— Підводься.
Я піднімаю голову. Хазяїн Заводу. Поруч. На мембрані.
— Підводься!
Його рука захоплює моє зап’ястя. Він ривком піднімає мене на ноги. Його теж б’є чужим ритмом. Він теж пручається. З-під ніг у нас розходяться, розпливаючись по мембрані, червоні хвилі. Красиво перетинаються, створюючи решітку.
Він нахиляється до мене. Його обличчя перекошується від зусиль — і вперше, відколи я його знаю, стає не залізним. Живим.
— Ти на мембрані! — кричу я.
— Так! — Тепер він майже посміхається. — Я її ритм… придавлю, щоб ви набрали обертів! Нумо! Нумо!!
Зелене поле мембрани рожевіє. Я можу рухатись майже вільно. Простягаю руки Маврові й Алексу, ті підхоплюють Ліфтера і хлопчиків, за мить ми стоїмо на розпилювачі колом, узявшись за руки… ні. Поклавши руки один одному на плечі.
А в центрі кола стоїть Хазяїн. Його очі заплющені. Він не танцює — дивно погойдується, але його ритм стинається з ритмом мембрани, зелень блідне, наливається рожевим…
Наші ноги заледве відриваються від павутини. Далі все легше. Легше. Легше. Наш ритм — багатократно помножений один на одного — наростає й наростає, заглушає ритм розпилювача. Ар-кан! Ар-кан! Відве-ди біду! Відве-ди бі-ду!
Світ раптом наливається червоним.
Ми танцюємо на темно-кривавій мембрані, розпилювач дуже перевантажений, але й коло ось-ось розпадеться. Ритм мембрани не слабшає — наростає; стинаючись із затихаючим ритмом Аркана, він проймає мене до найглибших глибин, розхитує, розбиває, я роз-пи-лю-юсь!
До смерті залишається мить. Зараз я — і ми всі — станемо попелом.
Хазяїн, завмерлий у центрі кола, ловить мій погляд. Бачу, як ворушаться його губи: «Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив. Раз-два-три, чудово жити в світі…»
Знаю, що не можу його чути. І все-таки чую.
«Три-два-раз…»
Його постать вибухає. Розпадається на мільйони часточок.
Завиває насос над нашими головами, всмоктуючи те, що секунду тому було людиною.
І одночасно лопається мембрана. Лопається й м’якне, із павутинки стаючи тьмяною сірою ганчіркою.
Настає тиша.
У цій тиші я простягаю руки.
Беру Сонце, визволяю його з гілок. І воно сходить, заливаючи мене теплом — ізсередини.
Тисячі днів поспіль я буду згадувати цей день.
Тисячі разів він мені насниться.
Але всього… всього, що трапилося потім, я так і не збагну.
— Щасливої дороги, — кажу. — Дивіться уважно, не пропустіть стрілку: її треба перевести праворуч. Інакше повернетесь назад.
Син Перепілки корчить гримаси своєму відбитку в скляному колесі. Його сестра вже сидить на дрезині, на колінах у матері. Диким доведеться потіснитись: на дрезині обмаль місця.
— Лано, — каже Мавр і кладе мені руку на плече. — Не роби дурниць. Їдьмо з нами.
— Я тобі вже казала, — накриваю його долоню своєю. — Мені треба залишитись. Необхідно.
— Чому ти не хочеш їхати? — запитує хлопчик.
— Я неодмінно приїду. Але пізніше.
Більше ніхто не наважується мене вмовляти. Пояснюю Ліфтеру, як поводитися з кульковими слимаками. Лесь підсаджує самок до самців, Алекс підливає важку рідину в скляне колесо, Ліфтер опускає важіль, дрезина рушає з місця і за мить зникає в темряві тунелю. Я залишаюся сама.
Дзюрчить вода під рейками. Чистий струмок, у якому я колись — мимоволі — купалась.
Важкі двері. Темний коридор. Іду, слухаючи звук своїх кроків. Піднімаюся сходами. Тихе гудіння, рівна вібрація стін.
Завод працює. У рубці мерехтять екрани. Йде відвантаження енергії. Чиєї?
У темному тунелі стоїть порожній вагон канатної дороги. Залізний трос обвиснув: канатка вже не працює.
І ніхто не може пояснити, що все-таки трапилося з Заводом і чим він став тепер.
Ніхто, крім однієї людини.
Виходжу з рубки. Довго петляю переходами, доки нарешті не звертаю в той єдиний тунель, що веде з будинку, — до мембрани.
На місці розпилювача — кругла сіра пляма, ніби купа попелу. В самому центрі лежить шматок граніту — великий камінь, який колись був розплавленою лавою. Кілька тижнів тому, коли камінь ще лежав на схилі пагорба, у нього вдарила блискавка. Розколола на дві частини.
Опускаюсь поруч.
— Що ти там говорив про серце?
Мовчання. Доторк граніту холодить щоку.
«Серце— завод дикої енергії… Найбільш дикої на світі… Ти знаєш, що це таке — бути Серцем Заводу?»
— Тепер знаю, — кажу пошепки.
«Спасибі тобі, Лано».