— Е, — сказав Кость, вислухавши Любу, — і я ці слова знаю, тільки вони на язик не набігають так швидко, як у тебе. А й тобі не все набігло. Бо ще є синонім дибати. Мати як натомиться на роботі, то каже: «Оце так натопталася, що насилу додому додибала». Наша Катька, коли вчилася ходити, то теж казали: «Дибоньки, Катю, дибоньки!» А коли ще посидіти та подумати, то ого скільки можна придумати!
Теоретик Сашко як не напружувався, а не міг придумати жодного синоніма. Хоч плач. На язику вертиться, а набігти не набіжить. Але ж не був би він теоретиком, коли б не знайшов виходу. Від оборони він перейшов у контратаку.
— А ми з Костем щось знаємо, а ти не знаєш. Ага! Тепер хоч до вечора проси, все одно нічого не скажемо.
Сашків постріл влучив Любі не в брову, а в око. І про синоніми, бідолашна, забула.
— А що ви знаєте? І мені скажіть…
— Еге, чекай, — за себе й за Костя відповів Сашко, закріплюючи перемогу. — Багато знатимеш — швидко постарієш!
Люба терпіти не могла, щоб хтось знав щось, а вона щоб не знала. Як коли вона навіть плакала, так хотілося мерщій почути новину. Хлопці користалися цим і дражнили її, як хотіли. І сьогодні вони наготувалися до цього ж. Їм приємно було чути, як Люба, скривившись, жалісно благала: «Ну, скажіть, хлопці, скажіть. Я ж вам завжди все розказую…»
Це була правда.
Але благання її не вплинуло.
— Проси не проси, все одно не розкажемо. У нас такий секрет, що тільки хлопцям знати можна, а дівчатам — ні одній в світі!
Е, хлопці, хлопці, даремно ви поспішили з такою обіцянкою, бо не мине й п’яти хвилин; як ви самі набиватиметесь, так вже вона й слухати не схоче, хіба дуже прискіпаєтесь, то змилосердиться. І справді, через хвилинку Любі вже неначе й не кортіло дізнатися про Костів і Сашків секрет. Хіба це вона пхикала: «Скажіть, хлопці, скажіть?» То хтось інший. Люба ж зайшла на грядку і так пустила свої руки між огудинням, що вони замигтіли, мов метелики.
— Е, а чого ти так? — не стерпів зневаги до своєї таємниці Кость. — Чого ж ти мовчиш, чого ж ти у нас не питаєш?
— Та ви ж не хочете казати!
— Так то ж ми тільки так, — палко промовив Кость. — А як ще раз скажеш: «Хлопці, розкажіть», то й розкажемо. Еге, скажеш?
— Ні, не скажу, — закрутила головою Люба.
— Ач яка! — вигукнув з докором Кость. — А чого ти така? Ти допитуйся у нас… бо ми таке з Сашком надумали! В експедицію підемо, як оті новопшеничанські хлопці і як норвезький мандрівник Амундсен. Тепер спитаєш, скажи, спитаєш, еге? — зазираючи у вічі Любі, допевнявся Кость.
— А навіщо ж мені запитувати, — тихенько засміялась Люба, — коли ти сам мені про все розказав.
Але ж це сміялися тільки Любині очі. Люба була однолітком Сашкові й Костеві і така ж, як і вони, довірлива й охоча до всяких сенсацій.
— В експедицію вирушити? Та що ти кажеш?! — вигукнула дівчинка і звернулась до Сашка:
— Правда цьому, Сашко?
— Та правда ж! — замість Сашка поспішив відповісти Кость. І додав щось таке, що й зрозуміти не можна було. — Білана нам шкода стріляти, так ми украдемо Верещаківську Жульку з цуценятами. Як вони повиростають, запряжемо в нарти і рушимо…
Люба дивилася своїми чесними очима на Костя, і Сашко пояснив їй.
— Це ж Амундсен — пам’ятаєш, Хрисанф Іванович розказував, — як їхав відкривати Південний полюс, так розплодив багато собак. Проїде п’ятдесят кілометрів, залишить нарти про запас з продовольством, а собак постріляє. Поки доїхав до полюса, то з усього розплоду тільки й залишилося по запряжці для нього самого та для супутників, щоб було на чому повернутися. Так зате ж яка йому була мандрівка назад! Зупиниться біля постріляної запряжки — і живи та поживай собі! Є покорм для людей, є й для собак, бо собаки і собачатину їдять, а коли ще морожену, то для них і кращого нічого нема. А англійський мандрівник капітан Скотт собак не брав, сам повіз свою запряжку, і його товариші теж. Так назад не повернувся ніхто, всі загинули. — Сашко передихнув і доказав цілком обгрунтовано: — А ми загибати не хочемо. У Жульки четверо цуценят та ще десь дістанемо…
— У Потапової Розьки було аж шестеро, так потопили у старому відрі,— з жалем промовив Кость. — А то б до чотирьох Жульчиних додати шестеро — і вже десятеро. Згодом ще розстаралися б. Коли б зібрати цуценят з двадцятеро — то експедицію можна було б організувати! А так, звичайно, — Жулька та й уже… Але нічого, до зими наплодяться.
