Мишкова баба взяла газету і потяглася до кишені у кофті. Оля випередила її: «Окуляри не тут, а на вікні в кімнаті!» І, як метіль, війнула у хату. Баба спинила її:
— Далебі, не треба. Все одно і в окулярах вже трудно бачу. На прочитай бабі, а я послухаю…
Всі стовпилися навколо газети. Зазирали в неї і очам не вірили: з газети дивилися на них знайомі обличчя Немидори Харлампіївни й Ієреміади.
Пилип задивився на портрет баби Галущихи. Він знав, звичайно, що на світі є герої, славні й достойні люди, але коли він слухав радіо, то йому завжди здавалося, що отакі герої можуть бути лише десь далеко, в інших районах і областях. У їхньому ж селі героїв і героїнь ніколи не було — і не буде! І ось виявляється, що вони і раніше були, і тепер є, ще й одразу аж дві. І обидві на весь колгосп прославилися своїми борщами. Хто їсть борщ баби Галущихи Немидори Харлампіївни, той поривається до поезії праці, а хто їсть борщі Ієреміадині, для того відкривається поезія серця.
Отак думав і переживав Пилип. А що ж тоді сказати про, Олю?!
Раніше для неї Ієреміада була і витрішкувата, й патлата, й негарна. А тепер виходить, що насправді вона інакша, либонь, чи не така, якою бачила її Оля в ту зустріч на шляху, коли Ієреміада обнімала Олю й цілувала її в товстенькі червоні щоки. А тоді очі в Ієреміади були сині-сині, як волошки, шкіра на лиці ніжна, пахтіло тоді від неї красиво; і слова в неї були красиві, надто як розпитувала, чи не болять у Олі ноги і чи не важко нести за плечима рюкзак.
В газетній статті було написано, як хвалили Ієреміаду трактористи. «Наша землячка Ієреміада, — казали вони кореспондентові газети, — славна тим, що душа її з нами — трактористами, комбайнерами, доярками й курятницями. Вона знає, що нам треба, і ми шануємо її за це».
Читаючи ці слова, і Оля відчула вдячність до Ієреміади. Не вірилось Олі, що серце в такої людини може бути поганим. Мабуть, вона справді любить Григорія Савича, бо чого б ганялася за ним по дорогах і призначала побачення в Білій Криниці…
Тимофій, вислухавши читання, скрикнув:
— То це вони кожна одержали аж по сто п’ятдесят карбованців премії? І за що? За якісь борщі?!
Пилип пішов у наступ на Тимофія:
— За такі борщі я б їм і по триста карбованців дав!
Хома ж докинув:
— А я не пожалів би й двічі по стільки!
В цей час повернувся із сільради Григорій Савич, він повідомив:
— Все! Народне добро ми державі передали…
Оля насилу діждалася, поки Григорій Савич закінчить, і, зарум’янившись, оповістила:
— Григорію Савичу, тут в газеті і про бабу Галущиху Немидору Харлампіївну, і про Ієреміаду гарно-гарно написано. От прочитайте…
При нагадуванні про Ієреміаду Григорій Савйч увесь спалахнув, тільки ж не зовні, а всередині; зовні він залишився зовсім спокійним.
— Та що ти кажеш?! Про наших земляків? Ану, дай хоч оком поглянути.
Оля передала йому газету і стежила, не одриваючи очей, за тим враженням, яке справить на нього розповідь про Ієреміаду та її портрет.
У Григорія Савича знову ніщо не рухнулося на обличчі — ні м’язи біля носа, ні м’язи на лобі, ні крильця носа. Це так. Але ж у нього були ще очі, а в очах зіниці, або чоловічки. І побачила Оля в глибині його чоловічків цяточку. Була зіткана вона з щасливих волошкових тонів. «Та це ж у нього в зіницях одсвічуються Ієреміадині очі!» — без слів вигукнула Оля.
Тим часом вздовж вулиці ударили важкі черги кулеметної стрільби. Пилип підкинув голову. Хома теж підкинув голову. І всі хлопці повернулися на постріли, як соняшник повертається до сонця. Ні один мотоцикл в світі не сипав такими залпами, як мотоцикл новопшеничанського Тангенса Петра. Його можна пізнати й за сто кілометрів. Пилип поглянув на Хому, і Пилип скрикнув:.
— Побий мене грім, коли це не Петрів мотоцикл!
Всі кинулися до воріт. В шлейфі пилюги посеред дороги мчав мотоцикл, і над ним маяло, як прапор, блакитне запинало. Оля вчепилася обома руками Люсі в плече. Люся не одривала очей від блакитного маєва.
— Ти чуєш, — зашепотіла вона Олі у вухо, — це ж вона! Ієреміада!
