Отак народилися жабоїдські думки у бідолашного Куприка.
До полудня Лісостеп зник зовсім. Ішли по неоглядному Степу, та, коли скінчилося море пшениці, грунт почав сіріти, обернувся на супісок. Ще Степ за спиною, а попереду вже Полісся! Чудасія!
Дехто з хлопців здогадався, що це ж вони дійшли до того місця, де відногу Степу перетинає видовжена затока Полісся з пісками, болотами, вереском, дряпоштаном і сфагновим мохом.
У дівчат був свій клопіт. Люся, не така довірлива, як Оля, вислухавши її, зразу сказала: «То Куприк умисне вигадав. Він знає, що ти всьому віриш, та й морочить тобі голову». У Олі обличчя зразу стало сумне-сумне, вона закліпала, на віях повисли сльози. Люсі стало жаль її. Вона раптом присіла на стежці, почала розгортати густий шпориш і придивлятися до дрібненьких квіточок, котрими були вкриті зелені стебла шпорищу.
— Ой Олечко, глянь, які вони красиві та манюсінькі! — скрикнула Люся.
Оля присіла біля неї, теж низенько нагнулася. Квіточки були такі гарні, що коли б збільшити їх та поставити в кімнаті, то все навколо прикрасили б. Оля забула про кривду, бо побачила перед очима свою хату, стіл, засланий білою-білою скатертиною, а на столі велику склянку з квітами. Вода в склянці прозора, через скло і через неї видно зелені стебла квітів. І Оля замилувалася… З дому перелетіла за одну мить на леваду. А як згадала про леваду, то в голові зараз постала біла хата по той бік вибалка й Ієреміада, бо то була Ієреміадина хата. Від цього видіння у Олі одразу піднялися її крильця. Маленьке її серце застукотіло, защеміло. «Не дам, не віддам я їй Григорія Савича, — кричало це серце, — вистачить їй студента Колі і тракториста Кучерявого!» Може б, і ще щось промовило Олине серце, коли б не Пилип.
— Ей, ви! Сидите, в траві копирсаєтесь. А чи знаєте, що Степ вже кінчився і перед нами Полісся?!
Пилип і собі присів біля дівчаток, і як присідав та дивився на Люсину голову, то у нього густо почервоніли і щоки, і вуха. «Як же ж гарно бути біля неї,— подумав щасливо. І зразу ж за цим вдруге подумав: — А чого це я так роздівчатився?! Хлопцям не можна до дівчат отак липнути, бо не козаки з них виростуть». І Пилип, немов той Атлант, що держав на в’язах усю вагу світу, поволі підвівся і, ступаючи, мов п’яний, рушив до Хоми, котрий вже готувався стати секундантом на дуелі, що мали відбутися між Куприком і Женькою.
Женька був незадоволений змаганнями з стрибків, він тоді не стрибав, а бавився. А ось як наввипередки побіжать, то Куприк знатиме! І побігли. Та як не поспішав довгоногий Женька, а Куприк обійшов його справа і вихопився вперед. Женька знову спалахнув.
— А чого це ти вперед вихопився?! — він шарпнув Куприка за плече так, що в Куприка голова затанцювала, як маківка у вітер. У Куприка кров теж інколи хлюпала до голови і затуманювала мозок. Наскочила коса на камінь, посипалися іскри! Женька кричав:
— А не будь такий! А то, бач, який! Як дам — знатимеш!
Куприк, ярий, мов дикий тур, гукав:
— Ти сам знатимеш! Думаєш — тільки ти битися вмієш?!
Григорій Савич ніколи не встрявав у такі історії, бо були ж на світі Оля і Люся. Оля з жахом дивилася на обох розбишак і благала:
— Хлопці, хлопці, ну хіба ж отак можна?! Женько, Куприку…
Глас вопіющого в пустині! Тоді на сцену вийшла Люся і закричала на увесь степ:
— Ах ви ж безсовісні отакі! Що ж ото робите? Зразу ж киньте мені битися! Обидва ж у крові! Женько, ти глянь на себе, Куприку…
Голос у Олі був жалісливий, а в Люсі гнівний, владний, ще й насмішкуватий. Олі хлопці не боялися, а Люсі — боялися. Як підніме крик, то увесь степ збіжиться, та й Григорій Савич почує! І вони розійшлися.
Оля намочила з баклажки свою біленьку хусточку, одним кінцем витерла носа Женьці, другим підборіддя Куприкові, і на душі в неї не було нічого, крім жалю. Люсі теж було жаль тих дурних хлопців, вона й свою хусточку намочила і теж почала витирати розбитого Женьчиного носа і розбиту Куприкову губу. Коли все це закінчилося, наперед вийшов Григорій Савич і сказав, як завжди, ущипливо й весело:
— Отак, значить, ми й ознаменували свій перехід із зони Степу в зону Полісся? Здорово!