Треба сказати, що Люба так і не зрозуміла до пуття Сашкової розповіді. А втім, вона навіть і не намагалася її зрозуміти. То хлоп’яча справа. А в неї і своїх тепер вистачить. І рюкзаки треба приготувати, і сухарів, і чашок, і ложок… Цим ділом вона й зайнялася.
А Жулька нічого й не знала. Ніколи їй було цікавитися різними сторонніми речами. Вся увага її була спрямована на одне — заховати якнайкраще своїх цуценят. Дід Трохим Верещака та його баба, котру звали Палажкою, хоч і любили Жульку, та не дуже приязно ставилися до її приплоду. Бо баба, як тільки що, так одразу кидається до діда і каже йому: «Чуєш, Трохиме, у Жульки знову аж четверо. Набери відро води у криниці та потопи». Дід Трохим слухняно йшов до криниці, набирав у відро води і вкидав туди одне по одному всіх цуценят, а тоді виносив за город і закопував у рівчаку.
П’ять разів за своє життя Жулька була свідком такої сцени, а на шосте надумала: «Зроблю все, щоб дід та баба й не догадалися, що у мене є маленькі». Тож, як прийшов час, Жулька сховалася не в сараї, як це раніше робила, а забігла аж в горби і там у будяках стала матір’ю чотирьох гарненьких цуценят,
Взяти голими руками Жульку з цуценятами хлопці не забиралися. Сашко одяг дідові ватяні штани і такого ж ватника. У Костя діда не було, то він «позичив» ватяну пару у матері. Як, бува, накинеться Жулька, то рватиме не хлоп’ячі голі литки, а материні та дідові ватники.
Для цуценят Кость прихопив торбу; для Жульки — мішок з натягненим обручем. От побачить Жулька, що до лігва наближається зловорожа рать, кинеться назустріч, а Кость викине на перед мішок з обручем, вона і вскочить туди, як окунь у ятір! Коли Жулька буде вже в мішку, тоді можна братися і до цуценят.
Тактику Кость і Сашко застосували вовчу: наступати з обох боків — з півдня і півночі.
Пішли.
Жулька, нагодувавши малих і простеживши, поки вони поснуть, сама задрімала. Приснився їй поганий сон — спочатку побачила вона бабу Палажку, а потім і діда Трохима з старим відром. Жулька нажахалася і прокинулася від власного гарчання. Але, на щастя, і дід, і баба були лише сном. Ніяких людей ніде навколо не було, тільки за кущами, купаючись в куряві, цвірінчали горобці та гули джмелі над будяками, котрі напинали свої сизі кобеняки над Жульчиним лігвом. В небі світило гаряче літнє сонце, промені його, прорвавшись у шпариночки між листям, золотили пом’яту траву. Гудіння джмелів і пахощі рясних червоних квітів на будяках якось начебто аж заспокоїли Жульку, і, промовивши в думці: «Який все-таки поганий сон», вона витягла морду і підставила її під окремий промінчик, що увесь час зазирав у це зелене житло. Промінчик був теплий, діяв він заспокійливо. Може б, і заспокоїлася Жулька, коли б раптом з півночі не дмухнув вітрець.
Жулька аж скинулася. Вона одразу пізнала хлоп’ячий запах і зрозуміла, що наближається Кость.
Костя Жулька знала. Це був дуже вредний школяр. В кишені у нього завжди повно камінців. Забачивши Жульку, він швидко застромляв руку в кишеню, вихвачував звідти камінець, приділявся і швирголяв у Жульку. І все намагався поцілити їй або в бік, або у хребет. Разів кілька таки поцілив.
Цей візит вразив Жульку своєю несподіваністю. Чого Кость потрапив сюди? Чого йому треба? Жульчине серце почало наливатися розпачем і злістю.
Тим часом вітер, пролетівши з півночі від Костя, вдарився об Сашкові груди і подався назад. Жулька зойкнула. В подиху вітру з півдня вона перехопила ще один запах — тепер вже Сашків, Сашка Жулька теж дуже добре знала. Він сам хоч і не кидав каміння на неї, так завжди подавав теоретичні вказівки як не Костеві, так іншому такому ж самому практикові: «Та ти не поціляй так низько, поціляй вище. Тоді вцілиш якраз у хребет!»