— Ти глянь, глянь… З давньої епохи вони в’їхали в нашу. І мечі, і підкови…
Почувши ці слова, Пилип підвів праву руку, поклав її на пояс, потім вже по поясу навпомацки дотягся до свого археологічного ножа і взявся за нього. В цей час ліва рука його сама собою зашилилася в ліву кишеню, доторкнулася до крильця зузулястої курки, почала обережно перебирати пірця. В груди Пилипові бурхнув океан щастя. І він спитав, дивлячись у вічі другові:
— Де ж будемо копати?
— А де ти будеш копати на межі Лісостепу й Степу, коли, мов на зло, навколо все рівнота й рівнота, і ніде жодної могили, навіть жодного горбочка!
— І сьогодні вона залишиться без золотого меча і без золотої підкови, — зовсім тихо промовив Пилип.
Друзі зітхнули. Фата моргана зникла, бо експедиція увійшла в кукурудзу, а кукурудзу так вигнало, що поверх неї Хома міг глянути, лише зіп’явшись Пилипові на плечі. Він це й зробив. Озирнувся навколо і радо оголосив:
— Он дівчата з сапками. Хмара!
Порівнявшись з людьми, Пилип перший торкнувся панамки:
— Здрастуйте!
За ним почали здоровкатися вже й інші, крім Хоми. Хома стояв як чорна хмара. Пилип підійшов до нього, зміряв очима кукурудзу:
— Оце вродило так вродило!
Пилип не був патріотом новопшеничанської кукурудзи, тому й радів за чужий урожай. Хома ж був патріотом, глянув і настовбурчився:
— А чого це у них така кукурудза?! Це вони, видно, на зло новопшеничанському колгоспові викохали, щоб нам соромно було: «Бачите, яка у нас, а у вас що? Може, теж така? А дзуськи!» Та противні які,— кипів далі Хома, недобрим оком позираючи на чужий масив і на тих людей, що працювали на ньому. — Могли б її над дорогою і не садити, то виперли наперед, хоч-не-хоч, а дивись! І обминути нікуди!
— Атож, — і собі сердито обізвався Пилип. — Мовляв, знайте нас — ми кислиці, і з нас квас…
— Ну, не я буду, — не вгавав Хома, — хай тільки підростуть, то не допущу ніякого неподобства у новопшеничанському колгоспі, тоді не я в Сірка очей позичатиму, а оці дівчата. Прийдуть до нас на екскурсію, а в нас кукурудза, як дубовий ліс, кожне стебло на п’ять або й шість качанів. Та ще які качани — макогони! Хай покривляться, а то бач, шкірять зуби…
Дівчата справді приязно посміхалися до мандрівників, і одна з них, саме та, що на Пилипове «Здрастуйте!» відповіла: «Здоровенькі були!», забідкалася:
— Матіночко моя! Це ж ви, сердешні, здалеку. Пилом поприпадали… Спинилися б перепочити. У нас є криничка, біля кринички курінь і кабиця. Мавра з годину тому кукурудзу поставила, певне, уварилася вже. Ласкаво просимо на обід до нас! — Озирнувши поглядом гостей, дівчина натрапила очима на сердитого Хому і в поли вдарилася. — А цей, бідолашний, зовсім пристав, лишенько моє… Ось сюди, на оцю стежечку, завертай, холодною водицею лице освіжи, гарячої пшенички з маслом і сіллю попробуй…
От у яке становище потрапив Хома! З одного боку, він гнівом пашів супроти тієї дівчини, з другого — не було ніякої змоги вдержатися від спокуси… Що ж робити, який вихід знайти?! І Хома знайшов:
«Добре, хай сьогодні вона вгощає, а як стану в себе головою колгоспу, тоді — ласкаво просимо до мене на обід. А вже по обіді і візьму реванш. Ви похваляєтесь, що у вас кукурудза? А тим часом гляньте, що у нас коїться за Третьою балкою: там що не стеблина, то й вісім качанів!..»
Було б Хомі й спинитися на цьому. Так куди! Хома, коли сідав на Пегаса — це кінь, який приносить поетам натхнення, — то гнав його вже без всякої міри. Налічив вісім качанів на одному стеблі й досить, так ні ж!
«Отож, кажу, деякі стебла по вісім качанів мають, а деякі по дев’ять, а то й по десять! А одно стебло виросло таке заввишки, як тополя, і на ньому аж шістнадцять качанів. А ще інша рослина — двадцять чотири качани матиме…»
От куди Хому заніс його поетичний кінь Пегас. Скажете, забрехався? Скажете, соромно хлопцеві? Е, ні! Соромно людям у вічі дивитися не тоді, коли по двадцять чотири качани на одному стеблі виганяє, а коли й по одному не зав’язалося!
Бурхливі мрії ще більше стомили Хому, і він насилу доплентався до криниці, звідки била холодна, як лід, джерельна вода. Хома затамував спрагу, обмився по пояс і з чистою совістю підсів до вареної кукурудзи…
Як попрощалися з гостинними господарями, Куприк наздогнав Олю, пішов поряд неї і взявся розповідати небилиці.
— А знаєш, Олько, — почав Куприк, стишивши голос, — чого ото Пилипа й Хому так вигнало?
Оля повернула до Куприка жадібно розкриті довірливі очі. Очі ці були великі, чорні, з незгасним вогником, котрий міг то пригаснути від горя, то розгорітися в пожарище, коли Олине серце зачує десь несправедливість. Вона слухала, а Куприк вів далі:
— Це тому, що вони нишком їли жабів…
Про жаб Оля вже знала, то й відповіла Куприкові:
— Так вони ж тільки раз, щоб покуштувати…
— Тільки покуштувати?! — підхопив Олині слова Куприк з таємничими інтонаціями в голосі.— Ти слухай мене, я тобі скажу, що історією з бабою Теклею вони закінчили свої пригоди… — Куприк притяг ближче до себе Олю, схилив до неї голову й зашепотів: — А до того вони щодня ласували молодими жабенятами, тільки не дома, а на Скапенівці, на болоті. Там побудували собі курінь, землянку і піч і вже варили й смажили, скільки хотіли. Мене теж затягали, тільки я при одній думці… брр… Щось стає впоперек горла, під груди давить і не пускає. А їм нічого. Того й вигнало обох. Бо жаба у воді живе, то скільки вологи у неї в м’ясі! А вологу любить все на світі. Тільки надворі завесниться, а в колгоспі вже хапаються закривати вологу; не закриють — випарує, і врожаю не буде. А в жабів волога ніколи не випаровується. Отож як потрапить у хлоп’ячий організм, так той почне мов на дріжджах рости. Он хоч і глянь! — Куприк перевів очі на Пилипа й Хому. За ним попливла поглядом і Оля.
І побачила вона таке, чого раніше ніколи не помічала: Пилип і Хома справді були не такі, як усі хлопці,— гінкі, засмаглі, аж коричневі, шкіра в обох гладенька, мов шовкова, носи хоч і пооблазили, так у кого ж вони не облазять? Йдуть весело, легко і тільки похитуються в такт ході. Женька теж був високий і шовковистий, але все одно не такий. Всі хлопці не такі, хто жаб не їсть. Це відкриття так схвилювало Олю, що в неї вогнем запалали щоки, в грудях її набралося стільки цікавих новин, що коли вона не виллє душі Люсі, то не знати, що станеться. І Оля, закричавши щосили: «Люся, підожди!», кинулася навздогін за подружкою.
Куприк залишився сам. Дивився на Олю і задоволено всміхався. «От завдав їй жару, тепер півгодини з Люсею перешіптуватиметься. А я все й вигадав!»
Надивившись на Олю і Люсю й на те, як вони перешіптуються, Куприк поспішив, щоб наздогнати хлопців. В цей самий момент погляд його спинився на Пилипові й Хомі. Взявшись за руки і розгойдуючи цей подвійний ланцюг щирої дружби, вони весело скандували: «Раз, два, ще раз!» Але Куприк цих слів не почув. Та й взагалі він не слухав, а дивився. І побачив Пилипа і Хому зовсім такими, якими побачила їх Оля: гінкими, стрункими, шовковистими. «Звичайно ж такими будуть, — вигукнув бідолашний Куприк, — як ціле літо на болоті полювали!» І в його уяві враз усе те, що він вигадав для Олі, за правду стало.
Ціле літо обидва на тій Скапенівці пропадали. І ні з ким не гуляли, тільки вдвох! І все у них тайни! Кажуть: «На розкопки ходили». А бач, які це розкопки! Як отак «розкопувати», то, звичайно, вижене тебе. І пошовковіеш, бо в тому м’ясі вся сила!»
Куприк дивився на приятелів і не пізнавав їх. Гінкі ж, як тополі! А йому й безмін нічого не допоміг! Та й як допоможе? Безмін увесь зроблений із заліза, а в залізі вологи не буває ніколи, всю вологу одразу іржа поїсть.
У Куприка було гарне, свіже, порожевіле від хвилювання обличчя, а йому здавалося, що нужденнішого хлопця на світі немає. Якийсь час ішов мовчки в німому стражданні, потім вирішив: «А коли вони можуть їсти жабів, то чому мені заборонено? Я теж хочу бути і гінким, і рум’яним, і шовковистим».