Пилип знову залетів у високості поезії, як повернувся на землю, то сказав:
— А могил немає. Ні однієї…
За могилою, кукурудзою й льоном Пилип зовсім забув про Люсю.
Скориставшися з цього, Григорій Савич перевів очі на Женьку й Хому, котрі схилилися над експедиційним журналом.
— Ну що, виправили?
— То тільки Хома хоче виправити, бо передався до Люськи, — відповів Женька. — А хлопці кажуть, що й так добре.
— Та непогано, — зробив крок до них Григорій Савич. Він узяв з Женьчиних рук журнал, глянув на запис і, повернувшися до Хоми, спитав: — А ти що б міг сюди додати?
Хома насупився, сказав ображено, як і Пилип допіру:
— Еге, а чого вона така, все наперед вискакує. Ми й самі могли б. Бо наша кукурудза не така, як у колгоспі «Червона калина». В колгоспі «Червона калина», — Хома простяг руку в бік безмежного лану кукурудзи, — бачте, як її пропололи та розпушили, а підгодували! То вона й росте, мов з води йде. А у нас вовки виють! Ось як записати треба, а не так, як Женька: «Щоб і в нас було, як у них».
Женька, не прислухаючись до Хоми і не спускаючи з Люсі очей, прорік:
— Дивись, Люсько, будеш заядна — знатимеш!
Люся витримала Женьчин погляд, пересмикнула плечима, виловила по цьому одне слово, і це слово було:
— Пхи!
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
І коли ставили палатки, і після цього Пилип та Хома все ще були сердиті на Люсю за те, що вона вискакує, що завжди хоче бути попереду, та ще й уредна, — з-за спини Григорія Савича язика показує.
— Коли б я був Григорієм Савичем, — казав Пилип, — нізащо не взяв би її на екскурсію. Де хлопці, і вона теж туди: «Здрастуйте, ми ваші родичі». А тонка яка! Ноги, як палички, а руки, пхе! Хіба такі руки бувають? І плечі вузенькі. Та я її однією рукою брязнув би на землю!
— А я і одним пальцем, — докинув Хома. — Як комар. А бачиш, ніс обліз; там тепер червоненька шкіра з-під лушпиння визирає. І, глянь, — як було три крапочки ластовиння, так і зараз!
— А ще каже, — не вгавав Пилип, — в драматичні актриси піде. А як вона піде отака? Та хто на неї дивитися буде? Та хто її отаку слухатиме?
Пилип повернув голову, зневажливо зиркнув на Люсю. Люся саме підвелася, стояла в своєму червоному платтячку, височенька, чорнява, з живорадісними карими очима, що аж сипали іскри. Сонце хлюпало полум’я просто на Люсине волосся, і воно палало золотом. Пилип цього нічого не побачив, побачив тільки облізлий ніс, три крапочки на молодій шкірі і процідив крізь зуби:
— Ну, ось прийде черга, побачимо, як вона вартувати буде! Зразу запискотить: «Ой боязко, ой страшно, ой спати хочеться, і ноги болять!»
— Еге ж, — підтримав приятеля Хома. — Діла з них, як з маку молока.
Хлопці вилили злість, що набралася в них проти чарівної дівчинки Люсі, і — заспокоїлися. Це ж давно відомо: хочеш заспокоїтися, то добре поплач чи добре вилайся. Злість, як і біль, з сльозами втікає або з словами сходить.
Одначе не встигли хлопці як слід заспокоїтися, аж нова напасть. Почали кидати жеребок, кому з ким вартувати. І, мов на зло, Пилипові випало вартувати з Люсею.
— Я з нею не хочу, — наїжачився Пилип. — Я з Хомою хочу.
Григорій Савич пильно поглянув на Пилипа, очі примружив:
— Чи не занадто ти сьогодні розбалакався, хлопче? Ще побурчиш день-два, то непомітно й дідом станеш. Люся не гірша за тебе, а що тобі не випало з Хомою, так на те жеребок. Тож заспокойся і лягай собі спати.
Пилип зітхнув, заліз слідом за Хомою в палатку, намацав свій рюкзак, заплющив очі і раптом підійнявся вгору до самого сонця, потім почав спускатися, спускатися і отак спускався, поки не заснув. Коли Хома, вмостившися біля приятеля, торкнув його за плече і промовив: «Чуєш, Пилипе?», то у відповідь йому долетіло лише розмірене Пилипове сопіння. А втім, у самого Хоми враз злиплися очі, і він на дрімливих гойдалках погнався за Пилипом і швидко наздогнав його на щасливих берегах сонного моря.
