Дощ поспішав, але не ловили гав і наші мандрівники. Ось запарували миски. Женька захукав. Хитрий Тимофій не став лізти ложкою в глибину миски, де каша була така гаряча, як вогниста лава в кратері вулкана, а обережно водив нею зверху і те, що потрапляло в неї, відправляв у рот.
Хома теж лизнув ложку і зразу ж сказав:
— Ох і добра ж. Ніколи такої не їв!
— Еге ж, як мед, — приєднався до нього Пилип.
В цей час десь вгорі від хмари одірвалася дощова краплина і луснула Хому в лоб саме в той момент, як він, зімкнурши рота з захованою там кашею, почав хукати, щоб вона хоч трохи вистигла. Краплина так нагло луснула його, що він скрикнув з несподіванки: «Ой!» Одночасно така ж сама, а може, ще й більша краплина опустилася в Пилипову ложку, розбилася на сто менших краплин, частина яких потрапила Пилипові у ніс, а частина нікуди не потрапила, так собі полетіла.
Пилип теж скрикнув: «Ой!» Недалеко загуркотів грім, і злива крапель полилася на землю. Кілька таких краплин розплескалося у Люсі на голій шиї, і вона, весело сміючись, прожогом проскочила у палатку. За нею сипнули й інші. Надворі під літнім теплим дощем залишився тільки прип’ятий до прикорня Явтух. Він, очевидно, не вважав дощ за якесь особливе нещастя.
Як тільки сипнув дощ, Білан зразу ж підвівся і заховався за Явтуха. Коли дощ бив Явтуха справа, Білан ховався за нього зліва; коли ж Явтух обертався до дощу лівим боком, Білан заходив справа і все робив так, щоб дощ потрапляв не на нього, а на сердешного Явтуха.
В палатці було тісненько, зате весело. Пилип, щоб налякати дівчат, рикав вовком і клацав зубами. Хома в щілинку дивився на бурхливе грозове небо, на блискавки й вири, які клубочилися у хмарах.
Женька мріяв про м’ятну цукерку «Дюшес», Куприк, поклавши йому голову на груди, теж не витрачав часу марно. Він думав: «А що як і справді висунути ноги на дощ. Жарти жартами, а від дощу раннього літа вся природа оживає, і все починає буйно зростати».
І Куприк почав совати потихеньку ногами і совав ними доти, поки не просунув їх під нижнім краєм палатки надвір. Надворі ноги вперлися в запобіжний валик, яким Женька обкидав палатку, прорвали його і спустилися в канавку. В канавці шумувала вода, дощ періщив і поливав Куприкові ноги зверху. Коли б від цього вони подовшали хоч на п’ять сантиметрів, знали б тоді хлопці, як насміхатися!
Куприк бачить себе матросом у смугастій сорочці, безкозирці із стрічкою, на котрій виведено: «Паризька Комуна»; літери золоті, а стрічка так і в’ється од вітру. Боцман щось гукає йому, а він весело кричить у відповідь: «Єсть зробити те і те!» Одна Куприкова нога тут, друга там: він, як метіль, і боцман, покурюючи люлечку, каже: «Ну ж і проворний, вражий син, цей Куприк!»
В самий розпал Куприкових мрій Тимофій раптом підхопився і злякано крикнув:
— Ой! Щось холодне! Мабуть, гадюка!
Всі враз заметушилися, дівчата голосно запискотіли, і Куприк похапливо підібрав свої ноги в палатку. Треба правду сказати, що серед цієї метушні Пилип найменше злякався. Людині, яка знесла голову самому Кощію Безсмертному, злякатися якоїсь там гадюки!
— Тю, дурний! — крикнув він Тимофієві.— Яка гадюка полізе туди, де повно людей, хіба що безмозка!
Він швиденько зашилив руку в кишеню намацав там електричний ліхтарик. Голубий промінчик світла поповз по траві, розгорнув її там, де стояв Тимофій, і тоді Пилип побачив манюсінький струмочок води і мокрі Куприкові ноги.
«Це ж він їх зрошував під дощем», — подумав Пилип, але вголос цього не сказав, а сказав зовсім інше:
— Мабуть, запобіжний валочок вода прорвала!
— Як це вона могла прорвати?!. — обурився Женька. — Не могла вона валочка прорвати! Як би вона прорвала його, коли я там нагорнув стільки дерну й землі!
