З цукерками у Тимофія вийшло так само, як із коржиками. Як їв Пилипові й Женьчині, то з жалем хвалився: «А мені мати не дали, кажуть: грошей нема». Всі тоді співчували Тимофієві: сунули йому в рот що краще, а тепер що вийшло?
Тимофій заплакав, але не тому, що йому стало соромно, — жаль було цукерок. Зранку б їх поїсти! А тепер що з них? Розмокли, розкисли!..
Він зашилив руку в кишеню, побарбався там і враз пожвавішав: хто сказав, що цього їсти не можна?
І почав їсти! Солодка кваша текла йому по руці, в солодкому були його підборіддя, ніс, щоки.
«Ех, Тимофію, Тимофію, глянь, на кого ти схожий!» — так повинна б була звернутися до хлопця його совість. Але, не звернулась: совісті у Тимофія не було.
Тільки Оля не брала участі у подіях. Дівчинка стояла, низько схилившись над маршрутною картою. Вона втратила напрям, завела кудись експедицію.
А їй же як довіряли! І як не довіряти! Адже вона перечитала всього Джека Лондона, всього Жюля Верна, Юрія Смолича, Миколу Трублаїні… У всіх кінцях світу побувала з своїми героями, всі океани виборознила вздовж і впоперек. Кого ж призначити штурманом експедиції, як не Олю?
Григорій Савич стояв збоку і думав. Помиляються хлопці, гадаючи, що він був захоплений географічними знаннями Олі. Правда полягала ось в чому. Ще з зими в учителя склалася думка, що Оля погано розбирається в картах. Щоб виправити цю хибу, він і призначив її штурманом експедиції. Перед походом Григорій Савич провів з нею кілька занять. Оля під час цих бесід дивилася на нього своїми великими розумними очима, неначе підтверджувала: «Еге ж, еге ж, все так і є, як ви розказуєте, і я вас добре розумію…»
Тепер Григорій Савич пильно позирав на Олю, і йому все ясніше і ясніше ставало: нічого в картах Оля не розуміла! Адже навіть чотирикласник може побачити, що треба було взяти повз розбиту громом сосну, а вона завела експедицію в болото.
До всіх цих подій Тимофієві не було ніякого діла. Він був заклопотаний своїми справами. Ще за п’ять днів до цієї події Пилип на археологічних розкопках знайшов бронзового жука. Жука цього він тоді сховав у кишеню, а коли він там завмер, проміняв Куприкові за пір’їну, котру, тікаючи через дорогу, загубив перепел. У Куприка жука виміняв Тимофій. Дав він за нього два гудзики. Тепер цей жук розкошував у Тимофієвому джемі і разом з черговою порцією цього наїдку потрапив Тимофієві у рот.
Розкусивши і пожувавши трохи, Тимофій скривився. В роті було гірко, гидко…
— Сплюнь! — зрозумівши в чому річ, крикнув Григорій Савич.
Еге, «сплюнь», коли у роті не лише бронзовий жук, а ще й солодкий джем. І Тимофій замість того, щоб сплюнути, проковтнув його!
Оля схлипувала над картою. До неї підійшов Куприк.
Справедливо було б з самого початку штурманом експедиції призначити його, а не цю безпорадну дівчинку. Проте старий морський вовк розумів і Григорія Савича: раз Оля і поняття не має, як користуватися картами і читати їх, хай навчиться. І він підкорився необхідності. До того ж матроси мусять бути дисциплінованими, витриманими, чемними, а надто щодо дівчат. Куприк і уявити не міг, як би ото він сказав Григорію Савичу: «Бач, призначили її, а вона куди завела!» Так ні один матрос в світі не міг сказати, не до лиця, це людям, висоленим морем, загартованим у бурях і штормах. Тому Куприк ні разу навіть не наближався до Григорія Савича, ні разу не дозволив собі лізти з порадами до Олі. Та коли вона розгублено спинилася, коли заплакала, дивлячись на карту засльозеними очима, йому стало жаль її.
— Можна, Олю, поглянути на твій компас? — спитав він.
Оля крізь сльози простягла йому експедиційний компас. Він був неушкоджений, правильний, як слід показував на північ синьою стрілкою і на південь червоною стрілкою.
Взяв Куприк у руки карту і компас, і в нього враз роздулися ніздрі. І став він високим, сильним.
Григорій Савич, поглянувши уважно на обох, спитав:
— Що тут у вас сталося?
— Та нічого, — відповів Куприк і неначе спиною своєю Олю затулив. — Ми трохи збилися.
Інший хлопець поспішив би скинути провину на Олю, ще, може, й висміяв би, а Куприк затулив її отим словом «ми». Бо хто це ми? Це можуть бути і Куприк та Оля; і Куприк, Оля та Григорій Савич, і ціла експедиція…
Григорій Савич подумав: «От у Куприка є мета життя — стати матросом, а ця мета робить його великодушним, красивим». А Оля своє подумала: «Куприк товариша не потопить, а підставить плече й допоможе». Вона вдячно позирала на Куприка і від чистого серця вважала, що на світі немає кращого хлопця за Куприка. Якби ж він знав це! А втім, не до Олі йому було. Щось інше привернуло його увагу. Він заглибився в карту і як підвів голову, то вже не весело, а турботливо, заклопотано.
— Що там у тебе, Купріяне? — стривожився Григорій Савич.
— Це не болото, — відповів тихо Куприк. — Це Тринадцята трясовина.
Як не сказав це тихо Куприк, а всі враз стихли. Про Тринадцяту трясовину всі знали. Є різниця між болотом і трясовиною. Болото хоч і залите водою, так не глибоке, вгрузнеш по коліна і намацаєш під ногами твердий грунт. Трясовина ж залита тванню,[5] і ця твань іде в глибину. Біда тому, хто, не роздивившись, ступить сюди. Зразу загрузне по коліна; почне вилазити, та замість того, щоб вибратися на берег, застряне ще дужче. З води можна виплисти, з болота — вистрибнути; твань своєї жертви не випустить… Чим дужче жертва борсається, тим глибше засмоктує її трясовина — по стегна, по пояс… І затягне повільно, не хапаючись, як затягає удав у пащеку бідолашну сарну…
З трясовини йшов важкий дух. Поверхня її в тих місцях, де не росла трава, була не гладенька, рівна й весела, як на річках і озерах, а вкрита, як жаб’яча шкіра, зеленими бульбашками. Бульбашки ворушилися, тіснили одна одну, лопалися, заражаючи все довкола важким духом.
І зовсім стало тихо, коли Куприк, взявши Григорія Савича за рукав, показав на кущ верболозу, що ріс на межі берега і трясовини. Там, стягуючи дві гілки, закрутилася вісьмірками гадюка. Трясовина і гадюка! Хоч кому страшно стане. Явтух злякано позадкував, Білан тривожно і застережливо заскавулів. На довершення всього Женька скрикнув:,
— Та ви гляньте сюди! Тут ось череп і дві схрещені кістки намальовані, як на стовпах високовольтної передачі!
Всі голови повернулись до сосни. На широкостесаному стовбурі побачили такий малюнок, як описав Женька. Череп і кістки попереджували експедицію про небезпеку. Всі збилися докупи і позирали то на страшне зеленкувате болото, то на змію, що вигрівалася проти сонечка, то на напис.
— Я виламаю лозинку і вб’ю її! — палко промовив Женька. — Ач як закрутилася!
— Стривай трохи, — придержав його за руку Григорій Савич, — і послухай, що я тобі розкажу.
Григорій Савич знайшов поглядом широко розкриті, повні тривоги й цікавості Хомині очі — Хома вмів надзвичайно гарно слухати — і почав свою розповідь.
Розповів він таке.
Діялося це давно. Хлопці Іван та Василь надибали в болоті гніздо дикої качки. Вирішили видрати. Притягли до болота повалену вітром деревину, примостили, щоб перейти по ній до гнізда. Іван взявся держати деревину, Василь поволі пішов по ній. І тут відбулася трагедія. В качине гніздо заповзла гадюка. Коли Василь простяг руку в гніздо до яйця, змія вкусила його за палець. З болю і від жаху Василь одсахнувся і впав у болото. А то було не звичайне болото, а трясовина…
— Ой! — з жахом вигукнула Оля. — Він-бо ж не вилізе, вона засмокче його!
Хома витер з лоба холодний піт. Підвів очі на Григорія Савича:
— А Іван хіба не кинувся рятувати його?
— Чого ж не кинувся? Кинувся! — аж затрясся Пилип. — Правда ж, Григорію Савичу!
— Правда, — відповів Григорій Савич. — Почав підсувати ближче до Василя деревину, зчинив крик. Та поки люди прибігли, то замість Василя на болоті побачили тільки його картуз…
— Коли б його гадюка не вкусила, — сказав з притиском Женька, — то він учепився б за деревину і врятувався б. А коли вкусила, то, звичайно…