Не вагаючись, кидаюся за ним у підворіття. Звідки й сили взялися. Мені й на думку не спадає, що там, у темряві, він легко може мене здолати… Але підворіття порожнє. Незнайомець ніби крізь люк провалився.
Повертаюся на вулицю. Людей дедалі менше: усі поспішають по домівках, квапляться встигнути до початку енергетичної години. Я прискорюю ходу. Майже бігцем влітаю до себе в під’їзд, ногою відчиняю двері блока. Надягаю манжету: тонкі голочки впинаються в тіло. З’єдную роз’єми…
На міській вежі б’є годинник. Дванадцять разів. Замружую очі, відчуваю, як манжета стискає руку. Як по кожній голочці всередину мене лине тепло, спокій, радість…
Повільно знімаю манжету.
На руці над ліктем залишився червонуватий відбиток — він зникне за кілька годин. Якщо напружитися, можна роздивитися у візерунку цяточок літери. А літери складаються у слово.
«С.І.Н.Т.» написано у мене на руці.
Кілька днів я щосили намагаюся перетворитися на скромного, зразкового синтетика.
Я ходжу на роботу. Відпочиваю. Після енергогодини виходжу на вулицю, п’ю енерджі-дрінк і веселюся разом з усіма. За гарну роботу мене переміщують на платформу 1001/007 — на два крихітні кроки ближче до центра екрана.
А коли засинаю — під ранок, — сняться жахіття. Мене викидають зі сто другого поверху. Падаю, силкуюся злетіти — і ніяк не можу. Зустрічний потік повітря ламає руки, крила…
Я прокидаюся від болю. Пальці зведено судомою.
Довго лежу без сну. Небо світлішає. Згадую слова Римуса: «Зовні це просто нічний клуб, аби очі замилити. За законом, клуби відкрито з нуля годин п’яти хвилин, та все найголовніше відбувається раніше… Вони не чекають на енергогодину. Вони не підключаються до роз’ємів. Вони добувають енергію самі. Це зветься диким ритуалом. Якщо ти така ж, як вони, сила ритуалу дістанеться тобі також».
А якщо ні?!
Чи хочу я бути такою, як укритий рубцями Алекс? Як його старший товариш, той, що холоднокровно звелів мене вбити?
Чи хочу я бути синтетиком?
За вікном прокидається місто. Цокає чоботами вранішній патруль. Шерхотить мітла двірника, порипують педалі.
Припустімо, прийду я в цей клуб до опівночі. Побачу енергетичний ритуал… припустімо, це гарно й стильно. Але ні краплини мені не дістанеться, бо я синтетик і синтетиком помру! Дуже скоро помру, до речі. Пропущу підключення… не одержу свого пакета… до наступної енергогодини можу й не дотягти. Забракне сил!
Я валяюсь у ліжку до полудня. Потім над силу встаю. Над силу обідаю. Змушую себе розім’ятися. Ось і день проминув — час на роботу…
У натовпі перед прохідною я зустрічаю білявого Миколу. Він страшенно радіє. Мало не кидається цілуватися.
— Де ти пропадала?! Я тебе шукаю, шукаю… Всіх пікселів про тебе розпитую…
— Оштрафували мене.
— Та я знаю… Слухай, ходімо погуляємо сьогодні після роботи? Або краще — після енергогодини? Як ти на це?
Він бере мене за руку. Усміхається. Дивиться в очі. Він закоханий, і давно: з тієї першої миті, як я гаркнула на нього з платформи: «Заблукав?!»
— Миколо, — кажу я несподівано. — А що б ти заради мене зробив?
Він губиться лише на секунду.
— На руках можу пройти від прохідної до рогу.
— Ні, це не те. Скажи… якби я попросила. Ти віддав би мені… свій енергопакет?
Ефект дивовижний: йому ніби ляпаса дали. Він червоніє. Потім блідне. Випускає мою руку.
— У мене немає запаски, — каже дерев’яним голосом.
— А якби була?
Він робить крок назад. Відводить очі.
— «Якби» не буває. Запаска або є, або її нема. У мене нема.
— А мамі своїй ти віддав би пакет? Хоча б півпакета? Хоча б двадцять енерго?
— У мене немає мами! Я у виховному будинку виріс.
— А… другові?
— Не розумію, про що ти, — бурмотить він. І за мить пірнає в натовп, наче побачив знайомого.
Я дивлюся йому вслід.
Після роботи наводжу лад у себе в кімнаті. Викидаю зі схованки дротинки й пластмаски від розібраних навушників. Відношу інструменти у комірчину, в спільну скриньку. Мию підлогу. Прибираю на столі. Ретельно застеляю ліжко. Всі ці дії допомагають зосередитися.
Це буде сьогодні. Скоріш за все, я вже не повернуся.
Виходжу з дому за півтори години до опівночі. Клуб, про який казав Римус, розташований там же — в дільниці хмарочосів, у Зламаній Вежі. Вона зруйнувалася, коли мені й п’яти років не було, та я все ж пам’ятаю, який тоді здійнявся рейвах.