О дванадцятій годині Куприк присів над Пилипом. Оля — над Люсею, і обоє разом сказали:
— Вставайте!
Люся ніяк не могла підвести голови і благала Олю:
— Ой, я ще трішечки, трішечки, трішечки…
Пилип схопився одразу, труснув головою, натяг кепку, піджачок, котрий наготовив ще звечора, і вискочив з палатки.
Ех же ж і ніч була в цьому Лісостепу — темна-претемна! Над мороком зводилися небеса; їх прикрашали зірки, безмежно, високі, таємничі й незрозумілі. Морок чужого степу, холодні, таємничі зірки сипнули Пилипові за спину жменю дрібненьких снігових порошинок. Але швидко Пилип заспокоївся. Після холодних і чужих зірок на небі він побачив за п’ять кроків від палатки зовсім не таємничого Явтуха, закутаного пітьмою, а ще через секунду розглядів і Білана; він лежав на горбочку, поклавши кошлату голову на витягнені ноги. Близькість Білана заспокоїла Пилипа, і він, щоб набратися ще більшої бадьорості, підійшов до вовкодава і погладив його. Білан підняв голову, зиркнув на Пилипа, лизнув його гарячим язиком в руку.
Тим часом вийшла Люся, скулилася і пропискотіла:
— Ох же ж і свіжо як!
Пилип не відповів. І коли вона, постоявши трохи біля палатки, рушила в правий бік, Пилип завернув наліво. Отак вони пішли кожен в свій бік і за палаткою зустрілися, ну, й розминулися. Люся йшла як звичайно, а Пилип не звичайно, а глибокодумно, бо не дивився ні на дівчину, ні на землю, а дивився на небо, рахував, скільки там зірок. Побачивши таке, Люся посміхнулася, а Пилип ні. Він лице своє зробив просто кам’яним. Вдруге обійшовши палатки, вони знову зустрілися; цього разу Люся не посміхнулася, а писнула тоненько-тоненько, ніби душила в собі сміх. Пилип здригнувся від обурення, проте нічого не сказав. Коли зустрілися втретє, Люся враз скрикнула тихенько-тихенько і таким тоненьким голосом, як ниточка:
— Ой Пилипе!
Пилип спинився, озирнувся на неї:
— Чого тобі: «Пилипе»?
— Мені самій страшно ходити. Я не хочу сама, вдвох хочу.
— Ач чого захотіла. Як страшно, то нехай ще страшніше буде. — Пилип говорив грізно. Але Люся, здається, зовсім не зважила на це і тихо сказала:
— Пилипе, а ти читав «Героя нашого часу» Лєрмонтова? От гарна книга, правда? Пам’ятаєш, як Азамат сестру проміняв на коня, а коня звали Карагез?
Пилип прочитав цю книжку три рази, і тільки Люся нагадала йому про неї, він з Пилипа-нелюда одразу став Пилипом-ентузіастом. Він аж облизався і з ходу почав розповідати знамениту сцену, де Печорін приторговував сестру в Азамата. Отак вони пройшли і раз по колу, і вдруге, і втретє. І за цей час страшний Пилип усе зайве витрусив із своєї душі. Закінчивши одну сцену, хапався за другу, проказуючи:
— А ти, Люсько, пам’ятаєш, як Грушницький плів брехні на Печоріна, а Печорін курив у присінках і слухав?
Хоч Люся й пам’ятала, але Пилип все одно брався захоплено переказувати, й цю сцену.
Коли він трохи вгамувався, а ніч і чергування ще тривали, Люся несподівано сказала Пилипові:
— Ось давай, наче артисти, трохи пограємо. Я буду говорити за княжну Мері, а ти за Печоріна.
Пилип, хоч цього Люся все одно не могла побачити, вирячив очі. А Люся таким голосом, який буває в артисток, що виступають по радіо, проказала слова княжни Мері:
«Ви небезпечна людина. Краще вже потрапити в лісі під ніж розбишаці, ніж вам на язичок… Я вас прошу без жартів, коли вам схочеться говорити про мене погано — візьміть краще ножа і заріжте мене…»
Пилип все ще дивився па Люсю, не розуміючи, що вимагається від нього.
— Який ти, Пилипе, недогадливий! — скрикнула Люся вже своїм голосом. — Тобі треба сказати: «Хіба я схожий на розбишаку?»
— Так це ж не спектакль, — ніяково протяг Пилип.
— Ах, який ти! — Люся схопила його за руку, шарпнула злегка і почала знову: — «Адже, правда, я була дуже люб’язна сьогодні?»