— Умгу, — протяг Григорій Савич і в одну мить яструбом накинувся на Куприка:
— А тебе що вабить?
Куприк вже забув фразу, котру так ловко склав учитель, ставлячи запитання Пилипові, і тому відповів сам, як міг:
— Мене вабить, це як треба все знати й бачити, наприклад, ріки, моря, океани, де є які лайнери, сейнери, флотилії, траулери й Гаурізанкар. Бо як виросту, то стану матросом далекої плавби, а коли нічого не знаєш, то як ним станеш?
Григорій Савич зміряв очима Куприка і всміхнувся:
— За безмін з батьком уже була розмова?
— Хай хоч і була, але все одно матросом стану, — уперто стояв на своєму Куприк.
Не ждучи, поки Григорій Савич повернеться до неї, Оля сказала:
— То я все в книжках мандрувала з героями Джека Лондона та Юрія Смолича, а тепер і самій хочеться. — І, вся зарум’янившись, потяглась до учителя: — А ми куди підемо? На південь, північ, захід чи схід? Я люблю, як на південь, бо ж там сонце і Чорне море. А про море Лєрмонтов написав так: «И море Черное шумит, не умолкая…» Як же ж гарно! От очі заплющу і бачу море, і чую його…
— А я не люблю моря, — перебив її майбутній тракторист Тимофій. — І солоне, і як закачає! А що шумить, то, подумаєш, яке щастя. Он у Білій Криниці по неділях такі базари бувають… Один дядько гав ловив, то у нього порося вкрали!
Григорій Савич поморщився і далі накірчив без всякого попередження Женьку:
— А тебе яка сила змушує шукати порятунку в експедиції?
Женька набурмосився і тільки й зумів:
— А чого вони… Все Женька та Женька…
— Це ти про матір? — спитав Григорій Савич.
— Еге. Як що, так зразу й віником… Дуже мені теля оте потрібне. Краще вже податися на екскурсію! — І пожвавішав: — От коли б із собою ще прапор узяти, сурму, барабан… Та всі в нових галстуках. А панами білі-білі! Труси на всіх голубі. Раз-два! Раз-два! Лівою! Лівою!
«Ну, цей теж на своєму коні», — підсумував Григорій Савич.
— Скільки ж вас? Раз, два, три, чотири, п’ять. Оля шоста. Мало. Сьогодні, здається, ще був конфлікт дома у Люсі. Це вже семеро. Я восьмий…
— А у вас хіба теж був конфлікт? — безневинно спитав Пилип і навіть оком не кліпнув. Всі на селі говорили, що учитель уникає зустрічатися з Ієреміадою. Ієреміада ж ось-ось приїде. Пилип змикитив це і вліпив учителеві не в брову, а в око. І стояв смирний, мов ягнятко.
Всі хлопці тихо чмихнули і зразу ж поховали від учителя очі. Крім Олі. Оля на Пилипа розсердилася, щоки від цього у неї відразу почервоніли по самі вуха, очі засвітилися іскрами гніву, і вона сказала Пилипові обурено й щиро:
— Як же ж тобі і не совісно! Дуже потрібна Григорію Савичу твоя Ієреміада. Бач, який ти, Пилипе, чотирьохокий. Двоє очей до вчителя, а двоє — від нього…
Григорій Савич погладив очима Олю по голові й сказав, не ворухнувши бровою:
— А чого ж, і в мене конфлікт, Пилипе. Я в бригадира Івана Микитовича просив дати нам на час мандрівки рябу кобилу і воза, а він погодився дати тільки осла Явтуха і Білана, вовкодава. Та й то скупився. А без Білана і Явтуха яка ж це екскурсія?
— Еге ж, — вихопився Пилип. — Без Білана не можна. А то вночі як наскочить вовк…
— Або ж два вовки! — блиснув очима Хома. — Що тоді робити? Білан, хоч би то був найстрашніший вовк — р-р-р-а-а-з! І немає його. Він і ведмедя подужа.
— Чуєте, — спитав пристрасно у Григорія Савича Куприн, майбутній морський вовк, — а хто кого подужає: акула морську змію чи морська змія акулу?
З усього цього видно, як Ієреміада цікавила хлопців. Тільки Оля обурено думала: «Чого вона мучить Григорія Савича? Коси пообрізувала, розкудлилася, як відьма. І все регоче, на все село чути: хи-хи-хи, ха-ха-ха! А сама гидка: як витріщить баньки, то всі собаки на вулиці брешуть… Тьху!»
Такі події почали розгортатися в селі Новопшеничному. Життя втягло в свій коловорот учителя Григорія Савича, хлопців — Пилипа, Хому, Куприка, Женьку, Тимофія, потім ще вродливу, тільки дуже опецькувату Олю і її подругу Люсю, оту саму, що допомагала Хомі управитися з класною дошкою.
У Люсі конфлікту сьогодні не було. То вони з старшою сестрою грали в театр. Старша сестра товстим голосом говорила за Терпелиху з п’єси Котляревського «Наталка Полтавка», а Люся тоненьким голосом — за Наталку. Розігралися добре. А здаля здавалося, неначе мати докоряє Люсі.
В цей час і залунали в школі піднесені голоси. Дзвінко кричав Пилип, бутів Тимофій, намагався всіх перекричати Женька. І Оля була біля них.
— Чуєш? — спитала Люся у старшої сестри.
— Чую, — відповіла та. — А що?
— Як вони там, то хіба ж я можу всидіти дома?
Працюючи над маршрутом подорожі, Григорій Савич знайшов на карті такий район України, де в одному місці зійшлися три зони: Степ, Лісостеп і Полісся. Якось воно так сталося, що смуга Степу, видовжуючись і закручуючись, забралась по карті високо на північ, перетявши увесь масив Лісостепу. Така ж сама віднога Полісся, корячися не знати яким законам, спустилася глибоко на південь, перерізала ту смугу Степу з заходу і поповзла на схід до Дніпра, щоб знову злитися з рідним Поліссям.
Але цього мало! Багато мільйонів років тому на просторі від Азовського моря до Полісся підносилися височенні гори. Ці гори згодом вивітрились, від них залишилася тільки кам’яна підошва, яку вчені назвали Українським кристалічним щитом. В багатьох місцях цей Щит поховано глибоко під наносами. Іноді ж він вибивається на поверхню, докорінно міняючи краєвид місцевості. Грунт стає кам’яним, випинаються дужі горби, скелі, плин степових річок перетинають гранітні гряди, круті береги все вище й вище лізуть вгору…
Один з таких виходів Кристалічного щита припав саме на ту точку, де зустрілися три зони. Утворилась гірська країна з бескетами, ущелинами, проваллями — неначе маленький Кавказ в самому центрі української землі.
Григорій Савич хвилювався, не шкодував фарб на розповідь і думав, що ці картини захоплять і його слухачів.
Насправді ж було інакше. Розповідь слухав тільки Хома, широко розплющивши свої великі, повні зачарування очі. Пилип, хоч і дивився просто в лице Григорію Савичу, проте займався тим, що одкручував гудзик від штанів у Хоми; Куприк водив соломинкою за вухом у Олі; Тимофій не спускав очей з горобця, який стрибав за десять кроків на стежці.
Помітивши це, Григорій Савич гірко зітхнув: мабуть, убога в нього мова, бідний запас знань. З таким багажем Ушинським не станеш.
Саме в цей час біля гурту з’явилася Люся.
— Ось, гляньте, і Люська вже, тут, — перший вигукнув Пилип. І додав: — Ех, запізнилася. Ти б почула, як Григорій Савич про маршрут гарно розповідав. Всі три зони — Степ, Лісостеп і Полісся зійшлися в одній точці, зверху на них ліг Український кристалічний щит. І ось туди ми рушимо в експедицію. Підеш з нами, еге?
Пилипів постріл вбив одразу двох зайців. Першим зайцем була Люся.
— Ой, — скрикнула вона. І, тремтячи з радості, повернулась до Григорія Савича: — Пилип правду каже?
— Правду, — відповів Григорій Савич. — Може, й ти з нами?
— Та хіба ж можна дома залишитися, коли тут і Пилип, і Куприк, і Хома, ще й Оля!
Другим зайцем, котрого з одного пострілу вбив Пилип, був Григорій Савич, бо Пилип тільки ж удавав, що не слухає, а насправді слухав! Слухав жадібно, все чув і, запам’ятав: по очах видно! Григорію Савичу одлягло від серця. Коли він змусив такого хлопця, як Пилип, слухати то, виходить, не такий він уже безталанний педагог!
Вголос Григорій Савич сказав так:
— Отож і збирайтеся в похід.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
В поході Явтух чвалав за загоном, мирно пощипуючи травицю. На спині він ніс два кошики з продуктами, палатками, посудом і ще відкритий довгастий кошик; сюди мандрівники скидали все придатне для палива.
Люся перев’язала праве вухо Явтухові червоною стрічкою, а хлопці причепили йому до хвоста жменю торішніх реп’яшків. Стрічка так і залишилася до вечора, а реп’яхи Явтух збив, мазнувши хвостом по щоці Тимофія, коли той, одставши від товариства, загавився. Щока в Тимофія почервоніла, реп’яшки покотилися на землю, а Явтух, мов нічого не сталося, чмихнув і, ворушачи верхньою губою, потягся до шпоришу.