— Ми необачно лишили на возі свої запаси і не накрили їх. Дощ розмочив сіль, і тепер вівці похнюпили голови. Як тільки продам у Рітфонтейні вовну і перші смушки, то відразу віддам вам натурою або можу й зараз заплатити грішми.
Піт Крішансен висловив глибоке співчуття. Своїм вівцям він не дає солі, бо на території його ферми вистачає місць з природним виходом її.
— До речі, — в задумі додав він, — у долині Летіахау теж є такі місця. Ви, безперечно, знаєте ті скелі, що на карті звуться Могилою бушменів? Це вниз по течії, за третьою уголовиною. Біля підніжжя тих скель лежать потемнілі глиняні плити, там вистачить солі на сотні років для тисячі овець. Що? Ваші вівці не звикли до такого? Ну, це смішно! Що годиться моїм, те підходить і вашим. Треба, друже, на всьому заощаджувати копійку — тільки тоді матимеш прибуток від господарства.
Відрядивши рехоботера, баас гукнув Маукі, що саме прийшов на ферму взяти лизунця для отари.
— Хто біля овець? Старий Кікуду? Нехай він замінить тебе «а два дні. Окіт почнеться тільки наступного тижня. Приведи вола до старої повітки — скажи отій розтелепі Марії, щоб дала тобі з десяток перепічок. На два дні вистачить. Сьогодні ти виїдеш до Могили бушменів, що на Летіахуа. Знаєш, де це? Гаразд. Про решту дізнаєшся біля повітки.
Крішансен уже лаявся крізь зуби від нетерплячки, коли, нарешті, Маукі привів вола, якого довелося ловити на пасовиську.
— Мерщій бери сідло, тільки старе. Тепер клади на вола два мішки, добре поприторочуй їх до сідла і прикрий попоною, щоб не видно було, що везеш.
Маукі в задумі дивився на мішки. Їх перетинали три поперечні широкі яскраво-жовті смуги, а посередині чорнів напис. Маукі не міг прочитати його, проте добре знав, що означає череп і перехрещені кістки. Юнак пригадав, як років три-чотири тому, коли в Калахарі наповзло дуже багато безкрилої сарани, котра пожирала все до травиночки, до корінчика, на фермі з'явилися поважні пани. На вантажних машинах привезли отакі мішки з жовтими смугами, а потім прилетіли літаки і потрусили всю землю навколо ферми борошном з мішків. Від цієї страшної отрути загинула не тільки сарана, подохли й птахи, що гніздилися там, і кози, і гартебести, навіть змії і прудкі ящірки. На цих місцях смерті цілий рік не можна було пасти овець.
Коли сарану знищили, баас звелів кинути в стару повітку кілька мішків з отрутою. Крішансен завжди брав те, за що не треба було платити гроші. Цей провапнений миш'як білі пани залишили охоче, бо везти його назад було дорожче, ніж він коштував. І ось тепер Маукі навантажив на вола це отруйне борошно.
— Накривай! — звелів Крішансен. — Незабаром сонце сяде. Тільки-но смеркне, рушай. Але не кажи нікому й слова, бо шкуру спущу шамбоком! їхатимеш всю ніч, а на ранок, коли висохне роса, висиплеш борошно на луки коло Могили бушменів. Так, у долині біля річки, де лежать потемнілі і глиняні плити. Для чого? Дурень! Там з'явилася сарана, і новий баас просив знищити її. Проте йому ні слова. Нехай буде для нього сюрприз. Вола в долину не веди. Мішки понесеш на спині. Порожні привезеш назад. Зрозумів? І щоб ніяких слідів!
Маукі нічого не сказав, він навіть не кивнув у відповідь на докладне пояснення бааса. Юнак тільки допитливо дивився на хазяїна. Той не витримав його погляду і відвернувся.
— Поганяй! — кинув Крішансен. — За повіткою зачекай, доки смеркне. Справишся, дістанеш в нагороду ріг нюхального тютюну.
Бліде місячне сяйво освітлювало долину, і Маукі знаходив стежку як удень. Він жодного разу не підняв палицю, щоб підігнати вола, і той поволі плентався. Маукі думав…
Хазяїн наказав висипати борошно в долині! Рехоботер, нічого не знаючи, пожене туди отару. Вівці їстимуть траву, лизатимуть отруту. Дурні тварини лижуть усе, що солоне. А потім здохнуть матка і баран, загине ягня одне, друге… Бідолашні дурні каракулі. Бідолашний рехоботер з своїми дітьми. Баас твердить, що тут сарана.
Ні, зараз мало сарани. Навіщо ж сипати отруту? Маукі шкодував, що не порадився перед від'їздом з розумною Марією Магдалиною!
Юнакові раптом стало холодно, і він втягнув голову в плечі. Ні, йому дошкуляв не нічний холод цієї пустинної високогірної країни; холод ішов зсередини, від серця. Маукі все ще бачив перед собою нещире, хитре обличчя свого хазяїна і чув його сердитий голос: «Щоб ніяких слідів!»
І враз Маукі зрозумів, що йому робити. Він стьобнув вола і поїхав швидше. Коли над безмежною пустинею Калахарі зійшло сонце, юнак спустився по кам'янистій стежці, проминув глиняні плити біля Могили бушменів, напоїв вола у Летіахау, пустив його пастися, а сам пішов на ферму до рехоботерів. Десь о дев'ятій годині вони погнали своїх овець до річки, і Маукі, примостившись під квітучим кущем колючок, став спокійно чекати на їх повернення.