— У вас є знеболювальне? Протизапальне? Вітаміни для дітей? Антибіотики?
Я кажу це на одному подиху.
Аптекарка, мила кругловида жінка, дивиться на мене занепокоєно.
— У вас хтось серйозно захворів?
— Так. Дитина!
— Такі ліки тільки після пред’явлення соціальної карти. У вас із собою?
Як добре, що я не викинула карту. Вона лежить, як і лежала, у потайній кишені куртки. Дістаю її й простягаю продавщиці.
— Вам вийде знижка. — Вона клацає на рахівниці. — Знеболювальне, жарознижувальне… все це коштуватиме…
Двері за моєю спиною відчиняються. Я обертаюсь.
У дверях стоять двоє. Дивляться на мене впритул. Ще один неквапно виходить із підсобки. Судячи з вигляду аптекарки, вона найменше сподівалась побачити цього чоловіка на своєму робочому місці…
Пробач мені, аптекарко.
З місця стрибаю у вітрину. У розвороті, боком. Все-таки довгі години вправ із крилом дарма не минають.
Розлітаються упаковки з ліками. Дзвенить, розколюючись, скло. Можливо, я поранилась. Дізнаємося потім.
На протилежному боці вулиці стоїть велорикша, чекає на клієнтів. Дочекався. Вибиваю його з сідла. Хапаюся за кермо й натискаю на педалі.
У спину б’є поліцейський свист.
У велосипеда гарний привід і зручні педалі. Ось тільки коляска для пасажирів заважає: гуркоче по бруківці, гальмує. А відчепити її немає часу.
Я лечу, піднявшись у сідлі, стоячи на педалях. Сахаються з дороги люди й механізми.
Навперейми вилітає поліцейський панцерник, обшитий жерстю. Я різко повертаю… Надто різко. Коляска втрачає рівновагу й валиться на бік. Я підхоплююся з бруківки…
І тут мене хапають.
Я сиджу в поліцейському відділку, пристебнута до залізного крісла. Барабан — єдина моя власність — лежить на столі. За столом двоє: один — високий поліцейський чин, другий — невідомо хто. З вигляду — дуже приємний юнак. Зустріла б на вулиці, охоче заговорила б з ним…
А тепер він лякає мене більше, ніж енергополіцай.
«Це не контролери. Інші». — «Які інші? І гадки не маю…» — «Є багато речей, про які ти й гадки не маєш».
Це вони мене шукали. Вистежували. І ось — вистежили.
— Порушення порядку, — бубонить полісмен, — це тільки формальний привід! Ми прочитали її карту — вона ніде не працює ось уже майже місяць. Де вона бере пакети, я вас питаю? Чим вона живе? Тут не хуліганство! Тут пахне незаконними оборудками з енергією — в особливо великих розмірах!
Приємний незнайомець мигцем дивиться на мене. Пише щось на аркуші картону. Показує полісмену.
— Яке мені діло… — починає той роздратовано. Потім замовкає. Вчитується. Дивиться на співрозмовника — ніби бачить його вперше.
— Ось так, — каже незнайомець тихо й м’яко. — Закривайте вашу справу — ми її забираємо.
Поліцейський довго порається, риється в шухляді столу, виходить до сусідньої кімнати і там довго з кимось лається по переговорному пристрою. Приємний бере зі столу мій барабан. Роздивляється. Тоді дивиться на мене — згори вниз. А у мене руки прикуті до билець крісла.
— Не бійся, — каже він пошепки. — Все гаразд. Ти поїдеш на Завод.
— Кому ти маєш принести ці ліки? Скажи мені адресу. Я пошлю кур’єра!
— Туди не ходять кур’єри!
— Зрозумій, дика, я не можу допустити, щоб ти сама туди ходила. Тебе просто вб’ють. Поліція. При спробі втечі. Знаєш, як вони роз’ярилися, що я тебе забрав? Їм же премію дають за кожного заарештованого — енергією…
Десь я раніше про це чула.
— Але ж там хлопчик. Він дуже хворий!
— Він сам?
— Ні, але…
— У нього є мати, батько?
— Так, але…
— Чому ж ти думаєш, що розумніша за всіх?
Я так не думаю. Але він заганяє мене в глухий кут.
Його звуть Стефан.
— Називай мене просто Стеф. Або Ловець.
— Чому Ловець?
— Виловлюю з поліцейських сіток хороших людей. Хто мене давно знає, той розуміє, що це означає… Тобі не холодно?
— Ні, що ви!
— Ми ж домовилися на ти.
У Стефана, або Ловця, власний веломобіль з водієм. Я ніколи в житті не казала ти людям, у яких є веломобіль. Я взагалі з такими ніколи не розмовляла.
— То я вільна?
— Звичайно. Тільки врахуй, що поліція все ще тримає тебе на прицілі. Тримайся поруч. Не відходь від мене далі, ніж на два кроки. Завтра вранці вирушаємо.
Не можу повірити.
— На Завод? Чи це жарт?
— Який там жарт! Ти і ще кілька людей, яких я виловив останнім часом. Поїдете у закритому вагоні. З вікон не визирати — доки не виберетеся за межі міста. А в горах особливо: там людожери живуть, стріляють отруйними стрілами. Їхати — лише добу. Наші вагони ідуть на шаленій швидкості.