— У тебе ноги не болять від дороги?
— А чого ж їм боліти? Так гарно йти.
— Із рюкзаком не важко?
— Він у мене легенький. Бачиш, мама його з своєї старої спідниці пошила.
Оля відповідала докладно, розумно, кожною жилкою відчуваючи і оте тепло, і оті пахощі, і красу волошкових очей. І все ж була насторожі. В душі у неї були крильця, як-от у квочки. Побачить небезпеку, підведе крильця і закриє ними маленьких нерозумних курчат. Оля теж підвела свої крильця, слухала Ієреміаду й думала: «Чого це вона мене так випитує? Навіщо їй знати, коли ми будемо в Білій Криниці? І скільки там будемо відпочивати, і в яке кіно підемо, і в якій школі притулок знайдемо? Чи не збирається вона в неділю наздогнати нас у Білій Криниці, щоб там, як коршак, упасти на голову Григорію Савичу?»
Від однієї цієї думки Оля закипіла відразою. Хай Ієреміада морочить голову студентові Колі, трактористові Олегу Кучерявому. А з Григорієм Савичем не вийде! Оля не допустить цього!
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
На привалі сталася важлива подія. Треба було розвести вогонь. Палива за дорогу назбирали мало, а тут метрів за двісті мандрівники побачили сухий терник.
Минулого року пастухи підпалили його; половина куща ожила, а друга — ні, засохла.
Туди й кинулися чергові — Люся й Пилип.
Серед своїх товаришів Пилип вважався найкращим спринтером. Це слово походить від англійського спринт — біг; хлопці англійської мови не знали, а, знаючи українське слово спритний, переробили той спортсменський термін по-своєму — «спритнер». Так і казали: «Ото спритнер так спритнер!»
Найбільше це слово прикладалося до Пилипа.
Був він легкий, довгоногий, підібраний; серце Пилип мав, як добрий мотор. І тому, коли гайнув він до того терника, то за ним тільки вітер свиснув.
Люся теж побігла. Вона теж була довгонога, легенька; але ж не хлопець — а дівчина! Дівчата і кидати якось не вміють, мов у них не туди руки стоять; а що вже бігати, то тут нічого й казати!
Такої думки був не тільки Пилип, а й Хома, та не тільки Хома, а й усі хлопці.
Але сьогодні було не так. Хоч як швидко мчав Пилип, Люся не відставала од нього анітрохи. Спочатку Пилип, заклопотаний думкою про паливо, не звертав на те уваги, потім — прислухався, озирнувся. Люся не тільки не одставала, а просто-таки напосідала на Пилипа. Це здивувало Пилипа і, якщо хочете, обурило, бо своєю славою «спритнера» він не бажав ділитися.
Він натис на якийсь там важіль свого мотора, повітря перед ним роздалося; Пилип підлетів спочатку вгору, потім поплив по землі; біг, не діткаючись ногами до трави, впиваючись насолодою від своєї легкості. Він одірвався від Люсі і, омиваючись радісними хвилями степового повітря, уже беззлобно подумав про Люсю: «Знатиме!»
Люся, проте, не зважила на це і наздогнала прославленого «спритнера». Він чув, як вона дихала у нього за спиною, і на одну мить йому навіть здалося, що її нога ступила йому в гарячий слід.
«Ти глянь, яка вона!» — здивувався Пилип і знову, взявшись за важіль, кинув своє тіло вперед, в обійми блакитного степового океану. То він усе грався, а тепер приступив на всю силу. «Хай посопе Люська, хай не думає про себе багато».
Але Люся не сопіла, а дихала легко, і не десь там далеко, а за плечима у Пилипа.
Тут і дорога кінчалася, бо вже до терника добігли.
Пилип спинився, обернувся до Люсі. І в цей момент, вперше в житті, помітив, що все у Люсі незвичайне: і червоне платтячко з прямокутним вирізом для шиї, і тонкі руки, і довгі ноги, і очі — карі, великі й дуже гарні.
Від цього серце у Пилипа якось по-особливому, дуже неспокійно закалаталося, аж лоб заряснів від поту. Щоб приховати все це від Люсі, він поспішив вийняти з-за пояса свого, археологічного ножа, який тепер став ножем для тернорубання, змахнув ним, підтяв під корінь першу від краю суху тернину і свого вказівного пальця, з якого рясно бризнула кров. Пилип засичав, взяв пальця в рота. Від болю очі у нього стали винуваті, на них набігла волога.
