Новопшеничанський голова терпляче вислухав Юрка і, коли той скінчив, спитав голосом, який не обіцяв шоферові нічого доброго:
— Скажи: скільки ти разів заприсягався мені не пити? Два рази? Ну, то слухай: завтра здавай машину молодшому Халяві, а сам — назад у майстерню. Зрозумів?
— Та що ви! — аж підскочив Юрко. — їй право, не горілку я пив! То я чай такий пив у білокриничанському ресторані…
— А чого ж від тебе, горілкою тхне?
— А я знаю? Певне, скло горілкою просочилося. Тепер у нього хоч нектар лий, — все одно спиртом одгонитиме…
— Добре… Йди. — І, одхиливши вікно, гукнув кудись в темряву ночі.—Петре, зайди, будь ласка, на хвилину до мене.
За кілька хвилин Петро Тангенс стояв уже в конторі:
— Ось і я. Щось скажете?
— Сідай. Певно, чув, що Панібудьласка патякає?
— Та то він з п’яних очей…
— Можливо. А все ж таки перевірити треба. То ти, голубе, проїдься завтра у Рудне, узнай, що там і як там.
— А чого ж? Добре. Мотоцикл — це не трактор. Пустиш вздовж шляху — тільки захурчить…
Панібудьласка приїхав пізно ввечері, а вдосвіта про трагічну подію знало вже все село.
Ієреміада ні жива ні мертва слинилася перед Тангенсом, заломила руки:
— Візьми й мене… Може, його вже й живого нема…
— Це все п’яні теревені,— почав заспокоювати дівчину Петро, а сам подумав: «От що значить любов! Чи й мене ж моя Оксана так любить?»
І схотілось йому, щоб і Оксана його так любила, як Ієреміада Григорія Савича.
— Сідай! За одну мить домчу!
Так експедиція довідалась про нічний напад на них лиходіїв.
Після цього сцена зустрічі Ієреміади з Григорієм Савичем втратила для хлопців всякий інтерес. За десять кроків від них стояв сам Тангенс Петро і білою, як сніг, хусткою витирав спітнілого лоба. Пилип доторкнувся рукою до панами:
— Здрастуй! — і тут же додав. — У тебе мотоцикл — другого такого на світі нема! Стріля, як з реактивних гармат! — Сказавши це, Пилип почав тертися біля коляски, з котрої щойно вискочила Ієреміада.
Хома й собі цмокнув. Куприк як стояв біля руля, так і прикипів до металу очима. Буває, що й морського вовка знадить якась сухопутна сила! Женька теж почав обходити з лівого боку вмістилище реактивних залпів. Тимофій не обходив: чи ж годиться майбутньому трактористові цікавитись такою малою технікою, як мотоцикл? Сидячи за столом, він уминав за обидві щоки перепічку.
Тангенс ще недавно сам був хлопцем. І все зрозумів.
— То сідайте вже, сідайте… — І коли троє вмістились в коляску, а четвертий осідлав вільне місце ззаду, він звернувся до Григорія Савича: — Дозвольте мені трохи їх покатати…
Григорій Савич махнув рукою: їдьте собі! Біля нього стояла Ієреміада. Йому хотілось хоч трохи порозмовляти з нею. Тепер він вже не буде звертати уваги на другорядне, а скаже найголовніше. А це найголовніше таке: «Коли любиш мене так, як я тебе, то будь моєю дружиною. А повернуся з експедиції — підемо в загс і розпишемося… Що ти на це скажеш?»
Зробивши тур на край села і назад, мотоцикл спинився біля воріт.
Всі посідали за стіл: хто доснідувати, хто — починати спочатку. Люся сіла з одного боку Ієреміади, Оля — з другого. Коли ложки й виделки зацокотіли, Оля щільно-щільно притулилася головою до Ієреміади, спитала:
— Скажи, ти його дуже любиш?
— Я його дуже дуже люблю, — прошепотіла їй Ієреміада. — Жити без нього не можу.
Оля промовчала а тоді ще спитала:
— А студент Коля й Олег Кучерявий, то так, еге?
— Еге. То я про них говорила, щоб ніхто не догадався, що люблю тільки Григорія Савича!
Оля зітхнула і докірливо похитала головою:
— А чого ж ти раніше мені цього не сказала? Коли б я знала, що студент Коля й Олег Кучерявий — це так, то віддала б тоді Григорія Савича ще в Білій Криниці. І не заводила б його хто знає куди…
Ієреміада злякано глянула на дівчинку. Але Оля думала вже про інше.
— Це дуже добре, що ти приїхала. Мені й Люсі час вже голови помити. Дома мама, як тільки субота, так зразу: «Ну, дочко, коси розплітай. Вода вже охолола, нахиляйся над ночовками…»
Від Рудного три переходи до Білої Криниці. Там і закінчувався маршрут, бо далі знайома дорога вела у Новопшеничне. Три дні походу, три ночівлі і — дома!
У Мишкової баби в палісаднику росло багато квітів. Пилип увесь час поривався вирвати стебельце блакитної городньої сокирки, підійти до Люсі, сказати: «На тобі, Люсю, цю квітку для гербарію. Бач, яка вона гарна! Краща за волошку!» Але нагоди не трапилося. Спочатку Люся поралася, готуючи сніданок, а тепер заходилася з Ієреміадою мити голову. Все ж йому випало щастя зустрітися поглядом з дівчинкою. Допитливо і водночас якось тривожно глянула на нього Люся і сумно всміхнулася. «Чого це вона? — подумав Пилип. — Може, того, що скоро експедиція закінчиться, а дома немає ні Кристалічного щита, ні самоцвітів, ні Кам’яної гори?.. Чи що алмаза для неї не знайшов? Це не біда. І ти не журися. Як виросту і стану справжнім археологом або доктором геологічних наук, то знайду для тебе чистий діамант, без сліду людської крові на ньому…»
А Люся в цей час казала собі: «Зараз гарно… А що буде, як Пилип поїде робити археологічні досліди на Місяць, а я в Київ — у драматичні актриси? Розлучить нас доля, занесе його в один кінець світу, мене — в другий. Ото і втіхи, що станеться це, мабуть, не скоро…»
Куприк запасався покормом для Явтуха. Робив це не тому, що Явтухові нічого їсти; причина знайшлася інша: давно коси у руки не брав, а вона якраз і висіла у Мишкової баби під повіткою. Збивши охоту, Куприк почав підбивати грабельками пакошене в одну купку. А тут під руку нагодився Женька. З вигуком: «Лови!» Куприк підхопив запашний оберемок і кинув на Женьку.
Чи не краще було б йому сформулювати своє звернення хоча б так: «Будь ласка, Женько, коли маєш охоту, хапай». Куприк таких слів не сказав, і Женька, спалахнувши, мов опечений, гукнув:
— А чого ти женькаєш? Ач який…
Тимофій мовчки сидів під огорожею і думав про ті часи, коли стане трактористом, назбирає багато грошей і подарує матері золотий медальйон — хай вставить туди портрет свого найкращого сина…
Оце й кінець.
Було б гарно, друзі, зустрітися років через п’ять-шість і поглянути, що з вами сталося, та, як кажуть, навряд. Певно, не доведеться. А жаль…