Я ковтаю клубок у горлі. Мотаю головою:
— Я не певна. Але це… мені здається… має спрацювати.
— Тоді я піду з тобою, — різко, навіть люто каже Мавр.
Перепілка здригається, ніби її торкнулись розпеченим залізом.
Я заплющую очі. І в темряві, що настала для мене, чую голос Алекса:
— Якщо це спрацює, і я теж піду. Я дикий уже багато років, хто скаже, що в мені мало енергії, горло перегризу.
— Послухайте, — тихо мовить Перепілка. — Це безумство… І як ви… як ми увійдемо на Завод?
— Ти не підеш. Ти будеш із дітьми.
— Ми теж підемо, — каже хлопчик.
Я скручую дулю й тицяю йому під носа:
— Хтось повинен залишитись, ти зрозумів? Хтось дикий повинен залишитись!
— Як ми увійдемо на Завод? — нервово перепитує Ліфтер. — Ми не увійдемо! Ти сама говорила…
— Я знаю, як увійти, — кажу. Всередині в мене порожньо, спокійно і дивовижно легко. — Я знаю.
Сутеніє, коли ми входимо в селище. Мої супутники розгублено крутять головами, я ж іду прямо до центрального майдану і б’ю на сполох — за правом Цар-матері. Зрештою, це звання в мене ніхто не відбирав.
Гримають двері й віконниці. Голосно перешіптуються люди, чоловіки й жінки. На серці легшає, коли бачу, що вони вціліли: брати, сестри, батьки й діти тих, кого я повела на загибель. Вони збігаються на звук тривоги, на поклик новини, що біжить по селу. Не зважуються підійти — завмирають оддалік, дивлячись на мене, як на примару.
У мене за спиною тісна групка. Величезний мускулистий Алекс недбало притримує розрядник — дулом у землю. Перепілка, примружившись, розглядає людей-вовків. Мавр стоїть праворуч від мене, Лесь ліворуч, Ліфтер прикриває тил.
Майже зовсім посутеніло.
— Запаліть вогонь, — наказую владно.
Приносять смолоскипи. У їх світлі бачу Ярого, і в мене падає серце. Він стоїть у юрбі, у самій глибині, і за його руку тримається… Так, я не помилилась. Це Безіменна, і вона вагітна.
Тим краще, думаю я. Ще одна обірвана нитка. Ще один крок до свободи.
— Ми з міста, — кажу глухо. — Завтра ми зупинимо Завод. Тобто не зупинимо, а… — Я не знаю, як пояснити, і тому запинаюся.
— Звідки ти взялась? — різко запитує Безіменна. — У тебе вистачило совісті прийти сюди з того світу? Де наші брати, ти, Цар-мачухо?!
— Ваші брати мертві, — кажу я. І знову запинаюсь.
Юрба гуде.
Мавр робить крок уперед — сухорлявий, хижий, безжальний.
— Нам не потрібне ваше схвалення. — Його голос разом обриває всі розмови в юрбі. — Нам потрібні від вас… ці, як їх. Трембіти. Барабани. Бубни. Усе, що закликає дощ і грім.
Настає тиша. Чутно, як шумить ліс на далеких горах.
Перепілка міцніше обіймає дітей.
— І поїсти, — тихо мовить дівчинка.
Розводимо вогнище осторонь від селища, поруч із покинутою норою Голованя. Я не наважуюсь туди увійти.
— Ти повинна залишитись, — усоте кажу Перепілці. Хоча вона давно вже погодилась: думка про те, щоб покинути дітей самих серед ворожих людей-вовків, зведе її з розуму.
Із селища прибігають, знемагаючи від цікавості, підлітки; я ледь упізнаю їх, так вони виросли. Приносять барабани, бубни і кілька трембіт. Мало. Відтоді як майстер Ясь не повернувся з Заводу, трембіти робить його старенька, але вона майже сліпа і не може багато працювати…
Кілька тижнів тому механічні слуги Заводу розорили пасовище в горах: захопили пастухів, трьох хлопців із роду Роганя, і забрали з собою. Але в селищі прояв не бачили.
Після невдалого походу на Завод три роди довго не могли оговтатись. Над горами літав плач невидимої трембіти. Цар-матері немає, і прабатьківські закони похитнулись. Безіменна, всупереч забороні, взяла собі чоловіка, і не з останніх — Ярого. У них буде дитина.
Літо було врожайним. Дичини повно. Якби не це, невідомо, що було б із трьома родами. А так — живуть помаленьку. У кожного роду — свій ватажок, а разом сходяться хіба що на весіллях. Але весіль мало цього року: найкращі хлопці полягли…
— Невже, Цар-мамо, ти підеш знову на Завод? — захоплено запитує чорнявий хлопчина з блакитними, як у Голованя, очима. — Не страшно?
Ледь стримуюся, щоб не здригнутись від того, як він мене назвав: Цар-мати… Цар-мачуха…
— Піду. І цього разу в нас вийде, ось побачиш.
Він киває. Йому, як і його приятелям, дуже хочеться розпитати прибульців про життя в місті, але вони бояться підступитись.
Урешті підлітки знехотя йдуть. Ліфтер мало не вперше в житті гріє руки біля справжнього вогню, на його обличчі — недовірлива напівусмішка. Мавр і Алекс сплять. Перепілка сидить в узголів’ї чоловіка, мені ніяково дивитися їй в очі. Лягаю на спину й дивлюсь на зірки.