Слідам за цим почувся Хомин голос:
— Ану дай і я. — Хомі, певне, теж сподобалося, він прицмокнув і потяг розімлілим голосом: — Ще краще, як мед! Гарне, гарне!
Після цієї Хоминої рекомендації знову настала тиша. Слідом за нею пролунав невтомний Пилипів голос;
— Уже готове, Куприку, їж! Чого ти голову одвернув? Ти думаєш, яке воно? От правду кажу: добре, як мед!
Але Пилип, видно, був недостатньо красномовний, і на переди ній край вийшов Хома. Він звернувся до Куприка з такими словами:
— Ти не одвертайся, а прямо дивись на сковорідку. Я, коли ми тоді з Пилипом вперше їли, теж одвертався, а покуштував, кажу Пилипові: «От гарне яке!» І Пилипова баба, як їла, все хвалила… То й ти, чуєш, Куприку, їж… їж…
Голос Хомин був напоєний співчуттям і душевність, І все ж за хвилину почулося не плямкання, а сильне Куприкове схлипування і слова:
— Ой, навернутися не можу… Пробую, пробую, а воно не навертається. І очі дивитися не хочуть, і рот не розтуляється, і шия не слухає…
І Куприк — майбутній матрос — заридав!
Григорій Савич, Люся, навіть Тимофій обернулися на те ридання.
— Бач, як плаче, — зітхнула Люся. — І вирости хоче, і їсти не може…
Люсі було жаль Куприка. Але мала вона й іншу печаль. Пов’язана вона була з Пилипом. «Ну постривай же, — кипіла дівчинка, — тепер я і на сто кроків не підпущу до себе. Не хочу дружити з таким жабоїдом!»
Женьку так само розривали двоїсті почуття: з одного боку, йому було шкода Куприка, що він не може їсти печені, отож певне, і не виросте. З другого боку, в грудях у Женьки таїлося побоювання. Що ж буде з Куприком, коли його пожене в ріст?! Тепер з ним нічого не зробиш, а тоді? І Женька то поривався крикнути: «Куприку, їж, воно ж гарне, як мед!», то стримував себе, проказуючи в думці: «Не їж його, Куприку, воно гидке!»
Колись жив на світі дядько Буридан, а в нього був осел, не Явтух, а якийсь інший. Так цей осел потрапив у таку біду: забрів між дві копиці і не міг вирішити, в якій з них смачніше сіно. Потягнеться в один бік, неначе ж там така отава, що вже кращої і бути не може, але поки це думає, другим оком назорить другу копицю, і здасться йому, бідолашному, що тут ще краща. Отак тикався то в той бік, то в другий, та й помер з голоду.
Женька не помер з голоду, бо перед тим добре наївся картоплі із салом, але попостраждав Женька багато. І червонів, і блід, і схоплювався, і сідав, та так і не міг ні сказати: «Куприку, їж, бо ж солодке, як мед!», ні: «Куприку, не їж!»
Куприків плач стривожив і Олю. Вона одклала ложку, прислухалася до того, що діялося за кущами, потім, коли звідти долинуло вже не стримуване Куприкове ридання, схопилася і майже побігла за кущі. Там вона побачила розгублених Пилипа й Хому і скуленого Куприка. Від цієї картини в Олі заболіло у грудях. Вона поклала Куприкові руку на плече і, тамуючи сльози, сказала тихо-тихо:
— Ти не плач, Куприку. Не треба плакати. Ти краще поглянь на печеню, яка вона гарна! Ось підведи голову, глянь!
— Не можу, — здригався в риданні Куприк.
Оля вуркотіла біля нього, торсала, утішала:
— Як не хочеш сам, то давай удвох. Ось на тобі оцю шпичку, а я візьму оцю. Отак настромляй і їж. Можеш і не дивитися і заплющ очі і їж…
Оля дала шпичку Куприкові, сама озброїлася, нанизала на одну й на другу по кусочку печені. І знову вуркотіла:
— То тільки перший кусочок тяжко з’їсти, потім легше стане. — Вона дотяглася ротом до шпички, зняла з неї зубами печеню і вже крізь зуби промовила: — І ти отакечки… — Кажучи ці слова, Оля почала жувати і, жуючи, приказувала: — Правду Пилипова баба казала: таке ж самісіньке, як пряжені голубенята… От їй-право…
Куприк теж був потягся губами, але не витримав, швидко одвернувся і знову впав головою собі на коліна:
— Ой, не можу, Олько… Душа не приймає…
Куприк заридав на увесь голос. І саме в цей момент наперед вийшов Женька, збуджений, з вогняними вилисками очей. Творчі муки його не були марні. Він залишив Буриданового осла здихати на самоті і закричав:
— А ти не плач, Куприку, чуєш! Бо волога і в риб’ячому м’ясі є! Бо риба теж живе у водній стихії. Чуєш, перестань плакати! Як дійдемо до Рудиці, то наловимо хіба ж стільки!