Всі хлопці засміялися. Женька й Куприк поодверталися, дуже сопіли і дивилися в землю, неначе бачили через неї все, що робиться в тому американському штаті, котрий лежав по той бік земної кулі.
— Що, стидно?! Поодверталися? Сопете? — спитала Люся. — Ану, Женько, підведи голову, глянь у вічі Григорію Савичу… Та й ти, Куприку. Ну?
Згодом Тимофій сказав Женьці:
— Як же ти бився! Як дівчина! Треба у зуби його, у вухо, в пику, а ти! Ех, ти!
Женька ще кипів проти Куприка, але й Тимофієві слова його розсердили. Женька не любить битися з хлопцями, про бійку ніколи не думав, а тим більше про те, куди і як бити свого супротивника. Війна завжди заставала Женьку зненацька, тоді, як у нього мозок туманився; коли ж мозок у нього туманився, тоді він уже й зовсім не міг думати, куди бити, махав руками і бив, куди рука вцілить. Тимофієві слова вразили Женьку своєю бездушною жорстокістю. Правда, розумом він не осяг цього, зате серце його запротестувало проти Тимофієвої філософії.
— А ти мовчи! — крикнув. — Ач який! Куприка мені шкода було бити, а тобі надаю! — І грізно блимнув очима.
— Ти бач, який… — хоробро відповів Тимофій. — Гляди, щоб я тобі не надавав…
Але Тимофій, любив тільки похвалитися, Женьчиних кулаків боявся. І, підібгавши хвоста, він удав, що лопуцьком зацікавився.
Женьці після цієї розмови стало гидко-гидко на душі. І він несподівано заплакав. Іде, сопе, сльози ллються, за ними світу не видно. Отак і схлипував, поки не почув раптом вигуку:
— Три сосни!.. Ті самісінькі, що у мареві стояли!
Женька швиденько витер очі, підвів і спинився зачудовано: над дорогою виганялися з жита три сосни. Знизу їхні стовбури були сірі з рудавими пажилками, але чим вище, тим кора світлішала. А як почали добиратися до верховіття, то стала така, наче її хто з гарячої міді викував. Внизу вітру не чути, а вгорі він проходить, сосни тихо гойдаються, схиляються кронами одна до одної, і звідти долітає чи то шелест, чи не відома людям розмова…
Оля швиденько розгорнула карту подорожі. Хапалася, пальцем водила по трасі маршруту, потім щось знайшла там, сказала Женьці, дивлячись в його заплакані очі:
— Ці сосни Трьома сестрами називаються. Ось бач, де їх на карті позначено?
Женька глянув на карту, нічого там не побачив, а побачив Олину руку. Була вона, як і Олині щоки, туга, пшенична, дуже засмагла. Як розгортала шпориш, то осів на ній придорожній пил; коли мочила хусточку з баклажки, то цей пилок позатікав; потім плями висохли та так і залишилися. «От гарна в неї рука», — подумав Женька. Років зо три тому, коли обоє були ще зовсім малими, Женька роздражнив Олю, ще не знаючи, яка вона. І ось він побачив, як Оля, туга й дебела, як танк, посунула на нього. Сама плаче, сльози ллються, а суне. Женька тоді добре налякався і довго обминав Олю. Крикне здалеку «Плакса-вакса» і тікає. Тепер йому чудно і смішно від того: сказано — малюками були. Однак пошана до Олі відтоді так і залишилася в Женьки.
Женька ніжно глянув на Олю і раптом одвів її руку разом з картою:
— А бачиш, он на самому вершечку, на середній сосні, білочка сидить? Сама жовтенька, хвіст одставила!..
— Ой! Еге! — Оля вчепилася Женьці в плечі і все тяглася до вершечка середньої сосни.
Тоді підскочила Люся:
— Та де ви її бачите, де?!
— Та хіба не бачиш? Ондечки! Бачиш, одна гілочка пішла отак, а друга навхрест, так вона на ній сидить і передніми лапками ворушить.
Куприк теж задер голову, якийсь час дивився, потім скрикнув:
— А-а-а! Бачу! — І аж вгору підскочив: — Гляньте, гляньте, — там ще одна! Із-за першої визирає, бачите, бачите…
Тепер і Женька почав нишпорити очима по вершечку і, торсаючи Куприка за плече, нетерпляче допитувався: — Де, де?..
Григорій Савич стояв за Женькою й Куприком і думав таке: «Чи Ушинський на його місці міг би передбачити цю несподівану бійку і що б він робив після того, коли бійка все-таки сталася?» І не міг дати відповіді. Та й чи треба давати? Ось стоїть Женька, біля нього Куприк і, направляючи Женьчину руку своєю, гаряче кричить: