Пилип опустив руку. І коли Григорій Савич обернувся, то не побачив ні Пилипового кулака, ні взагалі нічого такого, що могло б привернути його увагу. Пилип мирно розмовляв з Хомою, начебто й не він секунду тому тицяв свого кулака під самісінький ніс Тимофієві.
Помалу всі заспокоїлися, тільки Григорій Савич заспокоїтися не міг. Який же він учитель, коли на його слова Тимофій і вухом не повів? Це ж поразка, поразка учителя в двобої з учнем! І що його робити в таких випадках? Де набратися майстерності, уміння розв’язувати подібні трудні вузли? Як повелися б зараз Ян Коменський, Песталоцці, Ушинський?
Григорій Савич відчув себе таким безсилим, нещасним, що навіть подумав: «І навіщо було братися за таку відповідальну роботу, як педагогічна. З усіх спеціальностей — це найтяжча. Бо нема нічого складнішого в житті, ніж душа людини. Колись була така думка, що душа дитини — грудка м’якого воску, ліпи з неї що хочеш. То, виходить, душа Тимофієва теж з воску? Ну ні! — запротестував Григорій Савич. — У всякому разі, не м’який віск, і ліпити з нього, видно, не мені випадає.— Григорій Савич почав зітхати, потім подумав: — От закінчу з цією екскурсією, подам заяву, щоб звільнили з школи, піду на курси трактористів…»
Але такі думки не довго трималися в голові у Григорія Савича. Незабаром він почав картати себе: «Ех, ти, вже й носа повісив. Вчися перемагати труднощі!..»
А що ж Тимофій? Навколо нього піднялася колотнеча, його лаяли, а він відчував лише одне: пекучий жаль за коржиками. А оті лайки — безсовісний, Плюшкін, чотирьохокий, що з них? На зуб покладеш чи в кишеню сховаєш? Лайка — не бійка: в боку не болить. І оце все. Більш нічого не поворухнулося ні в душі, ні в сумлінні у Тимофія.
Незабаром сталася ще одна важлива подія. Вибравши хвилину, коли Хома забалакався з Олею, Пилип наздогнав Люсю. І вони пішли вдвох. Завжди було так: тільки Пилип підскочить до Люсі, то вона — говорила з ним чи ні,— вже одривається, поспішає кудись у вибалочок або на гірку по квіти і залишає Пилипа самого. А тепер не залишила. Ішла обіч нього в своєму червоненькому платтячку, тоненька, худенька, з трохи облізлим носом, а Пилипові здавалося, що це пливе польова царівна.
Пилипові стало дуже гарно, і він сказав дівчинці:
— Люсю, давай заспіваємо вальс «Київські каштани». — І, не ждучи, поки Люся скаже «давай», перший завів. Голос його красивим струмком потік по всіх вигинах мелодії композитора Майбороди. Люся почекала трохи і теж підхопила. До них приєдналися Оля, Куприк і жайворонок. Жайворонок висів над головами, немов прив’язаний на невидиму ниточку. Дивлячись на нього, Пилип думав: «Я б теж міг бути жайворонком. Теж висів би серед неба і співав би ще краще. Тільки ти співаєш так, невідомо кому, а я знав би, кому співати. Я — співав би їй…» — І, думаючи таке й подібне, Пилип повернувся до Люсі, глянув на неї, побачив її милий облуплений носик і знову натхненно полетів угору і там сказав жайворонкові: «Я їй співав би, Люсі. Заспівав би так, що увесь світ почув і кожен, спинившись, спитав би: «Хто то співає?» — Пилип! — «Кого ж він прославляє?» — Люсю! — «Молодець той Пилип. Чий же він, звідки?» — Та з самого Новопшеничного, чували? — «А, чували, чували…»
Але, крім Пилипа, на світі ще живе метелик. Мав він білі крильця, обведені з країв золотом і прикрашені рубінами посередині. Метелик пив нектар з біленької непоказної квітки. Рудий польовий горобець, охочий до всяких дорогоцінностей, сказав собі ласо: «Ось поповню свою колекцію ще цим молодцем», — і вихопився з-за куща. Але промахнувся. Зойкнувши розпачливо, бідолашний метелик кинувся вгору, потім кудись вбік, потім ще. В цей момент Пилип готувався взяти чергову ноту. Білого метелика він спочатку не помітив, а коли помітив, було вже пізно: метелик побивався у нього в широко відкритому роті. Пилип урвав пісню, закліпав очима, замолов язиком.
— Що з тобою? — злякано спитала Люся.
— Мені щось у рота влетіло!
Пилип з силою видихнув повітря і викинув назовні бідолашну здобич.
— Ой, та це ж метелик! — зраділа Люся. — Та який гарний!
Але Пилип не підтримав Люсиного захоплення. Він хекав, як хекають трактористи в степу, держачи між зубами гарячу картоплину. У роті в нього, там, де торкнувся своїми лапками метелик, пекло мов вогнем. Потім з язика той вогонь перекинувся на піднебіння, звідти поповз до горлянки і до губів. Горлянка й губи теж запалали.
«Це вже я помру, — ухопився Пилип за кінчик страшної думки. — Той метелик був отруєний цикутою, котрою стародавні греки труїли своїх філософів. Вони помирали, і я помру». Весь світ буде жити, жайворонки співатимуть в небі, експедиції мандруватимуть по землі, але вже без нього. І Пилипові стало так шкода себе, що аж сльози закапали з очей. А як згадав про Люсю, що й вона сама блукатиме по світу, то полилися ще щедріше.
Він був такий нещасний, що коли Оля повними переляку й тривоги очима запитала у нього, що сталося, Пилип тільки й спромігся сказати:
— Я помираю. І це смерть від цикути!
Про старогрецького філософа Сократа і про його смерть від цикути Оля, як і Пилип, чула від Григорія Савича. І зразу вжахнулась. Перелякався Куприк, сполотнів вразливий Женька.
Явтух на подію не реагував.
Можна було б змалювати зворушливу картину, як ішов Пилип по маршруту експедиції і хекав, широко розкривши рота; можна було б описати і сумний вираз на обличчях Пилипових товаришів, особливо Хоми. Він мало не плакав, так боліло йому від гірких Пилипових страждань. Не переживав тільки жайворонок, бо не був дурний і не хапав у дзьоба тих метеликів, котрі пили нектар на плантації, засіяній гірким перцем.
Та хіба Пилипові було легше від того?
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Ночувала експедиція на межі Степу і Лісостепу. Це Пилип одразу визначив, бо в один бік, скільки сягало око, бігли плантації пшениці й кукурудзи, а в другий — хоч і бігли, так не скільки сягало око, бо десь посередині з балки виповзав косогір. Він був увесь кучерявий від садків; в садках уже були й яблука з наперсток завбільшки і такі смачні, що як побачиш, то слина сама котиться. Так оце був Лісостеп, а ото, де око сягало по океанах пшениці й кукурудзи до самого Чорного моря, — то Степ.
З Степу пашіло, немов з гарячої печі. Білан роззявив рота і, поклавши язика між ікла, хекав і крутив хвостом. А далі все сталося само собою. Не перестаючи крутити хвостом, він спинився проти Пилипе, став навлапки і поцілував Пилипа, в язик своїм язиком.
— Ух ти ж, який же й гарячий! — захоплено вигукнув Пилип. — Як жар!
Тоді Куприк, висунувши язика, теж наблизився до Білана.
— Ану й мене лизни!
З того нічого не вийшло. В справу втрутилася Люся.
— Ах ти ж безсовісний! — закричала вона. — Так оце ти так дбаєш про санітарію та гігієну? Ану, зразу ж заховай язика. Чуєш?
Пилип, а за ним Куприк поховали язики і, боязко зиркнувши в бік Григорія Савича, перейшли в контрнаступ.
Пилип сказав, захоплено дивлячись на свою польову королівну:
— Та це ми, Люсю, так.
Куприк відповів зовсім інакше:
— А чого це ти, Люсько, розкричалася? Ти вже краще мовчи, бо це тобі експедиція, а не клас…
— Ой лишенько, фата моргана! — цей тихий зойк вихопився в Олі.
І всі обернулися на той зойк. Над Степом тремтіла далека юга, а за нею з моря хвиль підіймалися три красуні сосни. За ними в темних берегах шпильчастого лісу розливалося озеро. Вода в ньому була блакитна, але юга, котра гуляла над нею, робила її легкою, прозорою.
Всі позавмирали. І ще більше позавмирали, коли на березі озера з’явилися корови й воли і побрели у воду; за ними з імли[4] виникли два хлопці в трусах. Один з хлопців виліз на пеньочок і коли величезний круторогий віл пройшов біля нього, вискочив йому на хребет, осідлав, як коня, і отак вже рушив у воду. Другий хлопець зробив інакше. Він забрів за коровами у воду, учепився останній корові за хвіст лівою рукою, правою цьвохнув лозиною.
— Це ж так колись печеніги через ріки перепливали! — скрикнув Пилип.
Хома стояв біля Пилипа і аж танцював від цього, видовища. І сталося так, що в голові в нього запаморочилося, тож замість хлопців-безштаньків він побачив незліченні армії печенігів, і не на волах, а на конях. Коні всі були ковані золотими підковами; в руках у воїнів блискотіли золоті мечі. Лоб у Хоми вкрився потом, і він сказав Пилипові: