Григорій вовтузиться у своїй кабінці. Крізь стукіт блоків чую, як він крекче. Потім каламутне віконце кабіни на мить освітлюється живим вогнем. Я відчуваю запах диму. І майже одразу стає тепліше.
У нього в кабіні грубка! Справжня старовинна грубка, в якій палять вугілля й дерево! Отже, тут завжди так холодно. Щоб паливо для Заводу не перетворилося на крижини, його треба підігрівати.
Мені ніколи не доводилося грітись біля справжньої грубки. Але Перепілка розповідала, як багато років тому двоє молодих диких розпалили у замкненій кімнаті вогонь, заснули поряд із ним і не прокинулись: вони не знали, що де вогонь, там і дим, а димові треба давати вихід, інакше він уб’є тебе. Вчадієш. Задихнешся.
Від грубки Григорія все сильніше смердить димом. Якби не отвір у підлозі, ми всі могли б задихнутися на півдорозі до Заводу…
— Григорію, — кажу я, навіть не встигнувши додумати цю думку до кінця. — А що тобі буде, якщо ти привезеш на Завод одинадцять трупів?
— Ти ще не спиш? — питає він крізь зуби. — Краще спи.
— Кому краще? — Я підсміююсь у темряві. — Послухай, зараз я закрию матрацом дірку в підлозі. Буде повний вагон диму. Всі задихнуться уві сні. Що скажуть твої начальники? Як ти гадаєш, вони дадуть тобі підзарядку на наступну ніч? Хоч би одну порцію?
Він лається.
— А якщо ти погасиш грубку, вони замерзнуть уві сні. — У мене зуб на зуб не попадає, але вже не від холоду, а від хвилювання. — їм так буде краще. Але винним будеш ти. Ти насправді винен: хто тебе за язика тягнув? Нащо ти розповів мені правду?
— Я пожартував, — каже він із ненавистю. — Мені просто заздрісно. Ви житимете, маючи все, що заманеться, щасливі… А я так і ганятиму вагони туди-сюди.
На частку секунди я йому вірю. Просто тому, що дуже хочеться повірити.
— Спи, — каже він майже ніжно. — Спи, завтра вранці… ти сама побачиш, як вам пощастило… Навіщо псувати собі життя напередодні такого щастя?
Я не бачу його обличчя, але чую дихання. Він бреше. Мені вдалось налякати його, і тепер він зі шкури пнеться, щоб виправити свою помилку.
— Ні, — тихо сміюсь, — тепер ти мене не обдуриш. Все, я пішла затикати дірку матрацом.
— Ти ж сама задихнешся! — вихоплюється в нього.
— Ну то й що? Чи не краще тихо померти замість того, щоб живцем іти в пічку Заводу? Чи що там у нього замість печі?
— Послухай! — У голосі така ненависть, що у мене мороз поза шкірою йде. — Якщо ти тільки рушиш з місця, я тебе…
— Що?
— Я тебе на клапті поріжу, — каже він глухо, і при червонуватому світлі грубки я бачу довге вузьке лезо. — Повільно.
Я сміюсь, намагаючись не виказати страху.
— Як? Ти там… Я тут… Як ти мене поріжеш, дурню?
Його уривчасте дихання заглушує і стукіт блоків на даху, і шум вітру, і тріск вогню в печі. Я спинаюсь на ноги. Знімаю з плечей матрац.
— То я пішла, Григорію. Шкода, звичайно, що так сталось…
Він вагається лише кілька секунд. Потім я радше здогадуюсь, ніж бачу, як він прямує до дверей кабіни.
Я притискаюсь до стіни поруч із дверима — нашими дверима, які відчиняються назовні. У правій руці в мене стилет, у лівій — барабан на ланцюгу. Чую, як відчиняються двері кабіни. Вогонь у грубці одразу розгоряється яскравіше. Я бачу обриси вагона і людей, що сплять на підлозі. Здається, минає вічність.
Рипить засув. Повільно-повільно прочиняються двері. Холодний вітер вдирається знадвору, разом із ним влітає жменя замерзлого крижаного пилу. Я чекаю, коли увійде Григорій, і тоді я вперіщу його барабаном по голові — збоку…
Та він не входить. Замість цього у двері пролазить рука і хапає мене за горло. Я надто пізно розумію, що він в окулярах. Він бачить у темряві, а я ні!
Холодні тверді пальці стискаються у мене на шиї. Майже непритомніючи, б’ю стилетом по чужій безжальній руці. Стилет — подарунок Римуса — вдруге рятує мені життя: пальці Григорія на мить слабшають, і мені вдається вирватись.
— Погань! — сичить Григорій.
Він уже всередині вагона. Я ледве бачу його тінь. У правій руці в нього ніж. Ліва спливає кров’ю. І криваві вогники відбиваються в круглих опуклих окулярах.
— Я тебе не вб’ю. Ти маєш бути живою… Без очей, без вух, без пальців…
За спиною у нього — прочинені двері. Пірнувши під занесений ніж, я кидаюся на ворога, поціляючи головою в живіт. Та Григорій ухиляється зі спритністю, якої я не сподівалась від немолодого огрядного синтетика. Ніж свистить біля самого мого обличчя. Я сахаюся, спиною налітаю на двері, спотикаюсь і падаю. В останню мить щастить ухопитися за підніжку вагона — вузьку залізну сходинку.