створювала з каменю образи поза межами моєї уяви. Сьогодні це була паланаднова зірка — сцена з історії Геліоніки, викарбувана в камені.
Однак один з ударів її леза відтяв занадто великий шматок від основи скульптури. Я одразу це побачила і схопилася з місця — усе моє єство кричало про небезпеку. Опора більше не була стійкою. У будь-який момент статуя могла впасти.
Донія опустилася на коліна, щоб оглянути своє творіння. Вона не відала про небезпеку.
Я тихо наблизилася. Попереджати її заздалегідь я не хотіла, бо це могло налякати її і спричинити необережний ривок або стрибок, унаслідок чого вона могла порізати себе лазером. Краще самостійно владнати ситуацію. Я прокрокувала через кімнату. У ту мить, коли я підійшла, пролунав перший скрип, статуя похилилася вперед і згори посипалися уламки й багато пилу.
Я схопила Донію і відштовхнула з траєкторії падіння скульптури. Пролунав гучний гуркіт і пил затопив сперте повітря майстерні.
Я вирвала лазерний ніж з рук Донії і вимкнула його.
Вона звелася на ноги, протираючи очі.
— О ні! Я навіть не помітила цього.
Переляк зник з її обличчя, коли вона поглянула на уламки.
— Я все зруйнувала, чи не так?
— Не зважай на скульптуру, — сказала я, — ти не поранилась?
Вона похмуро відмахнулася від мого запитання.
— Я не можу повірити, що це справа моїх рук. Усе йшло так добре...
Вона відкинула ногою кам’яний уламок, зітхнула і поглянула на мене.
— Я подякувала тобі? Ні, не подякувала. Спасибі, Немезідо.
Її вдячність не цікавила мене. Єдине, що мало значення, — це її безпека. Я була її Діаболіком. Тільки люди жадали вдячності й похвали.
Діаболіки не були людьми.
Безсумнівно, ми виглядали як люди. У нас заклали ДНК людини, але ми були чимось іншим: украй безжальними істотами, які могли бути абсолютно вірними тільки одній людині. Ми з радістю вбивали заради цієї людини, і лише заради неї. Ось чому знатні імперські родини охоче купували нас, щоб ми служили їм та їхнім дітям як довічні охоронці й були дамокловим мечем для їхніх ворогів.
Але, як виявилося, останнім часом Діаболіки виконували своє призначення занадто добре. Донія часто підключалася до сеансів засідання Сенату, щоб подивитися на батька під час роботи. Уже декілька тижнів Імперський Сенат дискутував із приводу «загрози, яку несуть Діаболіки». Сенатори обговорювали питання свавілля Діаболіків, які вбивали ворогів своїх господарів за найменшу неповагу. Більше того, заради інтересів підопічної дитини вони вбивали навіть членів її родини, яку їм було доручено захищати. Для деяких сімей ми виявилися загрозою, а не засобом для захисту.
Я знала, що Сенат нарешті ухвалив остаточне рішення щодо нашого питання, бо вранці Мати-Засновниця передала своїй дочці послання від самого Імператора. Донія кинула лише один погляд на нього, а потім занурилася в різьблення.
Я була поряд із нею впродовж майже восьми років. Ми практично виросли пліч-о-пліч. Вона ставала мовчазною і глибоко занурювалася в думки, лише коли хвилювалася про мене.
— Про що йшлося в офіційному листі, Доніє?
Вона покрутила в руках уламок розбитої скульптури.
— Немезідо... вони наклали заборону на Діаболіків. Заднім числом.
Заднім числом. Отже, це стосується нині існуючих Діаболіків. Таких, як я.
— Імператор очікує, що я ліквідую тебе.
Донія хитнула головою.
— Я не зроблю цього, Немезідо.
Звичайно, вона не зробить цього. А потім її за це покарають. У моєму голосі чулося роздратування.
— Якщо ти не можеш наважитися і позбутися мене, я візьму справу у свої руки.
— Я сказала, що не зроблю цього, Немезідо, і ти теж цього не зробиш!