Так, це була Ієреміада. Вона, переполошено дивилася на Олю, на Люсю, була як полотнина, очі заплакані, губи тремтіли й сіпалися, неначе вона довго плакала і все ніяк не могла заспокоїтися., З Олі й Люсі вона перекинула погляд на хлопців, на Мишкову бабу. Та ось побачила Григорія Савича, підхопилася в колясці, вискочила з неї раніше, ніж Петро машину спинив.
— Григорію Савичу! Ти живий? І тебе розбишаки ножем не поранили?
Біля Ієреміади стояла Оля. Ієреміада сперлася на дівчинку, прошепотіла:
— Я так, Олечко, — перехвилювалася. Послухай, як серце б’ється! — прихилила Олину голову собі до грудей.
Григорій Савич дивився па Ієреміаду, бачив її переляк і радість і нічого не розумів.
І Оля нічого не розуміла. Та і всі інші…
Що ж сталося? Як Ієреміада опинилася тут?
Про це треба розпитати у дядька Гарасимчука.
Того пам’ятного вечора, сяк-так добившись на попутній машині до Білої Криниці, він зайшов у ресторан і засів там сушитися. Лише тут почав заспокоюватися і приходити до пам’яті. Мало не вскочив у непоправну біду! Піймали б його — і почали б ганяти по судах, по слідствах. Навіки пропало б його добре ім’я! Брр… Моторошно!
На радощах шукач скарбів трохи хильнув. А в ньому сидів такий біс, що як розгарячиться, то вже сам сидіти не може — давай аудиторію! Нічого дивного в цьому немає: всі люди мандрівного життя люблять поговорити, а надто тоді, як в поле їх зору впаде хоч одна крихітка чогось несхожого на буденщину… А тут же ішлося про цілий скарб!.
Незабаром до дядька Гарасимчука підсіли два хлопці з сусідньої каменоломні, троє з якоїсь свиноферми і шофер з новопшеничанського колгоспу «Світанок», на ім’я Юрко Панібудьласка. Пили чай, гомоніли. Гарасимчук розійшовся. Розповідь його потекла такою широкою рікою, що бувалий чоловік, який сидів за сусіднім столиком, повівши носом, покрутив головою: «Ге! Кажуть, чай п’ють!»
— Був я сьогодні аж під радгоспом «Зелене Полісся», — так почав свою розповідь дядько Гарасимчук, — і там сталося таке, що страх! — Всі зразу підсунулися до оповідача; Юрко ж Панібудьласка мало очима його не їв. — Ну і ось, якийсь учитель вивів дітей на екскурсію, чи що, — дівчаток і хлопців. Дорога вела через старе бойовище, і там, біля Кам’яної гори, знайшли вони золотий скарб. Ви уявляєте, яка то знахідка була?
П’ять пар очей вп’ялися в лице дядькові Гарасимчукові, запалюючи його: «Ну, ну?!»
І він полетів у щасливе царство фантазій:
— Так, кажу, уявляєте, що то за знахідка була? Сто двадцять сім золотих портсигарів, триста золотих годинників, п’ятсот шістдесят один медальйон і безліку золотих ланцюжків — від годинників і тих, як їх, ну, що дами одягають на шиї… Ну, знайшли і з радощів крик зчинили. А там якісь троє проходили поблизу і підслухали. Вирішили змінити господаря тієї знахідки. Забігли наперед, вискочили з-за куща і: «Руки вгору!» Діти, звичайно, налякалися, хто в плач, хто навтьоки, одне слово, розбіглися. Залишився тільки вчитель. А він спортсменом був. Вони на нього, а він першого боксерським крюком під щелепи. А той його! Зчинилося таке — світе мій! Один кричить: «За ноги його хапай! Бий під коліна, щоб упав!» Другий радить, як руки за спину скрутити. А при експедиції у них був собака — Білан, вовкодав. Бачить учитель, що непереливки, та: «Білан, сюди! Хапай кого за що!» Той і налетів. Поки на побоїще наспіли люди з радгоспу, то двоє уже конали. Третьому пощастило втекти. Міліції наїхало з усього району; люду назбиралося… Ну, до вчителя, а він, сердешний, кров’ю стікає: в спину ножа засадив той, що втік…
— А що ж, дядю, із скарбом? — ледве повертаючи в роті, язика, спивав один із свиноферми.
— В цьому і вся сила, — гаряче вигукнув Гарасимчук. — Пропав! І ані сліду… Був там дід один з Рудки, все мовчав, на ціпка спершись, а далі махнув рукою: «Звідки той скарб узявся, туди й пішов», — і сам зник на очах у людей, немов провалився крізь землю…
Ось яку історію того вечора почув шофер Юрко Панібудьласка.