— Ні! Що ви!
Він тре долоні, ніби у нього мерзнуть руки.
— Батьків пам’ятаєш? — запитує ні сіло ні впало.
Я намагаюся пригадати. Виходить погано. Ніби були якісь люди… Ніби я їх колись любила…
— Вони померли.
— Від чого?
— Від старості, — припускаю невпевнено. І замовкаю.
Римус тяжко хитає головою:
— Притулок… Притулок, а не дім. Тільки вихователі не ставлять у куток — вони відразу позбавляють пакета… волі до життя… мети…
Я не розумію його. Він і не чекає, що я зрозумію. Підводиться, іде кудись у глиб магазину і невдовзі повертається з маленьким, як дві мої долоні, барабаном.
Барабан старий — це зрозуміло з першого погляду. Шкіра на ньому витерлася, де-не-де засмальцьована. Крізь плями проступає невиразне зображення.
Я придивляюся. На барабані намальовано вовка.
— Це… стара річ?
— Це старовинна річ, — каже він з легким докором. — Вона не дуже гарна. Проте в ній є душа. Вона пам’ятає справжні ритми — народження, битви, смерті. Візьми. Тобі стане у пригоді.
Він усміхається. Непомітним рухом вихоплює із залізного ребра барабана тригранний стилет без жодної плями іржі. Я мимоволі сахаюся.
— Стане у пригоді, в усіх життєвих ситуаціях. — Він обережно ховає зброю назад. — Зверни увагу, на чому цей барабан кріпиться. На ланцюгу.
Він прилаштовує ланцюг мені на плече. Дуже зручно. І зовсім не важко.
Повертаюсь додому вранці, з барабаном на плечі. Мене похитує від утоми, але я абсолютно щаслива.
Гнат зустрічає мене біля дверей нашого блоку. Дочекатися не може, бідолаха.
— Та цілі твої ковзани, не бійся!
Він якось мляво реагує на мої слова. Ніяковіє. Відводить погляд.
— Та що сталося?
— Ти знаєш… Єва знайшлася.
— Правда?!
— Так… у колекторі. У каналізаційному колекторі спустили воду… і тоді знайшли… її. Те, що від неї залишилося.
— Темна історія, — каже Довгий.
В його кімнаті у формі ромба світяться всі лампи. Всі динамобілки біжать у своїх колесах. Я сиджу на підлозі й плачу. Мені начхати, що він бачить мої сльози.
— Вона занадто повірила… ніби Завод — це все одно, що потойбічний світ! Вона наклала на себе руки! Стрибнула в колектор… А мені написала…
Я не можу говорити. Захлинаюся.
— Не думаю, що вона наклала на себе руки, — каже Довгий.
Я вражено піднімаю на нього мокрі очі.
— Вона любила життя, — каже Довгий. — Так, їй було важко, не вистачало енергії. Але вона розуміла, що таке життя. І нізащо не спустила б його в колектор… як в унітаз.
Я розумію, що він має рацію, але дурію з горя. Я занадто легко повірила у самогубство Єви.
— Її хтось убив?!
Довгий мовчить.
— Але хто? І за що?! І до чого тут Завод?
— Ти не розповідала мені, — починає Довгий, — що з вами трапилося тієї ночі, коли ти шукала підзарядку для Єви.
— А ти звідки знаєш…
— Облиш, — махає рукою. — Що знають двоє, знає й свиня.
Він знову має рацію. Я закушую губу.
— Не бійся, — каже Довгий. — Я ж тобі не ворог.
Розповідаю йому, як ми наскочили на контролера. Як намагалися втекти, та не змогли. І як він нас відпустив.
Довгий якийсь час мовчить.
— Контролери ніколи не ходять поодинці, — каже він урешті. — Хіба ти не бачила патрулів?
Я мовчу. І знову він має рацію.
— У контролерів нема такої зброї. Те, що ти описала… Це не розрядник. Це штука потужніша. Я навіть не знаю… Не знав, що буває така зброя.
Я мовчу. Мої сльози висихають, стягуючи шкіру.
— І контролери ніколи нікого не випускають, — каже Довгий дуже тихо. — Ніколи. Це закон.
Я згадую того, кого ми вважали контролером. Обличчя, ніби куте із залізних пластин. Очі, що дивляться з темних провалів…
— То хто ж це був?! — вихоплюється у мене.
Довгий хитає головою.
— Не знаю. Знала Єва… Незадовго перед смертю. Мабуть.
Від цих слів у мене волосся стає сторчма.
— Але…
— Будь обережною, — каже він твердо. — Може, ти наступна… а може, й ні. Може, я помиляюсь. Та на всяк випадок частіше озирайся. І не довіряй незнайомцям. Гаразд?
«Не довіряй незнайомцям».
Тепер мені скрізь ввижаються пильні погляди. Кручу головою так, що шия болить. Стежать за мною? Чи не стежать? Чи так стежать, що я не помічаю?
Білявий Микола, мій новий сусіда по роботі, будь-що намагається мені сподобатись. Я ж дивитися на його усмішку не маю сил. Із душі верне.
Бо я думаю про Єву, і тільки про неї. Ні про що інше багато днів не можу думати.