— Я щаслива, — тихо каже Перепілка.
Мавр обіймає її за плечі.
Алекс несподівано обіймає мене.
— Спасибі, Лано, — шепоче мені на саме вухо.
— Та за що?! Адже я…
— Мовчи. Мовчи. Там побачимо.
Уже не знаю як, але я ухитряюсь проґавити момент висадки. Чи то канатка рухається цього разу швидше, чи різниця між довгою зимовою ніччю і не дуже довгою осінньою спантеличила мене. Коли вагон раптом здригається на знайомій опорі, спохоплююсь, дивлюся вперед… І розумію, що вогні, які мені здавалися низькими зірками, насправді — прожектори Заводу.
— Униз! — кричу я. — Скоріше!
Ліфтер прив’язує мотузку до поручня. Я дістаю із внутрішньої кишені нічні окуляри, подаровані кротами. Обидва скельця тріснули. Але й мені не звикати.
Під нами ліс. Невисокий, іржавий, але все-таки ліс, а не поле. Це дуже ускладнює спуск, але рівний простір починається занадто близько від Заводу, до неможливості близько.
— Алексе, — кажу я, — іди ти першим. Візьми розрядник.
Він не заперечує. Здається, він звик до того, що я командую. Він повисає на тросі й зісковзує в темряву. Я стежу за ним; Алекс губиться в бурій кроні, і мотузка слабне.
— Ходімо, — промовляю крізь зуби. — Один за одним.
Мавр бере на плечі дочку. Хлопчик заявляє, що спуститься сам. Я хочу осмикнути його, закричати, що не час вимахуватись і демонструвати самостійність, але зустрічаюся з ним поглядом.
І відступаю.
— Якщо мама дозволить, — кажу дерев’яним голосом.
— Дозволяю, — глухо мовить Перепілка. — Постарайся не вдаритись об гілку… Йди.
І хлопчисько спускається спритно, як справжній дикий, доки не зникає у кронах.
Перепілка спускається одразу за ним.
Тоді Лесь.
— Я останній, — каже Ліфтер.
Мовчки хитаю головою. Вогні Заводу вже зовсім близько.
— Лано… — мовить він докірливо.
— Спускайся!
Він кілька секунд дивиться мені в очі. Тоді спускається по мотузці. Я залишаюсь у вагоні сама.
Вже помітно приймальний тунель. Що скаже Хазяїн, коли побачить, що замість одиниць енергії Заводу дісталася цього разу порожня оболонка?
Згадую, як помахав мені рукою на прощання Стефан-Ловець. Криво посміхаюсь — і, вхопившись за мотузку, поринаю в темряву.
Ми знаходимо одне одного не одразу. Коли нарешті збираємося разом, сонце стоїть уже досить високо. Усі в подряпинах, у Алекса підбите око, у Леся садно на щоці, але серйозно ніхто не постраждав. Хлопчик, син Перепілки, посміхається до вух, його сестра дивиться навколо широко відкритими очима.
— А я гадав, ти прибріхуєш, — признається Мавр. — Коли ти розповідала… про гори…
Іржавий ліс закінчується. Навколо чудовна, нереальна краса: зелень сосон поруч із червоно-жовтими деревами і чагарниками, лимонно-жовтогарячий килим на траві, криваво-червоні клени — і синє небо над головою. Такого ніколи не буває в місті.
Але нам ніколи розглядатися. Завод близько. Я відчуваю його, як відчувають тінь на обличчі. Завод не одержав своєї здобичі. Він небезпечний. Смертельно небезпечний.
Я ледве впізнаю знайомі місця. Поспішаю відвести диких подалі від Заводу.
— Чому ти весь час оглядаєшся? — запитує Мавр.
Мені вчувається брязкіт залізних слуг Заводу, які йдуть за нами по п’ятах. Але в цьому я Мавру не признаюсь.
Дикі не звикли ходити по горах. Я збиваюся зі шляху, помилково роблю великий гак. Діти, та й дорослі, вибилися з сил — вочевидь, снодійне поліцейських лікарів не минулося марно.
Доводиться зробити привал.
Вогонь розпалити нічим. Їсти, власне кажучи, теж нічого — крім залишків сухарів із пайка погонщиці і пачки безкоштовної вермішелі, що виявилася в когось у кишені. Є вода — поруч біжить струмочок. Усі мовчать, настільки втомилися.
Що мені робити? Я чудово розумію, що єдиний порятунок для диких — у селищі трьох родів… якщо воно ще існує. Якщо нас приймуть. Незабаром похолодає, випаде сніг, це не літо, коли в лісі можна жити просто так, у курені… Не кажучи вже про те, що під боком у Заводу ніхто не може бути в безпеці.
Прихопивши розрядник, іду в розвідку. Обравши високе дерево край лісу, забираюсь на вершечок. Дивлюся на Завод: він схований жовтим туманом. Бетонним панциром проглядає саркофаг, стовбичать обпалені громовідводи, але що робиться всередині, невідомо.