Пилип не хотів сперечатися з запальним Женькою, а мирно сказав:
— А може, де дірочка прорвалася в палатці. Я знадвору присвічу, — а ви дивіться, чи не мигне в ту дірочку промінчик з ліхтарика.
Куприк, зрозумівши Пилипів маневр, переповнився до нього вдячністю і рушив до виходу:
— А чого це ти підеш? Я теж можу піти!
— Бо запізнився, — стримав його Пилип. — Хомина куртка з плащ-палатки у мене, вже на плечах. — Він справді натягав Хомину куртку, висмикнувши її у друга з-під голови. Хома, почувши цей рух і Пилипові слова, і собі захапався:
— А чого це ти сам підеш? І я теж піду…
Він почав підкачувати штани, щоб не намокли.
Скориставшись з цього, Пилип проскочив у нього попід рукою і зразу ж опинився у мокрій пітьмі. Дощ лив як із відра, шелестів по траві і періщив десь поблизу по відкритій водяній площі.
Пилип засвітив ліхтарика, обійшов навколо палатки, наглядів пошкодження, зроблене Куприковими ногами, полагодив його. В цей час над головою у нього торохнув ще один удар грому, блиснула блискавиця, і при світлі її Пилип побачив, що вода залила всю балку і тепер добиралася майже до палаток. Текла вона прожогом, несучи з собою купи трави, хмизу й соломи. Біля другої палатки Пилип побачив Григорія Савича. Григорій Савич світив ліхтариком і теж дивився на воду, що заливала балку.
— Бачите, скільки її,— прилучаючи до промінчика Григорія Савича ще й свій, сказав Пилип. — Ще трохи, і ми підпливем. Що ж ми тоді робити будемо?
— Не підпливемо, — весело відповів Григорій Савич. — Ми з наших палаток поробимо зонтики. Піднімемо їх над головами та й перенесемо далі від води.
— І-і! Ух ти ж! — не стримав свого захоплення Пилип. Він ніколи в житті не ходив під зонтиком, а тим більше під таким. Це ж буде незабутнє видовище! Зустріне колись потім Люсю, спитає: «А пам’ятаєш, як ми тоді під зонтиком од води з балки тікали?!»
Пилипів ентузіазм передався всім мандрівникам. Не пройшло й хвилини, як усі рюкзаки були вже за плечима, кілочки повисмикувані.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Отак і вирушили… Попереду з ліхтариком у руці йшов Григорій Савич. За ним сунулися, як страховища, обидві палатки, під якими миготіли ноги з високо підкачаними холошами.
Мандрівники аж захлинались від захвату, жартували, щось кричали, починали пісню; коли натрапляли на слизьке, ковзалися, падали на одне, а то й на обидва коліна.
Особливо було гарно, коли торохкав грім і блискала блискавка. Від ударів грому Люся і Оля починали тоненько ойкати, а від блискавки трава під ногами ставала блакитною, а мокрі ноги зеленими. Пилип кричав:
— Громе-громовище, торохни ще раз!
Люся й Оля гупали його кулаками в спину:
— Ой не треба, не треба!
Женька милувався Хоминими ногами:
— От іще трохи і стануть зелені, як у жаби!
Хома відповідав:
— А в тебе ще зеленіші: як у ящірки.
Куприк нічого нікому не говорив, а тільки, коли гатило зверху і сяяла блискавиця, пильно зиркав на свої ноги — придивлявся, чи не почали видовжуватися.
Тимофій весь час думав про золото.
Перед зливою хлопці розв’ючили Явтуха і скарб сховали в палатку до Григорія Савича.
Та ось піднялася ця веремія з перенесенням на нове місце. Тимофій кинувся до Явтуха, перекинув йому через хребет обидва кошики і все намагався зробити так, щоб кошик із золотом, як і вдень, висів з лівого боку. План у нього був такий: коли рушать палатки, він одстане і зробить, що надумав.
Найбільше Тимофій думав про золотий портсигар. Щоправда, досі він ще не навчився як слід курити, та й курив казна-що — листяну потерть, вату, кінські кізяки, — але ж прийде час, що куритиме по-справжньому! А це буде, коли Тимофій підросте і стане трактористом. Тоді у нього заведуться і справжні цигарки — «Казбек», «Супутник», «Біломорканал». Покладе він їх у золотий портсигар, а хтось із хлопців і попросить: «Тимофію, дай закурити». Витягне він золотий портсигар з кишені, натисне на манюсіньку кнопочку, портсигар клацне, відкриється, а він: «Прошу, будь ласка, призволяйся…»