— А онде і Люба! Бачиш?
Але найголовніше сталося сьогодні після марних пошуків дорогоцінних каменів серед гранітних розсипів яру. Якось так трапилось, що Хома з Любою опинилися вдвох. Люба дивилася на Хому щиро розкритими очима. «Ти глянь, яка вона, — в одну з пауз подумав Хома, — дівчина як дівчина, а очі які! Он Пилип вихваляє Люсю, так куди тій Люсі до Люби. Люся така, як усі дівчата, а Люба не така, як усі. Такої другої, мабуть, і на світі немає. Бач, які очі: зазирають у саму душу!» Від Любиних очей Хомі дух захопило, і він зовсім несподівано для себе сказав їй:
— А ми вчора забилися з Пилипом не пити цілий день аж до вечора.
— Навіщо це ви? — здивувалася Люба.
— Як навіщо? — знизав плечима Хома. Кажучи це, він враз відчув, що не зможе дати відповіді на Любине запитання. Справді, чого вони так вирішили? Щоб знати, як почувають себе справжні мандрівники в пустині? Так яка ж тут, у Поліссі, пустиня? Хома почервонів, шукаючи слів для відповіді, і, нічого не знайшовши, сказав:
— Та так. — І зразу ж змінив тему — У перший день маршу ми хотіли побачити, який Григорій Савич — чи добре ходить. Прибавили ходу, а він каже «Це ви мене на зуб пробуєте? Нічого не вийде». Хома щиро посміхнувся і вже тихіше: — А ми все ж його обдурили. Він звелів Куприкові викинути пісок з клумачка, а ми ввечері всі понасипали собі. Григорій Савич нічого й не бачив! І оце вже чи не шостий день носимо.
Люба знову здивувалась:
— А навіщо ж ви це?
— Ну як навіщо? — і собі здивувався Хома. — Зробили й все. Куприк, щоб матросом стати, як виросте, а ми так. — Хома не вгавав… Помовчавши трохи, він взявся розповідати далі.— А то ще лазили з Пилипом у колодязь горобців драти. Цямрини[11] в колодязі старі, порозходилися, і драбини не треба! Однією ногою тут став, другою — отут. Дві цямрини було нічого, а третя потрухла. Як обломилася під ногою! А летіти вниз далеко, вода в колодязі холодна і плавати не вмію. Може, і втонув би, — продовжував безжурно Хома, — бо завис на самих руках, так Пилип зчинив крик. Прибігла тітка Галька і витягла мене. Від матері добре перепало, — не міняючи тону, вів далі Хома. — А коли б цямрина не була трухла, то ніхто б і не знав…
Люба слухала Хому охоче. Мабуть славний оцей Хома: завжди жвавий і, видно, ніколи не журиться…
Наврочила Люба. Саме в той день і зажурився Хома, бо як сіли обідати, то нарізно: Любу дівчатка біля себе посадили. Тільки і втіхи Хомі було — дивитися на неї здалеку.
Після обіду радгоспівці і вчені почали збиратися додому.
Відчуваючи близьку розлуку, Хома занепав духом і все думав: «От коли б Люба вчилася в нашій школі, ми дружили б з нею. А то там пустиня така, що й словом перекинутися ні з ким. З Люськи й Олі тільки й користі, що котру за коси смикнеш. А Люба зовсім інша…»
А потім прийшло й прощання. Збоку загурчала радгоспна «Волга». Посідали в машину так: Хрисанф Іванович біля шофера, вчені — на задньому сидінні, Люба — між ними, а хлопці — Сашко й Кость у них біля ніг.
Поки дверцята були відкриті, то Хома добре бачив Любу. Він дивився на неї повним туги поглядом. Люба відповіла йому розтривоженою і довгою посмішкою.
Оце і всього.
Далі Володимир Данилович взявся за дверцята. Всі кричали: «Прощайте, до побачення!» А Хома не кричав. Злякано стежив, як дверцята прихилялися більше й більше. Ось і зовсім зачинилися. «Волга» рушила. Куприк і Женька, Оля і Люся бігли за нею, поки вона розганялася, махали панамками і хусточками. Найдзвінкіше кричала Оля. І слова її були такі, неначе вихопилися з самого Хоминого серця:
— Прощай, Любочко, прощай…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
— Чуєш, Женько, давай уже мерщій картоплю почистимо… — гукнула Оля, і в цьому була її фатальна помилка. Їй не треба було казати: «Женько, давай…», а треба було проголосити: «Чергові, до мене, картоплю чистити!»
Оля не сказала так, і Женька одразу скипів, мов сів на жарину:
— А чого ти женькаєш? Женька та Женька! Сама й чисть, скільки хочеш! — Женька почервонів, і очі у нього так заблискотіли спідлоба, що коли б Оля це знала його, то могла б ще й злякатися. Але Оля знала Женьку, то й не злякалася, а тільки сказала:
— Чи ба який. Не хочеш, і сама начищу. — І почала чистити.
Женька не знав, що робити. Одбіг від Олі за кущі будяків, і тут увагу його привернув здоровенний жовтий джміль з чорною спинкою. Він був так навантажений пилком, що аж валився. Женька заздрісним оком почав стежити за траєкторією його польоту. Траєкторія була трохи плутана; він то кружляв тут, перед, Женькою, то поривався кудись за кущі. Женька помандрував за джмелем і аж завмер від щастя. Джміль, покружлявши трохи над галявиною, почав раптом важко спускатися і спускався аж до входу в нірку, а нірка та вела у джмеляче гніздо. От удача!
Женька, солодко облизуючись, почав оглядати нірку і все, що біля неї. Від цього розглядання радість його зростала більше і більше; нірка була вдвічі ширша за звичайну: джмелі теж були більші і важчі, отож і ледачіші, а ледачий джміль і на думку не покладе учинити опір і вжалити Женьку хоча б у палець.
Женька витяг кишеньковий ножик, окреслив ним приблизну територію, яку займає під шаром дерну джмелине гніздо, і, не хапаючись, зайнявся гірничими роботами по видобуванню підземних солодких багатств.
За цією роботою і застав його Явтух. Він наблизився до місця розгортання подій, нюхнув Женьчину голову, зазирнув лівим оком у Женьчину кишеню і, тільки переконавшись що там нічого не було їстівного, тицьнув мордою просто в те місце, яке розкривав за допомогою свого ножа Женька, і натрапив на джмеля. Джміль розсердився і вжалив Явтуха в губу. Явтух сильно мотнув головою, скинув джмеля на зуб і з’їв його.
Глянувши на цю картину, Женька зітхнув: «Оце і я такий, як осел. Так він же ні розмовляти, ні думати не вміє, і в школу не ходить…» Йому стало соромно, потім прикро. «А все мама винні. Коли б, як усі матері, купували мені цукерок, то я не викопував би джмелів, а їв цукерки!»
Скинувши провину на матір, Женька трохи заспокоївся і подумав, переключивши увагу на себе: «Та й ти, Женько, нічого собі, добрий. Тільки що, так зараз упоперек. А за це не дуже напихають цукерками…»
Словом, Женька, про що б не починав думати, все у нього сходило на цукерки. Якесь зачароване коло!
А в цей саме час з другого боку видолинка сталася зовсім інша історія.
Добре набігавшись, Люся сиділа на пагорбку, перебирала квіти.
Збирала вона колекцію сокирок. Городні сокирки мають лише відтінки голубизни; польові ж забарвлені безліччю півтонів, від бузкового до фіалкового, а фіалковий колір буває і світлий, і темнуватий, і з тінню синявого, і з відсвітом червоного, бо червоне та синяве теж непостійні, беруть собі то менше, то більше густоти…
Люся підібрала вже з двадцять відмін польових сокирок і розглядала тепер дуже цікаву гілочку з квіточками кольору стиглої сливи… Робота ця була приємна… поки не згадала про Пилипа.
Сто разів вона наказувала собі не думати про нього, викинути його з голови, бо ж безсовісний: дружить із нею, а секрети розповідає Хомі й Куприкові. «Як ти такий, то й забирайся геть з голови… А я буду думати про своє. Ні в кого, — одпихаючи геть Пилипа, казала вона далі,— немає такої колекції сокирок, як у мене…» Люся починала перегортати аркуші гербарію, придивлятися до сокирок, але на тих аркушах бачила не сокирки, а того самого, бридкого Пилипа. І все здавався він їй таким, як під час безводного маршу: змарнілий, аж чорний, очі блискотять і язика в роті не поверне… Люсі ставало шкода безсовісного Пилипа. «Бо він же ж упертий, — думала дівчинка. — Як що в голову візьме, то вже не одвернеш назад. За день і краплиночки не випив…»
Отак Люся думала про Пилипа, схилившись над папкою з сокирками. Аж тут кущі біля неї зашелестіли, і з них вискочили спочатку Пилип, а потім і Хома. Пилип, червоний, розгарячілий, спинився проти Люсі. В очах у нього, в самій глибині, світилося щось привабливе і незвичайне.