З середини всі будинки так саме один до одного схожі, як і знадвору, і обставлені всі на один зразок. Підлога з квадратиків черепиць, стільці та столи з чорного на вигляд дерева, з тонкими кривими ніжками та немов цуценячими лапками. Камини здорові й високі, і на них красують не тільки уявні годинники та капустяні головки, вирізьблені на чолі, але й справжній дзиґарик, що видає чудесне «тік-так», і справжні два горщики із капустяними головками; годинник посеред карнизу, а капустини обабіч його, по краях, мов почесний ескорт. Поміж кожною капустиною та годинником стоїть малий китайчик із здоровим черевом та великою круглою діркою в ньому, а з неї видніє знов циферблат.
Вогнища широчезні й глибокі, в них звиваються дикими викрутами тагани.* Тут повсякчас жаркий вогонь, а над ним величезний горщик, повний свинини з квашеною капустою, а над ним неодступно пильнує невсипуща господарка дому. Це маленька гладуха з блакитними оченятами на червонім виду; на ній здоровенний, мов сахарна голова, ковпак, прикрашений жовтими та гарячочервоними стьожками. Вона вдягнена у цупку ясножовту сукню, дуже повну ззаду, зате дуже коротку в талії – і взагалі, правду сказать, дуже таки коротку, бо вона не сягає й середини литок. А литки ці грубенькі, та й щиколотки не без того, хоча їх прикриває пара чудових зелених панчох. Черевики – рожевої шкіри – зав’язані бантом жовтих стрічок, зібраних на подобу капустяної голови. В лівій руці господиня має малий важенький голандський годинник, в правій тримає полоник, мішати свинину з квашеною капустою. При боці стоїть рябий жирний кіт, а йому на хвості манісінький позолочений репетир* – це «хлоп’ята» його нав’язали туди для забави.
Самі хлоп’ята, всі троє, в садочку – стережуть порося. Кожен із них на два фути заввишки. На них троєкутні стіжкуваті капелюшки, кармазинові жакетки до стегон, вузенькі шкіряні штанці по коліна, червоні шерстяні панчохи, важкі черевики з великими срібними пряжками та довгі сюртуки на здорових перлових ґудзиках. Кожному стримить з рота люлька, а в правій руці кожен тримає малий грубий годинничок: кожен собі димом – пих! Та й зиркне на годинничка, тоді знову – зирк! і знов пихне димом. Порося – зажиріле й ледаче – то шпортається помалу в опалому капустяному листі, а то хвицне ногою в позолочений репетир, бо й йому пустуни начепили на його хвіст цю окрасу, щоб і воно було ловке, незгірш кота.
Просто надвірних дверей стоїть крісло із поручнями, з високою спинкою та шкіряною подушкою, з кривими ніжками і такими, як у столів, немов цуценячими лапками; там сидить поважний старичок, сам господар дому. Це надзвичайно гладенький малий дідок, з великими круглими очицями і прездоровим двоїстим волом.* Він виглядає зовні достеменнісінько так, як хлопці – тут мені нічого далі розводитись. Вся одміна між ними та, що його люлька трошечки більша – і він може з неї пускати трохи більше диму. Як вони, він також має годинника, але носить його в кешені. Як сказати направду, він має далеко важнішу справу, ніж роздивлятися на свого годинника – а що це за справа, я зразу вам поясню. Він сидить, заложивши свою праву ногу на ліве коліно, на лиці його став поважний вираз, і він неодступно зорить, принаймні, хоч одним своїм оком, на певний знаменний предмет в центрі долини.
Цей предмет міститься на шпилі в Домі Міської Ради. Міська Рада – це все маленькі, кругленькі, масні, тямущенькі чоловічки; очиці їм превеликі, мов тарілки, вола жирні, двоїсті, а сюртучки набагато довші, і пряжки на черевиках набагато більші, ніж у звичайних громадян Вондервоттеіміттіссу. Підчас мого пробування в містечку вони саме мали кільки спеціяльних засідань і ухвалили три отакі вельми значні резолюції:
«Що не годиться міняти старий, добрий лад речей»;
«Що нічого немає доброго поза межами Вондервоттеіміттіссу»; і нарешті
«Що ми будемо свято держатися наших годинників та капусти».
Над кімнатою, де засідає Рада, є шпиль, а в шпилі є дзвіниця, де пишніє, і пишніла одвіку, краса і гордість селища – великий дзиґар містечка Вондервоттеіміттісс. Оце і єсть той предмет, що на нього звернені очі усіх поважних старичків, коли вони сидять у своїх кріслах із поручнями, на своїх шкіряних подушках.
Великий дзиґар має сім циферблатів – на кожній із сьоми сторін шпиля – так що його добре видко з усіх кінців Вондервоттеіміттіссу. Циферблати йому здорові, білі, а стрілки грубезні, чорні. Існує в містечку й дзвонар, що його єдина повинність – наглядати за дзиґарем; але ця його повинність – це найдосконаліша із синекур, бо дзиґар Вондервоттеіміттіссу ніколи ще, скільки відомо, не мав з ним найменшого діла. Донедавна саму думку про це уважалось за єресь. Від найдальшої давнини, що за неї повідають архіви, великий дзвін дзиґаря акуратно, ладом вибивав години. І так саме, справді, стояла справа з усіма іншими дзигарями й годинниками у містечку. Ніколи ще в світі не було містини, де б так добре додержувано іс[т]ного такту й ладу. Коли великий дзвін уважав за слушне проректи «Дванадцять!», всі його слух’яні послідовці роззявляли воднораз глотки і відкликались йому справжнім ехом. Словом сказати, добрі бюргери Вондервоттеіміттіссу кохалися, правда, в своїй квашеній капусті, але пишались вони своїми годинниками.