— Ох ти ж лишенько моє! — скрикнула Люся. — Пальця покалічив! — Вона якийсь час дивилася на Пилипа і його палець, потім підібрала ножа-колодія, зрізала стеблину деревію з найгустішим віялом листя, позривала те листя, перем’яла його добре в долонях.
— Давай пальця.
Коли він простяг їй свого обсмоктаного і закривавленого пальця, Люся наклала на рану зілля, а тоді нагнулася, взяла поділ свого червоненького в білу крапочку плаття, розрізала ножем рубчик, одвела руку, смикнула, і в пальцях у неї заяскріла довга червона стрічка, що мить тому була подолом її плаття.
Отією червоною стрічкою Люся обв’язала Пилипові пальця, І вже сама почала рубати терен, а Пилип однією рукою рвав суху траву і збирав дрібний хмиз на розпал.
Палець ще болів, але про нього Пилип думав менше, ніж про Люсю, і все твердив про себе: «Ти диви, яка вона, все знає. І як кров спинити, і плаття не пожаліла».
Останній вчинок найбільше вразив Пилипа. Чи зміг би він, коли б Хома потрапив у халепу, отак взяти й одшматувати кусок своєї сорочки? Може, й не одшматував би, матері побоявся, а Люська, бач, і матері не боїться, а мати ж у неї яка гостра!
До цього дня Пилип знав Люсю цілий ряд довгих років, і ніколи вона не здавалася йому не такою, як інші дівчата. Тепер же у поглядах на Люсю в Пилипа сталася глибока зміна. Раніше була одна Люся, а тепер є вже інша Люся; і про цю Люсю Пилип почав думати з гордістю і з тривогою, особливо, коли довго не бачив її. Як і раніше, він ішов у парі з Хомою, але все частіше й частіше у нього зринало бажання зійти з дороги, зірвати пучок фіалкових степових сокирок, піднести їх Люсі й сказати: «На, засуши й оцю квітку, бач, яка вона гарна».
Але цього він не робив, наче якась невидима рука стримувала його, і він тільки сумно дивився на дівчинку, її червоне платтячко в білу крапиночку ще й з надірваним збоку подолом.
Пилип хотів розказати про все Хомі, але відчув, що Хомі не треба нічого розказувати. То дорослі парубки говорять про дівчат, так дорослі ж закохуються; такі ж хлопці, як Пилип чи Хома, можуть тільки дружити з дівчатами, та й та дружба така — як не смикне за коси, то ніжку підставить. Але чого не робив Пилип свідомо, те несвідомо робили його очі, його вигуки, розмови. Здається, він і на хвилину не спускав очей з Люсі, намагався знайти її і радо говорив Хомі:.
— А онде Люська, бач, у вибалок сховалася, квіти шукає.
Або:
— А ти подивись, які в неї тонкі та довгі ноги! Бігає здорово! — і починав ще раз і ще раз розповідати, як тоді не міг одірватися від неї. Чи просто вигукував, побачивши, як Люся вилазила десь з придорожньої канави:
— А он і Люська!
Хома спочатку пропускав мимо вух Пилипові розмови про Люсю, потім уважніше прислухався і одного разу сказав приятелеві:
— Ти думаєш Люська чого така витривала? — І, не чекаючи, що скаже Пилип, сам повів мову: — Тому, що в неї довгі ноги. Думаєш, чого в артилеристи та матроси беруть високих хлопців, довгоногих? Бо такі хлопці — витривалі хлопці.
Пилип слухав приятеля. Йому приємно було слухати таке про Люсю, однак, коли Хома скінчив, він заперечив:
— Так то ж хлопці, а Люся — дівчина. Та й чого витривалими можуть бути тільки матроси? Мій батько і дід у піхоті були, а хіба ж такі витривалі!
— А мій батько в артилерії всю війну провоював, — одмовив Хома. — Бо теж витривалий був.
Непомітно розмова зайшла про батьків.
— Одного разу, коли наступали на Варшаву, мій батько не спав п’ять днів і ночей. І нічого не їв. І не пив також, — заявив Пилип.