Поява Женьки на сцені була історичною. Всі стихли і стояли з роззявленими ротами. На вудочку піймалися навіть Хома й Пилип. Але тривало це одну тільки мить. Пилип перший розкусив Женьку і, розкривши вуста, сказав:
— Вологи, твоя правда, багато в рибі. А сонячної енергії? Де ж у риби візьметься сонячна енергія, як вона живе під водою, а там і сонця немає?! Ти його, Куприку, не слухай, наберися снаги і їж!
— Їж, Куприку, — сказала й Оля. — І я з тобою. А вдвох буде веселіше.
Нічого не одповів Куприк, встав і поволі пішов до Явтуха, схилився на нього й знову захлипав, тільки тепер вже тихенько.
Цьому Явтух дуже зрадів, бо Куприк затулив йому від мошви добрий шмат спини.
Далі сили експедиції розподілилися так: Куприк ридав, припавши Явтухові до спини; Явтух обмахувався хвостом і жував траву; Люся, помивши після обіду посуд, почала готувати крем на закуску; Тимофій, заморивши голод мискою картоплі із салом, солодко дрімав, поклавши голову на рюкзак, і втішався з Куприкової трагедії: «Вигадає собі кару і страждає. Так йому й треба, щоб дурним не був!»
Куприк гірко переживав свою поразку. Мовчки дивився на карту і мовчки звіряв рух експедиції за компасом.
Тим часом картини довколишньої природи почали мінятися. Болота закінчилися. Пішла висока земля. Бори на ній росли велетенські, бо це ж Полісся! І поляни зустрічалися просторі: трави на них стояли високі, і запах квітів змішувався з пахощами розігрітої проти сонечка хвої. Дихалося легко-легко!
Всі пожвавішали, завели пустощі. Незабаром і Куприк ожив: такі бори, пахощі й сонце кого не звеселять! І він думав: «Правду сказав Григорій Савич: не тільки світу, що у вікні — за вікном ще більше. Знайдуться ще й кращі ліки!»
Поки він так думав, Явтух якось незвично підвів голову; спинився на мить і Білан: до запаху теплої хвої, сонця й квітів долучився ще один запах.
Пахло близько річкою.
Це була Рудиця.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Заторохтів Любин візок, і вона ще здалеку закричала:
— Давайте, хто більше придумає синонімів до слова «йти!»
— Подумаєш, — бадьоро обізвався Кость. — Я таких синонімів напридумую, що тобі й не снилися… Ось, наприклад, — іти. Потім… потім… потім…
Після третього «потім» Сашко одсунув Костя на задній план і теж спогорда зиркнув на Любу.
— Отих синонімів я знаю стільки, що й не перелічиш. Ось, наприклад: я пішов, ти пішла, воно пішло…
— Добрі мені синоніми, — засміялася Люба. — Ти ж відмінюєш дієслова. А синоніми — це інше. Кожна людина свою вдачу має. Он Олька Тишкова — не ходить, а копотить на своїх височеньких каблучках. Сама як куріпочка, ніжки маленькі, на неї ніхто й не скаже, що йде, а — покопотіла. Козенятко маленьке, коли щось цікаве побачить, то теж копотить. Арсен Гаврилович Галушка не ходить, а чапає. Бо високий, ноги довгі-довгі, як у чаплі, от і чапає. Хіба ж не правда? А Катерина Савченківська та швиденько-швиденько ногами перебирає. Хто побачить її, не каже: «Катерина пішла», а «Гляньте, он Катерина подріботіла!» Вустя Губенкова як розженеться на ферму, тільки вітер шумить за нею. То говорять тоді: «Бач, як гайнула!» Кучерівська Мотря кругленька, повненька, мов м’ячик; вона не йде, а котиться. Чи, може, скажете, що не так? Дід Юрко Мірошниченківський вже не ходить, а човгає, часом шкутильгає, а як підтомиться, то плентається чи там чвалає. Коли хтось по болоті йде, ноги високо підіймає, кажуть — чалапає. Сидір Наумович як повертається додому, то всі кажуть — човпе, сопе, суне. Це старі так, а молоденькі — підтюпцем женуть. Хто йде розгонисто й швидко, того питають: «Куди це ти чимчикуєш?» — Оце все — чимчикувати, копотіти, дріботіти, човгати, чапати, чалапати, шкутильгати, сунути, повзти, тюпати, сопіти — синоніми до слова йти. Бачите, скільки їх!