Ельза Вандермолен весь час сиділа біля хворого. Вона клала йому на серце прохолодну тряпку, змочену болотною водою, давала пити. Вночі вона поставила на варту Баантумічо.
— Коли якісь злі банту прокрадатимуться сюди, убивай їх ножем!
Баантумічо зсунув на лоб свій досить уже вицвілий червоний тарабуш, схопив ніж-різак і рушницю, вклав сім розривних куль у магазин і вклонився жінці.
— Я прожену чорта з країни Ківі-Ківі! Побачите, пані. Натисну курок — і сатани нема! Баантумічо вміє добре стріляти з рушниці.
Серед ночі гримнуло три постріли ніби десь біля шурфів. Брюггенсен кинувся з гарячкового сну:
— Що це? Хто стріляє?
Ельза приготувала йому снотворний напій, як призначили лікарі, і заспокоїла:
— Не тривожся, Тіль. Це Баантумічо б'є свіжу рибу для робітників. Не хвилюйся! Тобі не можна хвилюватися! У тебе надійна охорона: лікар, Янзен, Ніорт і Вернон… Вони хоробрі люди! Довірся Ельзі Вандермолен і Баантумічо! Спи спокійно, Тіль!
— Мені приснився страшний сон, наче в Хейстерських дюнах вовк, а на свято в Брюггер прийшли велетні. Як хороше, Ельзо, коли біля серця холодна вода. Мабуть, у холодній землі і спати добре!
— Ти був і лишився дурником, Тіль! Послухай-но, завтра твої робітники збудують мені очеретяну хатину отут на горбі. Що ти скажеш на це, Тіль? Сьогодні негри вже зрубали чотири стовпи і високе дерево. Це там, де б'є джерело. Не бійся нічого! Хороших людей більше, ніж поганих, Тіль!
Засинаючи, хворий усе ще вслухався в шепіт і клекіт боліт.
— Ельзо, — промовив він. — Сюди по наших слідах ідуть люди, тисячі людей, а пострілів більше не чути. Хто ж стріляв? — Та сон уже знову здолав його.
Коли сині ранкові сутінки змінили нічну темряву, до Брюггенсена прийшов стривожений Самуель Беніссон.
— Барклей у вас? — спитав він. — Вчора звечора він вийшов з намету, а згодом, може через годину, пролунали постріли. І от досі його нема.
Ельза Вандермолен саме допомагала Брюггенсену вмитися після сну. Здавалося, він усе ще був під дією снотворного і ніяк не міг отямитися.
— Чи не його, бува, я бачив у сні, отого чорта Ківі-Ківі, містера Барклея? — ледве повертаючи язик, вимовив фламандець. — Може, — він захотів украсти з жолоба діаманти? Там в породі, що осіла, лишилося чотири добрих камінці. Я не міг їх забрати, бо туди підпливли голодні крокодили.
Потім, трохи відпочивши, Брюггенсен сказав:
— У мене вже майже все готово до передачі. Якщо все піде добре, можна завтра підписати контракт!
— Знайшли основне родовище?
— Очевидно! Воно багатше, ніж найбагатші копальні Кімберлі в свої найкращі часи. Коли б тільки мені не досаждала хвороба!
В цей час у намет ввійшов Баантумічо. Він весь аж сяяв від радощів.
— Застрілив двох жирних бегемотів. Тепер м'яса вистачить на всіх чорних. Треба піти забрати!
— Гаразд, я скажу своїм робітникам, — озвався Беніссон, важко підводячись з стільця. — І що тільки коїться — знайшли алмази, а Мак-Барклей зник… Тут усього можна чекати, — пробурмотів він і перевальцем поплентався до свого табору.
Ельза Вандермолен бачила, як Баантумічо, вийнявши з магазина патрони і старанно загорнувши їх у промаслену ганчірку, поставив рушницю в куток.
— Ей, чорний друже, — зненацька окликнула вона його, — ти клав у магазин сім патронів, а вийняв тільки чотири? Де ще три?
— Бегемота застрілив, два штука, — з зусиллям, каліченою мовою сказав негр, ніби забув усі слова.
— А третій патрон?
— Вистрілив у повітря, щоб попередити чорта Ківі-Ківі, який рився в ковшах драги. Куля пролетіла на долоню вище від голови і рогів диявола.
— А що було потім?
— Чорт високо підплигнув, випустив торбинку з награбованими камінцями, похитнувся і впав у воду, де плавали крокодили… Від нього не лишилося й сліду!
— Господи, будь милосердний до його грішної душі, — тихо промовила хоробра Ельза Вандермолен, а вголос сказала: — Нікому не кажи про третій постріл, Баантумічо, навіть панові Брюггенсену!
Саме в цю мить Брюггенсен, спотикаючись, увійшов знадвору.
— Коли б не цей клятий контракт, — позіхаючи, сказав він, — спав би цілий день. А, Баантумічо! Дай мені високі чоботи і метрову палицю, а сам візьми рулетку. Ти теж утомився?
— Я дуже-дуже втомився. Задуха, сморід і москіти. Тут не місце для чесної людини. Ось що я знайшов біля драги!
Він подав своєму хазяїнові замшеву торбинку. Той здивовано прочитав мітку: «Грегор Мак-Барклей». Тіль розв'язав шнурок і висипав на стіл жменю блискучих камінців. Від подиву фламандець свиснув. Потім швидко заходився сортувати діаманти.