Щоночі, отримавши свою дозу енергії, я беру в руки барабан із зображенням вовка. Витягаю з-за вентиляційних ґрат розібраний ритм-блок. Дістаю з-під ліжка коробку з інструментами. У мене лише дві години — потім дія підзарядки слабшає, «світло в голові» гасне, і я відчуваю себе цілковитою дурепою. Головне в цей момент — не піддатися відчаю і не розтрощити об стінку те, що вже зроблено. А розтрощити хочеться: таким воно видається безглуздим. Здається, нічого з цього не вийде, ніколи, і як тільки мені на думку спала така дурниця!
Примушую себе все акуратно сховати: інструменти — під ліжко, блок — у схованку за вентиляційними ґратами. І наступного дня, після енергогодини, знову беруся за роботу. Весь цей час я майже не виходжу на вулицю: через те, що зайнята. І ще тому, що набридло озиратися в очікуванні невідомої біди невідомо звідки. Я працюю, як робот на конвеєрі…
І одного чудового дня мій задум спрацьовує.
Ригм-блок кріпиться на ребрі барабана. До нижньої деки я приладнала тонку, як пухир, електромагнітну мембрану. Ритм-блок генерує хвилі, мембрана резонує з нижньою декою барабана. Так просто, що навіть дивно: і чого я так довго морочилася?
Я легенько стукаю по барабану долонею: раз, два, раз-два-три! Барабан відгукується — без паузи, без найменшої затримки видає ритмічну серію, від якої нога сама по собі починає притупувати по бетонній підлозі.
Оце-то іграшка!
На хвильку я забуваю навіть про Єву. Навіть про те, що мене підстерігає біда. Я розмовляю з барабаном: він непомильно розвиває будь-яку мою думку. Завжди логічно і завжди непередбачувано.
Енергогодина давно минула. Наближається світанок. Я надягаю барабан на плече і виходжу на вулицю. Без роликів добиратися до Римуса дуже довго. Я кидаюся бігти. Барабан метляється на боці. У такт моїм крокам починає бурмотіти ритм — неголосно, глухо, ніби сам по собі.
Цей ритм у дивний спосіб поєднується зі стукотом крові в моїх вухах. Я біжу швидше й швидше. Двірник на машині для прибирання сахається від мене. Щось кричить услід. Я не чую: у вухах свистить вітер. Стугонить кров і гучно відлунює ритм.
Я майже не торкаюся ногами землі. Хлопці-ролери проводжають мене здивованими поглядами. Влітаю до крамниці Римуса, як камінь, випущений з рогатки. Щоки горять від вітру.
— Римусе! Римусе! Поглянь, що я зробила!
Він сидить над остовом гігантського барабана — кістяком давнього чудовиська. Підводиться назустріч. Довго роздивляється мій винахід, злегка стукає по деці — барабан відгукується до нього. Щоправда, не так голосно, як до мене.
— Ти засиділася внизу, — каже він нарешті.
— Що?!
Він повертає мені мій барабан. Пильно дивиться в очі — дуже серйозно.
— Уважно слухай, що я тобі скажу. Ти маєш шукати вище. Ти маєш піднятися на самісіньку гору. Іди вгору, Дика! Там ти знайдеш те, що тобі дуже потрібно.
Іноді мені здається, що Римус дуже розумний. А іноді, що він геть ошалів серед своїх барабанів. Що це означає — «іди вгору»? Я розпитую його майже годину, і так, і йнак, та він відмовляється про це розмовляти. Він реставрує гігантський барабан і просить не заважати.
Розлючена, виходжу на вулицю. Плентаюсь додому і все думаю, думаю над його словами.
У підворітті до мене чіпляється дуже неприємний суб’єкт: я готова побитись об заклад, що сьогодні вночі він отримав фальшиву підзарядку. І, мабуть, не вперше. На губах у цього хлопця — дивна, безглузда усмішка. А очі не посміхаються: вони скляні. Він узагалі, здається, нічого не бачить — іде на мене, як сліпий робот, розчепіривши величезні руки.
Я намагаюсь ухилитися, та він дуже спритний. Хапає мене — пальці немов залізні. Притискає до стіни. Б’ю коліном у пах: нічого не допомагає, йому все одно. Він не відчуває болю.
— Дев’ять доз, — шепочуть його губи. — Дев’ять доз… Одна ніч… Іще вчора було вісім…
Його рука вп’ялася мені в груди. Дуже боляче. Я мовчки видираюся, але він сильніший. І важить більше, ніж утричі.
— Ти розумієш, що це означає? Ти не розумієш… як це — здохнути, коли тобі не вистачить дев’ятої дози… чи десятої… чи двохсотої…
Він видається таким же механічним, як рознощик дрінку. В нього все ніби саме по собі: очі, обличчя. Рухи. Слова. Він бубонить, ніби скаржиться мені. А сам завалює мене на асфальт і рве на мені одяг.
Ребро барабана впивається мені в бік. З останніх сил вивільнюю одну руку, наосліп тягнуся до барабана… Не вистачає міліметрів…
— Дев’ять доз… Я хочу жити, розумієш, ти?! Я жити хочу!