— То вони як зустрілися, а він, чуєш, мацальцями його так і тягне. Присоски на кожному мацальці з миску завбільшки, страшні. А він як терне його боком та до підводної скелі так і притискає, до крові роздушив, тоді — у пащеку і з’їв.
Незважаючи на деяку стилістичну недовершеність розповіді, Хома слухав приятеля, затамувавши дихання. Він з усіма подробицями уявляв перипетії грізної сутички, і що йому було до того, що «він» у Пилипа означав і восьминога, і кашалота! Очі у Хоми блищали, в них одсвічувався захват і жах.
Переживши трохи подію, Хома, облизавши губи, узявся розповідати зміст останньої кінокартини, яку він бачив. Під час цієї розповіді Пилип увесь час схвально кивав головою, а Хома з притиском вигукував:
— А він тоді, чуєш, на коня! А він за ним біжить, чуєш! А він кричить: гляди, наздоженеш чорта лисого! А він тоді: бац! бац!
— Убив? — спитав Пилип.
— Куди йому! Там яма була. А він у неї — беркиць! А він тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та! От гарна картина…
Все вже переговорили, а марш тривав.
Хома почорнів, очі його глибоко поховалися у вічниці і палахкотіли напруженим гарячковим блиском. Пилип теж потемнів, став якийсь менший і не такий шовковистий. Але кроку не применшував. Час від часу вія питав у Хоми:
— Держишся, Хомо?
— Держуся, — відповідає Хома. — А мені що?
— А ще довго зможеш продержатися?
— Хоч і до смерті…
На цьому обидва замовкали. Бо від безводдя в роті у них попересихало, язик був шорсткий, наче сукняний, губи ще більше вкрилися смагою, а піднебіння стало, мов шкураток.
Після полудня, помітивши, що Пилип увесь почорнів і змарнів, Люся підійшла до нього і тривожно спитала:
— Чи ви з Хомою не захворіли, Пилипе?
Коли б Люся спитала тільки про нього, обминувши Хому, Пилип розсердився б, бо не сам же він терпів без хліба й води це випробування, а з другом. Те, що Люся Хоми не забула, зігріло Пилипове серце. І в думці він скрикнув: «От дівчина! Вона все розуміє!» А потім уже вголос відповів:
— Ні. Ми з Хомою не захворіли. Маленькі, чи що?
Пилип намагався вимовити ці слова приязно, на ділі вийшло зовсім інше. Він же ж і язиком як слід не міг поворухнути! І з його вуст вихопилося сичання, шкварчання і якийсь присвист; ще й обличчя йому при цьому змінилося, і бідолашній дівчинці здалося, що Пилип перекривив її.
Люся образилася. Вона до Пилипа підійшла з добрим серцем, а одійшла, ковтаючи сльози і думаючи про себе: «Був такий славний, а тепер, бач, який…» Вона трохи поплакала, звичайно, мовчки, без сліз, потім розсердилась і на себе, і на Пилипа: «Коли він такий, то і я така буду…»
А тепер ми спитаємо: а де ж ділися наші друзі Кость і Сашко? Де ділася Люба і що сталося з їхнім Біланом?
Люба вдень не могла мандрувати, бо допомагала матері. Біланові набридло крутитися біля нової бази, і він гайнув на Шкаврове до головного агронома Хрисанфа Івановича.
Що ж до Сашка й Костя, то вони сиділи в холодочку під скелями і займалися благородною справою вчених мінералогів. Лазячи між камінням, вони наткнулися на ціле звалище дикого скла і тепер ладналися робити з нього крем’яхи.
Повний набір крем’яхів, як відомо, складається з п’яти камінців. В радгоспі хлопці виготовляли їх або з брукового каменю, або з цегли. Найбільше з цегли. Цегла — м’який матеріал, і з неї можна вишліфувати такі гарненькі крем’яхи, що й очей не одведеш.
Тут цегли не було. Довелося взятися, як кажуть військові, за підручний матеріал, а що він був різнобарвний, то хлопці намагалися зробити кожен крем’ях з окремого камінця. Кость встиг підібрати крем’яхи — блакитний, зелений, рожевий, медово-вогнисто-жовтий. Всі вони були прозорі, просвічувалися красиво проти сонця, а зламані грані так блискотіли, що аж очі засліплювали.
Сашкові потрапила під руку дуже гарна грудка дикого скла — винно-жовто-червоняста на колір. Вона так світила, так сяяла, блискотіла, що Сашко аж замилувався нею. Коли ж надивився, то поклав її на кам’яну брилу і добре стукнув зверху гранітною каменюкою. І бив, поки не розбив. А тоді почав визбирувати підхожі для справи камінці, обтісувати й шліфувати їх. Крем’яхи аж кипіли в шумовинні дрібних скалочок. Особливо пишним це видовище було, коли Сашко дивився на скалки проти сонечка. Як вони мінилися, переливалися!
Спочатку видовищем милувався лише Сащко, потім приєднався і Кость.
— От гарно!
В купі біля нього лежали вугласті куски дикого скла різних форм і барв. В усіх їхніх рисах відчувалося щось вишукане, благородне. Це були особливі куски дикого скла! Тим краще! Коли товкти їх, то сяятимуть, як райдуга!
Озброївшись гранітними каменюками, приятелі молотили ними по тих вишуканих, благородних гранях, радо вигукували, коли уламочок, одірвавшись від цілості, високо підлітав вгору, викреслюючи діамантову траєкторію.
— Ти глянь, як у мене блиснуло, — в захваті кричав Сашко. Кость відповідав ще палкіше:
— А ти глянь, як у мене заблискотіло! Ось глянь, глянь!
Втомившись і зробивши перепочинок, Кость озвався до приятеля:
— От коли б нас побачили новопшеничанські хлопці! А то задаються: ми — експедиція! А той їхній Пилип ще й з колодієм та курячим крильцем від зозулястої! Думаєш, він щось знайде? Нічого він не знайде, а ми вже й знайшли! Коли б оце зустрілися, то Пилип одразу б: «Кость і Сашко! Дайте і нам трохи дикого скла…» А ми б: «Немає дурних, були, та перевелися. Самі знайдіть, а то, бач, які: зразу — дайте!»
— Та вони такі,— підтримав приятеля Сашко, неначе тисячу років уже знав Куприка, Пилипа й Хому. — Щоб самим знайти, то не дуже, а як побачать, то зразу: «Дай, Сашко!» Дам, дам, та ще й вивершу…
Розмова була в розпалі, коли на повороті стежки між скелями замигтіли людські постаті. На столовому камені підвелася на увесь зріст химерна істота з головою коня, тулубом лошака і коров’ячим хвостом. Химеру прикрашали високо підведені довгі вуха. Незабаром поруч неї стала ще одна. Був це вовкодав білої степової породи. Обидві постаті якийсь час нерухомо височіли на своєму постаменті, потім особа, прикрашена розкішними вухами, обережно почала спускатися вниз, похитуючи на ходу двома кошиками, перекинутими їй через хребет. За нею рушив і вовкодав.
Кроків за десять від Костя з-за скелі випорснув раптом хлопець у закуреній панамці, в трусах з широким поясом, з рюкзаком за плечима і з компасом на лівій руці. Хлопець був меткий, жилавий. Кость і Сашко прикипіли до нього очима. Раптом Кость закліпав, труснув головою, ніби одганяючи якийсь привид, і скрикнув, видобувши той скрик з самої глибини серця:
— Ой! Та це ж їхній Куприк — старий морський вовк! — і звернувся до жилавого хлопчика в закуреній панамі: — А я тебе знаю. І всіх ваших знаю — по радіо чув. Ото он Явтух. А ото — Білан. У нас теж є Білан, тільки наш молодший: шерсть на ньому ще біла-біла, а у вашого уже прижовтіла. А цей — товстий та опецькуватий — видно, Тимофій…
Кость не помилився. Всіх пізнав, а себе не пізнав: і вчора, і сьогодні, хвилину тому, виголосив він чимало різних слів проти хлопців з новопшеничанської експедиції. А зараз все, що тоді говорив і думав Кость, десь ділося, вивітрилося, і в серці своєму він відчув лише почуття теплої приязні й захвату: то тільки знав, що така експедиція десь існує, а це стикнувся з нею віч-на-віч!
Тим часом, на стежці з’явилася Оля, за нею Люся, Женька. Олині щоки аж засліпили на момент Костя. «Бач, яка вона», — промайнуло у хлопчика в голові. Олю випередила Люся. Кость пізнав її червоне в білу горошинку плаття, прямокутний виріз для шиї і метнув оком до подолу, звідки дівчинка одірвала шматочок тканини, щоб зав’язати Пилипові пальця. Він не знав, що ту стрічечку, коли її замінили бинтом, Люся гарненько вимила і пришила назад, на своє місце.
— І не видно нічого, — сказав він Сашкові, показуючи на Люсин поділ.
Сашко теж не помітив нічого і знизав плечима:
— Може, друге плаття наділа?
Раніше хлопці думали, що їхня Люба найкраща на світі. Виявилося, що й ці дівчатка були славні.
Але Кость і Сашко так досхочу й не намилувалися на своїх несподіваних гостей. До них підійшов Тимофій. Приятелі чекали, що він привітається, скаже щось гарне, наприклад, таке: «Здрастуйте, хлопці, хто ви, що ви, як ви поживаєте, що отут робите?..» Замість цього він скривився сердито й плаксиво: