Я знову почуваюся пікселем. На коротку мить.
Римус простягає мені мегафон, я кричу:
— Звільни! Звільнись! Будь вільним і добрим, як Сонце!
— Вільним! Як Сонце! — підхоплює юрба. — Гей-го! Гей-го!
— Ти зможеш! Ти зможеш! Енергія всередині тебе!
— Енергія всередині тебе!
Вулиця закінчується. Ритм заливає тепер майдан, небо над майданом і фасади будинків навколо. Юрба йде, ритм розгойдується над нашими головами, як важкий, оббитий сталлю таран…
І назустріч йому виповзає, вайлувато повертаючись у річищі вулиці навпроти, інший таран. Це полісмени — вони в броні, у них щити й кийки, вони б’ють металом об пластик і металом об метал. Чужий ритм, упевнений і потужний, стинається з ритмом нашої колони.
Удар.
Хочеться присісти, затиснувши долонями вуха. На мить мене проймає страх, що ось зараз із зіткнення ритмів народиться ватяна тиша, яка вбиває…
Тиші немає. Це мої вуха, вражені ударом, на мить відмовили. А ритми стикаються, намагаючись здолати один одного, зламати, заглушити.
— Вільним! Як Сонце!
— Корися.
— Енергія всередині тебе!
— По-ко-ри-ся.
Наш ритм живий і гнучкий, у цьому його сила. Ритм поліцейської колони не змінюється, він стійкий і монотонний — у цьому його сила. Я бачу, як колони завмерли: між передніми рядами порожній простір — десять кроків. Барабанщики на залізних баках і мідних тазах — проти барабанщиків на залізних і пластикових щитах. Від страшної звукової атаки підстрибують, здається, камені бруківки…
Ні, не здається. Кроти б’ють знизу в чавунні кришки каналізаційних люків, і люки підстрибують. І камені танцюють. Дикі, що захопили всі дахи навколо майдану, танцюють і стрибають на покрівельній жерсті, і кожен їхній стрибок обертається гуркотом грому. Я бачу, як синтетики на чолі колони ставлять на землю свої бочки і теж, за прикладом диких, застрибують на них… Гримлять, намагаючись придушити, здолати, захлеснути полісменів своєю енергією, підпорядкувати власному ритму…
Римус обертається до мене.
— Іди! — читаю по його губах. — Роби свою справу, а ми з друзями — свою!
Він має рацію.
Заледве вибираюся з голосної юрби. Звертаю на сусідню вулицю, біжу вздовж залізної огорожі. Праворуч. Ліворуч. Ще раз ліворуч. Через арку — далі. Протистояння на майдані триває — його не треба бачити, воно розкочується над дахами дужче від грози. Я інстинктивно відкриваю рота: зберегти б барабанні перетинки!
Звертаю в непримітний провулок. Стій. Тут. Ці двері показав мені Максим. Цю вічно зачинену залізну браму.
Зазвичай перед ними посилена охорона. Зараз на посту тривожно переминаються з ноги на ногу двоє. Ритми, що зійшлись на майдані, долітають сюди уривками, зводячи з розуму, як рев близького цунамі. Сторожа нервує: один притупує, несвідомо повторюючи ритм поліцейської колони, другий, сам того не помічаючи, стискає й розтискає пальці в рукавиці, і обидва настирливо питаються один одного:
— Що там таке? Ти щось можеш зрозуміти?
У обох важкі розрядники через плече. Не поліцейські. Більші й важчі.
Підходжу не криючись. Один пильно на мене дивиться. Другий хапається за розрядник:
— Хто така?
— Лана, — кажу я.
— Лана?!
Вони обидва — раби маршового ритму. Я рухаюся в ритмі вкрадливого танцю. Кожен із них більший і важчий за мене майже удвічі. Але моя мета — не битися з ними, а використати їхню силу.
Розрядник б’є яскраво-білою дугою. Пірнаю під неї, танцюючи, тягнучи за собою, доки не опиняюсь між двома поліцейськими. Хазяїн Заводу збив би супротивників у стрибку, але я не маю ні його сили, ні ваги, тому підставляю одного під розрядник іншого.
Вони майже встигають зреагувати. Майже. Один відхиляється, другий прибирає палець зі спускового гачка, але постріл уже зроблено, і заряд занадто сильний. Зачепивши навіть краєчком, оглушає.
Другого б’ю по його розряднику — знизу. Постріл летить у ранкове небо. Продовжуючи свій танок, припадаю до землі й підсікаю його ноги у важких черевиках.
Він ухитряється не впасти. Переслідуючи мене, повертається всім тілом. Продовжуючи його рух, різко смикаю ствол розрядника. Супротивник падає.
Я стрибаю зверху. Ствол розрядника впирається лежачому в підборіддя.
— Мені не треба, щоб ти помер, — кажу йому на вухо. — Покажи дорогу.
— Куди? — хрипить він. Я читаю, як Лесь, по губах: із майдану лине несамовитий гуркіт, який заглушає все на світі.