Розповідь агронома Хрисанфа Івановича розкрила хлопцям очі на дещо. До цього часу Кристалічний щит існував для них сам по собі, а бескеття на берегах Вуші — саме по собі. Тепер з цих двох роз’єднаних кусків приятелі утворили одну цілість.
Коли Хрисанф Іванович поїхав, Кость кивнув Сашкові пальцем:
— А підсуньсь лишень сюди.
Сашко підсунувся.
— А ти знаєш, чого новопшеничани до Кристалічного щита пориваються? Що їх на Вушу тягне? Дикого скла схотілося, думаєш, ні?
Сашко аж одсахнувся з несподіванки:
— Дикого скла схотілося? А цього не хочуть? — Сашко скрутив дулю і тицьнув її в бік, де, на його думку, мали бути новопшеничани. — Свого, видно, у них нічого немає, так вони до нас! А дзуськи! Самі все визбираємо. Хай після, нас пошукають.
— Хай пошукають, — підтвердив Кость…
Через три дні, коли Костеві ноги одійшли і перестали щеміти, а Сашко поповнив у своєму організмі запаси поту, витраченого під час змагання з Жулькою, нова експедиція в складі Люби, Сашка, Костя й Білана вирушила на південь, пересікла Петрів байрак і зробила зупинку в березовому гаї, що розрісся навколо величезного кам’яного лоба посеред неозорої піщаної рівнини. Це Кристалічний щит почав вилазити на світ білий. Отут і була закладена перша база, спираючись на котру, нова експедиція зробить згодом стрибок у невідому й далеку гірську країну на березі річки Вуші.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Річка звалася Рудицею, село Рудним, урочище біля села на березі річки, де спинилася експедиція, — Руднею. Камінці в найближчому озері, котрих на дні лежали незліченні тисячі, називалися рудою. Болотяною, бо є руда гірська, така, як у Кривому Розі, а є — болотяна. Така, як тут.
Куди ж це ми потрапили? Що це за край такий? — міг би спитати кожен учасник експедиції. Так коли б же не Григорій Савич!
Світило сонце, палахкотіли квіти, гули сосни над головами. І ось тоді, вибравши слушний момент, Григорій Савич, несподівано спинивши Пилипа, спитав його: «Чи завжди металургійний центр України містився на Подніпров’ї і в Донбасі?» Пилип на це запитання відповів: «Завжди!» Григорій Савич, однак, не погодився з Пилипом і почав розповідати, що і до Богдана Хмельницького, і в часи Богдана Хмельницького, і пізніше — за життя Тараса Шевченка — металургійний центр України був, де б ви думали? У Поліссі! Пізніше з’явилися два нові центри. Один з них на Дніпрі — в Дніпропетровську, другий — за чотириста кілометрів на схід — у Донбасі.
Центр не може виникнути там, де є руда і нема вугілля або де є вугілля і немає руди. Центри виникають, де є те і те.
Хлопці ухопилися за цей пункт, думали посадити Григорія Савича на слизьке:
— Ну, добре. Руда тут, хоч і поганенька, є. А де тут вугілля, доменні печі?
Григорій Савич удар одвів і перейшов у наступ:
— А ви знаєте, що тут було? От що було. З отого он озера підвозили сюди руду; в оцьому лісі, що навколо нас, випалювали вугілля. Піч, в якій варилося залізо, стояла на березі. Тут же був побудований і водяний млин. Вода Рудиці крутила колеса, вони ж приводили в рух молоти і ковальські міхи. Міхи роздували жар у печі; руда плавилася, спливалася у великі розжарені кулі. Кулі ковалі клали під молоти, і ті вибивали з металу шлак і шкідливі домішки. Як день, то з-під молота виходило чотири, а то навіть і п’ять пудів; коли працювало дві пари молотів, то — десять пудів. Над рік одна піч давала 3000 пудів. Для старих часів цього вистачало, а пізніше, коли прийшов вік пари, залізниць і електрики, стало замало. Сімдесят-вісімдесят років тому на Дніпрі народилися заводи, котрі могли виплавляти на рік п’ять мільйонів пудів!
Тільки у ці нові часи сталося багато змін проти колишнього. Тоді неодмінною умовою виробництва заліза була близькість родовищ сировини. Коли ж з’явилися залізниці, тоді віддаль не стала страшною. Донецьке вугілля лежить за чотириста кілометрів від криворізької руди, і на обох кінцях процвітає промисловість. Криворізькі ешелони везуть для донецьких заводів руду і, залишивши її там, вантажаться вугіллям з тим, щоб одвезти його в Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, на металургійні заводи Криворіжжя. Так що вагони порожняком не ходять.
Крім металургійних баз на Дніпрі і в Донбасі, Радянський Союз має могутні бази на Уралі, в Сибіру. Там побудовані найбільші домни на світі. Радянська країна пишається своєю металургією. Але нам все одно дорогі й ці пам’ятки старовини, розкидані скрізь по Поліссю. Стародавні залізні печі теж робили для нашого народу добре діло…
Під неквапливу мову Григорія Савича Пилип присів біля горбочка і встромив ніж у землю. Спочатку йшов пісок, за ним — куски чорного деревного вугілля, потім бита цегла, шматки циндри і всяке подібне сміття. Не було сумніву, що саме тут стояла піч, в котрій колись рудні-майстри, або ще інакше — рудники і ковалі,— варили залізо. Якби все це гарненько розкопати та дослідити, то можна було б довідатися, з якого саме дерева колишні вуглярі випалювали промислове вугілля, можна було розчистити основу і довідатися про розміри печі, про цеглу, з котрої її було вимуровано, може, пощастило б знайти і кусок давнього заліза. Звичайно, можна було б все це зробити, коли б Пилип і Хома надавали значення таким речам. Так де ж! Що вони — кандидати наук, доктори наук, члени-кореспонденти Академії наук? Вони ж просто хлопці-романтики, котрим в очах мерехтіла блискуча золота старовина: золоті мечі, діаманти, золоті підкови та, може, ще й золоте сідло, хоч про нього вони ні разу не згадували. Коли б відкопати отаке, а не куски старої цегли, циндри, глини та всякого іншого сміття!
Покопирсавшись хвилин з десять і досягши череня печі, Пилип розчаровано підвівся, витер об долоню археологічного ножа і промовив з відтінком досади:
— Не буде тут ні скіфського золотого меча, ні скіфської золотої підкови…
— Двох золотих мечів і однієї підкови, — виправив друга Хома.
— Еге ж, — вислухавши Хомине зауваження, вів далі Пилип. — Нічого цього тут не буде. Бо це Полісся, а скіфи з золотими мечами й підковами кочували в Степу і, може, інколи набродили і в Лісостеп. А сюди — ніколи.
Хома й собі насупився.
— В такій багнюці відразу погубили б усі золоті підкови. Он кажуть про Індію, — несподівано змінив напрям своїх думок Хома. — Отам золота, дорогоцінних каменів, діамантів, рубінів! Там у кожної жінки на лобі рубін. Вона йде, а він так і сяє, так і сяє,— я в журналі бачив. Е, що казати. Як виросту та поїду в Індію заводи будувати, так уже надивлюся. А то тільки в журналах…
— Атож, — зітхнув Пилип. — У Індії діамантів скільки хочеш. — І ще раз зітхнув. У нього на серці було негарно. Підійшов уранці до Люсі з квіткою, простяг, щоб подарувати їй для гербарію, так одповіла: «Як жаб їси, то не треба мені твоїх квітів, щоб і очі мої тебе не бачили!»
Пилип думав, що Люся тільки удає, що сердиться, і підійшов до неї згодом і вдруге, і втретє. Даремно. Квітами тепер з нею нічого не зробиш. От коли б скіфський золотий меч і золоту підкову знайти!
Образ Люсі з золотим скіфським мечем і золотими підківками на черевичках так захопив Пилипа, що він аж обернувся в той бік, де дівчинка поралася з Олею біля кущика квітів. Копаючи землю, Люся посадила собі на ніс грудочку землі, в котрій застряла велика прозора піщинка. Промінь сонця упав па ту піщинку. Блиснуло, засяяло…
Пилип схопив за руку Хому:
— Ти дивися, дивися… То ж діамант сяє…
Хома глянув і закляк вражено. Індія була вдома, нікуди не треба було і їхати. Діамант сяяв на носі у Люсі, та ще як сяяв, аж сліпив!
А Люся тим часом, відчувши на собі хлоп’ячі погляди, підвела руку, витерлася. На долоні в неї залишилася пляма сірої землі’ з піщаною зерниною. Зернинка була ловкенька, прозора, мов скляна. Коли б Люсі було років на два менше, вона захопилася б цією блискіткою і сховала б її з кишеню. Але вона вже виросла з тих літ, коли дівчатка збирають черепочки, гудзики, барвисті скляночки. Тож Люся, помилувавшись трохи зернятком, скинула його на траву разом з землею, оббила долоні і почала зав’язувати панку, куди перед тим сховала нову рослину для гербарію. Чи вірно, Люсю, ти зробила, що скинула ту блискітку? А може, то й не піщинка була, а якийсь дорогоцінний камінь — гірський кришталь чи й топаз? Де це дорогоцінні камені? На Поліссі? Кожен на таку думку всміхнеться.