— Привіт! Мене поставили сюди працювати! З крайньої лінії, уявляєш? Був конкурс, я переміг! Як думаєш, упораюсь?
Я дивлюся на нього, як на прибульця з Місяця. Його слова до мене не доходять.
— Це місце…
— 401/513! — Він показує новенький жетон, який метляється у нього на зап’ястку.
— Конкурс? Коли?
— Та сьогодні ж! З обіду!
Отже, Єву перевели на околицю. Кудись у куток екрану. На місце цього… живчика. За що?
Не скиглити! Нічого страшного. Головне — пакет у неї буде. Вночі після енергогодини сядемо рядком на кухні, вип’ємо чаю…
Я не встигаю додумати: в навушниках починається відлік. Надійшов час шоу.
Після роботи збираюся додому похапцем — думаю про Єву. Білявий хлопчина впорався (я, коли чесно, в глибині душі бажала йому провалу). Його звуть Микола. Тепер він працюватиме поряд зі мною… А де ж Єва?
Встромляю ногу в черевик — і наштовхуюсь на перепону. Зайві навушники. Я про них зовсім забула.
Покласти їх назад на полицю? Ще не пізно…
Руки діють самі, без участі розуму. Раз — надягаю навушники на ногу вище коліна. Два — опускаю зверху широченну холошу. І нема навушників.
Замикаю свою шухлядку. Серце калатає. Нащо мені це потрібно?
Повільно виходжу з роздягальні. Ще не пізно повернутися й покласти на місце. На сходах мене підхоплює натовп — тепер повернутися назад складніше. Та все ще можливо.
Біля виходу сидять поліцейські. Нудьгують. Дорогою на роботу ми проходимо крізь рамку-металошукач. А з роботи — сунемо натовпом повз рамки. І поліцейські сидять на вході просто так, про всяк випадок…
— Дівчино!
Це не мене. Іду далі. Навіть голови не повертаю.
— Гей, ти! Оглухла?
Мене хапають за рукав. Полічивши до трьох, повільно обертаюся.
Поліцейський роздратований: чому я не підбігла до нього слухняно на першу вимогу?
— Що сталося? — запитую дуже спокійно і ввічливо. Серце гупає, як у барабан, десь у шлунку. Нас узагалі-то попереджали про таку фішку: вибірковий обшук. Когось із хлопців і справді трусили, але мене — ніколи. То чому, чому саме сьогодні?!
Тепер усе залежить від моєї витримки. Якщо він відчує, що я тремчу і пітнію… Це кінець.
Він роздивляється мене. Я дивлюсь йому в очі.
— Ану, пройди крізь рамку, — каже він.
Я киваю: такі, мовляв, дрібниці. Чому ж не пройти крізь рамку? Завжди із задоволенням…
На секунду завмираю перед стулкою металошукача. Я не знаю, спрацює рамка на мої навушники чи ні. Роблю крок уперед…
Рамка пищить! Горлає на всю прохідну: впіймали злодія! Впіймали злодія!
Поліцейський міцно бере мене за руку вище ліктя:
— Що там у тебе?
— Браслет, — кажу спокійно.
Гарячково пригадую: дорогою на роботу я завжди знімаю широкий металевий браслет з правої руки і кладу на лоток перед контролером. А пройшовши крізь рамку — забираю назад.
— Зніми і пройди ще раз.
Я стягаю браслет. Знову завмираю перед рамкою. Якщо зараз спрацює…
Роблю крок — ніби в безодню. Рамка мовчить. Я виходжу з небезпечної зони… Рамка мовчить! Поліцейський дивиться запитливо.
У мене тремтять коліна. Навушники повільно починають сповзати вниз по нозі. Я відчуваю, як вони ковзають по коліну, потім на гомілку…
— Я можу йти? — запитую трохи швидше, ніж годилося б.
Поліцейський мовчить цілу секунду.
Прокляті навушники лежать тепер на черевикові, ненадійно прикриті холошею. Тільки б не звалилися!
— Іди, — каже поліцейський.
Я розвертаюся і дуже швидко йду до виходу Ледь тягнучи праву ногу.
— Стій!
Я обертаюся. Поліцейський шкіриться. Що це, гра у кота-мишки?!
— Браслет забула, — каже поліцейський.
На його долоні лежить мій металевий браслет.
Повернувшись додому, я падаю на ліжко і кілька хвилин ні про що не думаю. От дурепа! Навіщо мені нові неприємності, хіба старих було замало? Мене ж ледь не схопили, все висіло на волосині — через якісь навушники?!
Перевівши подих, витягаю свій трофей. Уважно розглядаю.
Самі навушники — мембранки-дротинки — мене цікавлять мало. А от пласка коробочка, припаяна з правого боку, — ритм-блок…
Узагалі-то я не дуже добре на цьому розуміюся. Я ж не інженер — я просто піксель. Але будь-який піксель знає, що на вході в ритм-блок наших навушників — якийсь зовсім простий сигнал. А вже блок перетворює його на той самий ритм, який змушує нас так швидко і точно змінювати кольори. Про небесний екран говорять, що він барвистий, що в ньому безліч відтінків, що одне зображення перетікає в інше майже непомітно… Подивилася б я на наше енерго-шоу, якби кожен піксель замість ритму отримував тупий наказ: синій! Жовтий! Білий!